Нас перевели в казарми, і тепер мені стало складніше спілкуватися з Любою. Ми почали зустрічатися рідше, і щоразу я намагався уникати теми створення нової республіки. Як би Люба не сприймала її, але Луганська Народна Республіка вже проголошенаі це незаперечний факт. Тепер головним завданням є захист новоствореної республіки, і я один із перших, хто повірив у неї й став на її захист. Іноді думаю про те, що легко не буде, так просто фашистська влада не залишить у спокої нашу республіку. Хто ж відмовиться від ласого шматка, яким є для них трудівник Донбас? Кого ж тоді доїти, щоб наживатися? Але ми вистоїмо! У цьому впевнений не лише я, а й ті козаки, які згуртувалися, щоб боронити мирне населення й нашу землю. Коли лягаю спати, тішу себе надією, що непорозуміння, які виникли між мною та Любою, тимчасові. Потрібно набратися терпіння, і згодом, коли вона побачить справжнє покращення життя в нас, а не на тій частині, де бандерівці та «Правий сектор» диктують свої права, Люба змінить власні погляди. У своїх мріях я часто йду далі, туди, де в майбутньому ми одружимось і в нас народиться син. Не знаю чому, але хочу мати первістка-сина. Напевно, тому, що такі бажання виникають майже у всіх чоловіків: мовляв, буду брати сина на риболовлю, куплю йому велосипед, навчу плавати. Я не є винятком. Не знаю, як би я спілкувався з дівчинкою, а от із сином я б знайшов спільну мову. У найпотаємніших думках мрію про те, як колись усе це скінчиться і я буду розповідати синові про те, що одним із перших став на захист Луганської Народної Республіки. Вечорами біля його ліжечка я буду розповідати про ці неспокійні дні, про СКС, про новеньку козацьку форму, папаху.
«Потрібно попросити Антона зробити гарну світлину на згадку! стукнуло мені в голову. А ще кращеодну портретну, другуде ми всі втрьох у формі та зі зброєю».
А ще потрібно обовязково зробити якісне фото мене поруч із Любою. Колись, із роками, коли ми змінимося, будемо дивитися на цю світлину, згадувати наші побачення, прогулянки вулицями й наш безмежний степ, який ми відстояли й зберегли.
Про свої наміри я сказав Антонові, і він підтримав таку ідею.
Фотки на мобільникуто чухня, сказав він. Я вам таке фото збацаюзакачаєшся!
Коли наші звільнення збіглися в часі, ми сфотографувалися спочатку втрьох біля казарми, а потім кожен окремо на повний зріст. Антон роздрукував світлини й роздав нам. На ній усміхнені та щасливі три козаки: посередині Антон, якому довелося стати навшпиньки, щоб бути вищим, зліва Юрко з трохи соромязливою як для чоловіка усмішкою, а справа я. На світлині, де я сам, я видався занадто серйозним, але так мало бути, бо на ній я боєць. Світлини мама одразу вставила в рамки й розмістила в кімнаті на столі.
Залишалося зробити фотографію з Любою. За кілька днів потому ми з нею зустрілися. Люба прийшла на побачення в темно-синьому з великими білими горохами сарафані на бретельках. Літній одяг гарно облягав її тонкий стан. Я подумав, що до такого вбрання краще будуть пасувати великі білі ромашки, ніж троянди, і купив їй чималий букет.
Ти не проти зі мною сфотографуватися? запитав я дівчину.
Іти до фотоательє? Люба невдоволено поморщила лоба. Я не люблю туди ходити.
Ні, я подзвоню Антонові, він підійде й зробить знімок, поки ще не стемніло.
Тоді згода! кивнула головою Люба.
Я зателефонував другові, і той швидко підійшов до нас.
Потрібно вибрати цікавий фон, сказав він.
Давайте сядемо у сквері на лавці, позаду будуть підстрижені зелені кущики, запропонувала дівчина. Мені здається, що буде непогано.
Ми погодилися. Знайшли лавку, я сів поруч із Любою, вона прихилилася до мене, я обняв її за плечі.
Трохи нижче квіти! по-діловому скомандував Антон. Ось так добре! Усміхаємося! Раз! Ще раз! Щиріші усмішки! Ще раз клац! Здається, непогано.
Утрьох ми одразу пішли роздрукувати світлини. За десять хвилин я й Люба отримали по фотографії. Я дивився й не міг відірвати очей. На світлині моя кохана: очі широко розплющені, мила усмішка, ямочки на щічках, товста коса перекинута наперед і великі ромашки, які вона ніжно притискає до грудей.
Ніби непогано вийшла, сказала Люба. Коли піду до фотографа, ніколи не вийду добре, а ось так спонтанно ніби непогано.
Ти справжня красуня! сказав я з неприхованим захопленням.
Хто ж фотографував! вставив Антон.
Зателінькав мій мобільник: телефонувала мама. У неї підскочив тиск і стало зле.
Мені потрібно йти додому, сказав я. Мама захворіла, треба викликати швидку. Любо, може, підеш зі мною? Познайомишся з мамою.
Знайшов час для знайомства. Людині зле, тож поспішай додому.
А ти? Я мушу тебе провести.
Я проведу! визвався друг.
Добре, погодився я. Тільки дивись мені! показав йому кулак.
Усе буде ок, друже! усміхнувся Антон.
Мама вже встигла викликати швидку, і я прибіг додому в той час, коли чоловік у білому халаті піднімався до нас сходами. Мамі зробили укол, дали таблеткиі стан її незабаром нормалізувався.
Іди у свою кімнату, сказала мама, мені вже набагато краще.
Це моя дівчина, сказав я, показавши світлину. Її звати Люба.
Яка гарна! Справжня красуня, сказала мати. Коли нас познайомиш?
Скоро, пообіцяв.
Фотографію Люби я вставив у рамку, повісив над своїм ліжком.
«Коли в нас будуть діти, вони будуть схожі на свою маму, думав я, засинаючи. А наш син пишатиметься своїм батьком».
Еліна
Як добре, що я встигла вивезти з міста дівчаток! Другого червня вили сирени, наводячи жах на містян, над містом кружляли наші літаки СУ-25, гелікоптери, ревли двигуни винищувачів. На землю Луганська прийшов Армагеддон. Розриви ракет здавалися до нестями гучними, люди панікували, бігли хто куди: у підвали багатоповерхівок, у свої квартири, забігали в магазини. Ніхто достеменно не знав, куди будуть спрямовані удари. За моїми припущеннями, то була підтримка наших прикордонників, які стояли на околиці міста. Та коли почулися розриви десь у центрі, я вже не знала, хто й по кому стріляє. Як усе стихло, містом миттєво розлетілися чутки про те, що український літак обстріляв мирне місто, а самеприміщення будівлі облдержадміністрації. Повсюди говорили про застосування касетних бомб. Переглянувши в Інтернеті новини українських каналів, почула зовсім іншу версію: стріляли місцеві ополченці з ПЗРК по літакуі ракета влучила в гарячий кондиціонер на будівлі. Місцеве телебачення одразу підхопило вигідну їм версію, і потоком полилося з телеекранів про звірства укропів. Наступного дня моїм батькам повідомили, щоб не виходили на роботу.
Елінко, що тепер буде? ледь не плакала мати. Як жити в такому пеклі?
Виїжджайте з міста.
Ні, це неможливо, ми не можемо покинути квартиру. Це жахіття незабаром скінчиться. Чи не так?
Я не знала, що сказати, тому довелося її втішати й запевняти, що насправді незабаром усе стихне. За день після обстрілів авіацією я знову поїхала на дачу.
Якщо так піде далі, то з мене вийде справжня дачниця. Це я так жартую, хоча насправді на ділянці нема вже жодної зілинки, а я мушу тут стовбичити, щоб усе навколо бачити. Тож беру сапку й розпушую землю в міжрядді. Частенько зранку збираю огірки, рву зелень і їду в Луганськ на ринок. Можна й дорогою щось цікаве помітити, і серед базарників почути. Іноді приношу додому городину, і тоді мама починає мені дорікати.
Навіщо ти це купуєш? Можемо обійтись і без зелені. Люди тікають, бо он як гримить за містом. Що будемо робити, коли нас почнуть обстрілювати?
По-перше, не панікувати, кажу їй спокійно, так, ніби злякано не здригається місто від вибухів і все, як раніше. По-друге, ви ж нікуди не збираєтеся виїжджати, тож закатуй, мамо, баночки з огірочками на зиму, згодяться.
Допоможеш із консервацією?
Звичайно!
За півгодини мама вже відсторонює мене від такої нудної роботи: розбиті дві банки, зіпсована кришка. І це ненавмисне!
Як завжди! зітхає мама, спостерігаючи, як я збираю скляні друзки.
Вибач, я не хотіла. Сама не знаю, як воно вийшло.
Руки не звідти виросли, незле дорікає вона мені.