Мики-и-ита аж повітря їй сперло від тієї образи. Оришчин. І Наталка т-т-т-еж.
Нашої сусідки Ориськи діти? А за віщо ж вони тебе так?
За ляльку.
Ту шиту ляльку Люба добре памятала: щойно батько відчинив скриню, щойно вийняв її з того черева скарбів і дав Тоні до рук, як сестра закохалась у нову іграшку. Хоча яку іграшку: та дівчинка з косичками була несамовито схожа на саму Тонютака ж чорнява, з блакитними очима та червоними губками. А сукенка на ній така, що ні Любі, ні Тоні й уві сні не насниться. З того часу сестра з лялькою не розлучалась: чи вмиватися йшла, чи в поле, чи спатиусюди її із собою носила. Аж раптом за ту ляльку перетерпіла такого.
Послухай мене, сестричко, Люба витерла пучками великих пальців свіжі сльози та пригладила Тоні волосся. Тобі треба повернутися до річки. Сядь там на колоду й чекай мене. Я хутко.
Може, гусей візьмеш?
Ніби вони зі мною підуть.
Люба завжди дивувалась, як ті гуси настільки прикипіли до своєї подруги з кісками, що вперто відмовляються повертатися додому без неї. Та саме тому їй потрібно було діяти швидко: зробити, що замислила, й повернути Тоню додому, поки ніхто не сполошився, що ні в загоні, ні вдома нікого немає. Тож Люба гайнула додому, намагаючись не потрапити на очі матері чи батькові. На щастя, вони вже пішли кудись із хати, тож Люба могла вільно здійснити задумане: одчинила скриню, тихенько вибрала десь із дна чисту сорочку, вхопила щіткуі прудко назад, до річки, де сиділа й чекала Тоня. А там уже зняла із сестри брудний одяг, вдягла в чисте, обчистила швидкими й точними рухами землю з керсетки й сіла на бережку сорочку виполіскувати. І хоч в осінній воді руки мерзли й не слухалисьвиду не подавала, уперто тручи, бо рано чи пізно це мало допомогти. Нічого в сестри не питалазнала: та сама розкаже, як із силами збереться. Так і сталося.
Сиділа я тут, доки гуси плавали, і все вигадувала нові імена своїй ляльці. Вона така Ти ж знаєш. Їй просте імя не підходить. Ні Даринка, ні Оксанка Якесь заморське чи панське треба. Говорила собі вголос, не чула, як Микита з Наталкою ззаду підкралися.
І розказала Тоня, як вони сміятися почали, тоді іграшку з рук видерли та розглядали. Спершу питали, а чого та лялька одна, де її парубок, перекидали одне одному. А тоді подарувати попросили.
Та як такподарувати? здивувалась Люба. То ж не ти її купувала.
Сказали: «Чого тобі шкодувати? Тобі тато нову купить, він же знає, куди по них їздити. А нам таких вік не бачити». І забрали. Я кинулась відбирати, а вони мене як штовхнуть на землюі давай по ній валяти. Ще й регочуться. А потім утекли й ляльку забрали.
Люба закінчила прання й критично оцінила сорочку: слідів бруду на ній не було, але й колишня білизнá зникла. Щоб її повернути, доведеться довго вимочувати її в жлукті з попелом та киплячою водою. Але то буде згодом. Зараз головнеприховати ту ганебну подію. Присіла коло Тоні й зазирнула їй в очі:
Може, мені до них по ляльку сходити? Ти знаєш, інколи я вмію переконувати.
Тоня засміялась. Востаннє Люба переконувала однокласника, якого вмовляла відчепитися від шкільної подруги. Та розмова вдалась: Люба просто взяла палицю й зацідила хлопцеві по шиї. Відтоді бідолашний і Любу, і її подруг обходив десятою дорогою. Але тоді батько був у відїзді. А нині він удома й не відомо, як відреагує. А їм зараз лише сварок із сусідами не вистачало.
Не треба. Вона вже не тавони її собою замастили. Хай мають.
Давай домовимось: не будемо нічого казати папаші. Іграшки ще будуть. А засмучувати його не хочеться.
Тоня мовчки кивнула. Люба не раз дивувалася: звідки в тій зовсім маленькій дівчинці стільки мудрості й розуміння, уміння думати не про себе, а про інших? Розвісила сорочку просушитися на вербі понад річкою, взяла сестру за рукуі пішли стежкою додому, обєднані спільною таємницею та в супроводі гусей, які щасливо ґелґотіли, передчуваючи сон.
Іще здалеку долинув гучний батьків голос, що гукав їх посеред поля. Почули собачий гавкіт і кинулися назустріч. Дівчата раптом відчули: поки є ці голоси, поки їх шукають, усі інші негаразди нічого не варті.
Уже на підході до розвилки побачили батька, а з нимСірого й Лапу, і кинулися до них:
Папашо, не сваріться, будьте ласкаві! Загулялися ми, заговорилися, просили, хоч і знали, що як батько щось собі вирішив чи розізлився, його гніву нічого не змалить, поки сам не вичахне.
Але завжди суворий Макар раптом просто пригорнув дівчат і завмер у тому напівзігнутому положенні на кілька хвилин. Не хотів би розгинатися за жодні гроші, та вечір уже був холодним, ще й доньки трусилися чи то від вітру, а чи від голоду, тож забрав свій маленький скарб і всім гамузом вирушили додому. Собаки бігли слідом і радісно повідомляли околицю, що пошуки увінчались успіхом.
Віра стояла коло хвіртки й куталась у шерстяну хустку, майже перетворившись на соляний стовп від тривожного очікування. Побачивши дівчат, так і сплеснула руками від щастя, та варто було їм підійти ближченахмурилась. Сестри одразу зрозуміли: Віра їх розкусила. Наметаним материнським оком одразу помітила: сорочка на Тоні інша, не та, що вони разом обирали та вдягали зранку. Та про це й слова не сказала. Лише всміхнулась широко й окутала теплом.
Проходьте до хати! Змерзли ж, мабуть! У мене вже й галушки готові!
Пройшли в дім, посідали за столи й так добре на душі стало: тепло, сито, затишно! І стілповна чаша: Віра навіть дістала із ШАФИ мед, горіхи, родзинки, а дівчата їли досхочу й сміялися, і Любі зовсім не хотілося думати про те, що надто щедро мати роздає скарби Шафи і щó то може означати.
Лише Петрові не до сміху було: ним аж трусило від нервів. Збирався на танці, обирав найкрасивішу сорочку і теплий сардак зверху. Двічі вмився, розчесався, навіть намастив волосся гелем, що його Макар привіз із Німеччини. Тоді ще раз умився, випив води з мятою і пожував стеблину, щоб освіжити подих. Та все ніяк не міг вийти за двері. Макар сидів на лаві за столом і підсміювався:
Сину, що це ти збираєшся, як дівка в заплітках? Чи заміж хочеш?
Макаре, май совість, вступилася за сина Віра. Бачиш, він і так хвилюється. Зовсім памороки від дівчини забило.
То хай хоч познайомить із нею. Щоб, як мій син у неї під грушкою свій розум забуде, знати, де шукати.
Ай, мамо! Тату! не витримав нарешті Петро. Не поспішайте. Дайте спершу мені її своєю назвати, потім знайомитись будемо.
То ти, синку, швидше думай, вибухнув сміхом Макар. Бо як на дівчину довго дивитися, її інший своєю назве.
Петро лиш кинув «Ет!» і вибіг із хати розхристаний. Люба з Тонею зайшлися веселим сміхом, передражнюючи брата. І лише Віра з тихим посміюванням журила:
Макаре, ти б не тиснув на хлопця. Він і так постійно червоніє, як про неї питаєш. А ви, дівчата, чого? Скоро й самі отак червонітимете при хлопцях!
Не будемо! відповіли водночас.
А от побачите. І тоді вам перед братом соромно буде. А поки їжте, щоб не хололо. Віра підклала їм із печі ще теплого пирога.
Мамо, так розкажіть же ще раз, як ви з татом познайомилися! доньки любили цю історію, скільки б разів батьки її не розповідали. Хоч ті вже й казати втомилися. Та сестри знали: її приємно згадувати, тож просили, поки батьки не здавалися.
А тоді знову слухали улюблену оповідь про те, як зустрілися двоє: Віра, донька з багатої сімї, та Макарбідний, проте роботящий парубок. І як дід Ісак оцінив наполегливість та хист Деревського, ризикнув довірити його рукам не лише доньку, але й господарство, віддавши за Вірою левову частку спадку. І про те, як училися робити все разом: працювали самі вдень і вночі, вирощували й продавали, а тоді найняли кілька працівниківі справа пішла швидше. Як просили в Бога діточок, і він дав їм багацько, ще й усіх здорових і хороших, роботящих і надійних.
Приспані такими розмовами, Люба й Тоня скоро дрімали на печі, Олексійко та Василько сопіли під ковдрою, а Макар із дружиною потроху перебралися на ліжко, де виткана Вірою на виданні ковдракожен стібок був побажанням про майбутнього чоловікауже багато років ховала їх від сторонніх очей та всіх турбот.