Арешт
Жовтень 1929 року
Тієї ночі собаки брехали особливо завзято. Їхній гавкіт розривав темряву, проникав у всі куточки свідомості, хапав лещатами та витягував зі сну, куди вперто занурювала денна втома, раз за разом, що кілька хвилин, до самого ранку. І чутно було, як це гавкання розходиться селом: починається сиплим собачим голосом за хатою діда Василя, ген на околиці, де у вербу вдарила блискавка, аж коріння обвуглилось, рухається дедалі сильнішою хвилею, набирається сил та голосів, накриває й хату Деревськихспершу до цього собачого хору долучається Сірий, підвиваючи зі своєї буди, а затим і Лапа, поставивши лапи на паркан та намагаючись передати цей крик якомога далі, а тоді весь цей собачий лемент рухається вперед, збираючи голоси всіх сусідських Сірків, Рябків, Чорновухів, Вовчків, Найд, у найближче селоі ще далі, за річку й поле, то затихаючи, то повертаючись назад із новою силою
Ця ніч із її голосами виснажувала, замість того щоб дарувати сили та спокій. Люба з Тонею тулилися одна до одної на теплій печі та прислухалися до нерівного дихання батьків і братів. Ось тато закашлявся, прочистив горло. Мама повернулась зручніше і тихо зітхнула. Усім не спалось, але чомусь усі залишались у ліжках, уперто прикидалися сплячими, щоб не заважати близьким, не тривожити їхній і без того крихкий спокій, надіючись, що й собакам набридне їхня нескінченна розмова. Якби розуміли по-собачому, то, мабуть, знали б, про що вони попереджали. Передавали один однимвід першої хати на вїзді в село аж до цього подвіряпослання: «Прокидайтесь і тікайте! Беріть із собою лише найнеобхідніше та лишайте і хату, і господарство, бо лихо вже йде!» Та ні Люба, ні Тоня, ні навіть братик Василь, не кажучи й про інших, собачої мови не розуміли, а ті чотирилапі, хоч і чули, бачили, відчували запах лиха, ніяк не могли розповісти людям.
Скрипнула хвіртка. Той звук, тихенький скрегіт, прорвався поміж собачого гавкоту й накотив зверху. За ним долинули інші: повільні й упевнені кроки мокрою після дощів землею, її хлюпання під черевикамичавк-чавк, чавк-чавк, що перекликалося з повними ненависті криками Сірого та звуками його ланцюга: завжди, коли він рвався, ланцюг натягувався і дзвенів особливо напружно. І постріл. А за ним скавучання і гучний голос знадвору:
Ворога держави захищати надумав?
Батько зірвався з ліжка, босими ногами кинувся до дверей і за сокиру.
Ні-і-і-і-і-і! сичала мама, боячись додати голосу, щоб не почули ті, хто надворі, хапала за руки, тягнула до себе. Не треба, гірше буде!
Зі мною хай що хоч роблять! А господарку я чіпати не дозволю.
Якщо з тобою щось зроблять, то зроблять і з нами. Про дітей подумай! мати схопилась за сокиру і з усіх сил потягла на себе, не помічаючи різниці між древком та гострим металом. Довга червона лінія глибоко розрізала її долоню, а жінка навіть не зойкнула.
Батько схопив ряднину, розірвав на коліні та заходився обмотувати руку дружини.
Віро! Віро, послухай мене. Ти маєш бути сильна. Дбати про дітей.
А кроки вже наближалися до дверей. Під їхньою вагою тремтів ґанок, і ці звуки змішувалися з тихим скавучанням Сірка. Діти перелякано дивились одне на одного, ще напівсонні зранку, напівутомлені з ночі, але з ясним усвідомленням: наближається щось погане.
Та добий уже, щоб не мучився! Вуха ріже! пролунало з-за дверей.
І одразу за цимще один постріл. Сірко затих.
Мама зойкнула. Василько й Олесій у своїх ліжечках залилися плачем. Тато взяв мамине обличчя грубими руками:
Дивись на мене, дивись сюди. Ти знаєш, де запаси. Знаєш, де гроші. Перезимуєте, далі буде легше. Головненікому не вір. Тепер ви самі по собі.
Люба відчула, як накочує жах Хотілося крикнути, стрибнути з печі, вхопитися за батька, стояти там, де мама, щоб він і її обличчя тримав руками і сказав, що ж робити от саме тут і зараз, коли страх пробирає до нутрощів. Вона вже навіть звісила ноги й майже відштовхнулась униз Двері здригнулись від міцних ударів ззовні.
Одчиняй! Негайно одчиняй! гучний голос розірвав на клапті рештки тиші.
Макар понуро наблизився до дверей, кинув на дружину короткий погляді відчинив. На порозі стояв уже знайомий йому чоловік у сірій формі, з наганом на поясі. Зміряв господаря важким довгим поглядом, повільно підняв ногу, пересікаючи невидиму межу між вулицею й домом, ту саму, про яку отець Митрофан іще багато років тому, освячуючи хату, казав, що жодне зло її не перетне, і опинився всередині.
Обшукуйте. Слово, різке, як постріл.
Далі події розвивалися стрімко: ще двоє гостей, однаково високих, худих, у шкіряній формі й головних уборах на очі, увірвалися до хати, наче ураган, і взялися до справи. Перевертали всевід скринь у сінях до жердин під стелею, де зберігали спідниці й керсетки. Хлопці попрокидалисяі в сльози. Один із прибулих, почувши плач, скривився й замахнувся рукою:
Мовчати!
Віра схопила найменших, міцно пригорнула до себе й сіла на лаву. Дівчата забилися на печі в кут, наче горобчики. Макар стояв посеред хати, в одну мить знищений і зневажений. На нього, законного господаря, не звертали уваги й проходили повз, наче не помічаючи. З невимовною люттю і якимось навіть задоволенням здирали підлогу, перевертали кошики, шукали серед продуктів. За якусь мить домашній затишок було зруйновано вщент. Розкидані по підлозі яблука тріскали під важкими чобітьми прибулих. Простукували стіни. В одному місці, здалося, щось почули: звук за стіною був глухим. Схопили кочергу коло стіни й довго не думаликілька сильних ударів розтрощили білосніжну поверхню. Під неюлише труха, нічого цікавого.
Де старший син? холодно поцікавився комісар.
Нема його, гуляє десь, Макар відповів наче спокійно, але рідні вловили в його словах пересторогу: «Навіть не здумайте говорити більше».
Ну що ж Його час іще прийде. А ви поки кухню гляньте.
Один із молодших хутко побіг виконувати завдання, і Віра, боячись поворухнутися, щоб не привертати зайвої уваги, чула лише дзвін перевернутого посуду.
Що ви шукаєте? нарешті несміливо подала голос Віра.
Зброю. Агітки. Заборонену літературу.
Що-о-о-о? в Макара від здивування аж подих перехопило. Та звідки в мене то все? Я цілими днями на полі пропадаю!
Деревський Макаре, ти здійснював антирадянську пропаганду. Нам це точно відомо від твого подільника. Та ми це припинимо. Усі пояснення обмежилися цим простим реченням, коротким і безжальним. А далі найгірше: Ти підеш із нами.
Люба почула коротке «Ой!». То мати вхопилась за серце. Чекати більше не могла, зістрибнула з печі, кинулась до рідних. Та їй не дали обійняти батька: один із прибулих відштовхнув дівчину до щойно розкришеної його ж стараннями стінки. Розбиті дошки подряпали щоку й плече, труха припорошила розкуйовджене волосся.
Дитини не чіпай! гаркнув Макар, наче поранений звір. Але тієї ж миті отримав болісний удар револьвером по скроні. Одразу за цим його сильно штовхнули в плечі і як був, у легкій нічній сорочці та штанахпотягли надвір.
У сінях ненадовго зупинилися й почали хапати все, на чому око зупинялось: теплу камізельку, шапку, сокиру, червоні жіночі чобіткиїх схопив молодий комісар. Старший лише зиркнув сердито:
Чоботи тобі навіщо?
Так а що? Дружині буде.
Віра кинулась за чоловіком, не відчуваючи холоду. Вхопила старого кожуха, який потрапив під руку, потрусила в них перед очима:
Дайте йому хоч на плечі накинути! Змерзне!
Діти побігли слідом. Перше, що побачили в дворі, розпластане тіло Сірого та кров коло розплющеної пащі. Аж завмерли з жаху, не ймучи віри власним очам. Ще вчора годували його з руки, чухали йому живота, дякували за те, як він рвався шукати їх у тому полі, а вже зараз його майже похололе тіло лежить без руху й звуку.
Та Віра не бачила Сірого. Не бачила й сусідів, які збіглися до тину погледіти на небачене видовище: могутнього й упевненого Деревського ведуть, наче на шворці. Страшний вітер шарпав одяг і волосся, та всі стояли наче заворожені, дивилися. Віра прорвалась-таки до чоловіка, накинула на нього кожуха, який уже за мить був скинутий на землю одним із гостей і потоптаний чоботом іншого.