Того ранку Люба саме завершувала рушник, як до хати увійшла сусідка Орисяміцна та кирпата. Батько завше як дивились на неї, то приговорювали собі у вуса: «Такою жінкою поле зорати можна». Але Орися не оралавсе казала, що їй нíколи і з хати вирватися з тими «вражими дітьми, що на них не напасешся». Дітей у неї було всього троє, усі віку Люби й Тоні, вчилися з ними в школі, то дівчата й бачили, як часто ті приходять напівголодні й замурзані. Віра їх шкодувала, усе просила Макара взяти Орисиного чоловіка в найми, хоч би й до найпростішої роботи, та коли почула у відповідь: «Я тричі до нього ходив: до обіду й по обіді. До роботи так і не добудився. Він лиш до їжі встає», усі розмови припинилися.
Сусідка скрипнула дверима й завмерла при вході, так і впявшись очима:
Любашо, а чи є мати вдома?
Мати в коморі, он за сіньми.
І та комора така велика, що господиня й гостей не чує? Віро, ти тут чи як?
Тут я, тут, не кричи так, бо люди збіжаться, подумають, ґвалт, Віра вийшли в сінируки в борошні, подíл спідниці теж, але Любі раптом аж спокійніше стало. Не любила вона залишатись наодинці з Орисею, змалку її лякали великі сусідчині руки і вічно багряно-червоний рот, наче вимащений буряками. Миші мішок прогризли. Зерно шукали, а до борошна дісталися. Доведеться катцера [так Макар її на німецький манір говорити привчив] у комору заселяти. Нехай там лад наведе.
Ой, Віро, бережіть свою комору. Тільки ви ж нас рятуєте. От і знову біда пригнала.
Що трапилося? спитала Віра з тихим видихом.
Любі зненацька стало цікаво, чи чула сусідка те втомлене мамине зітхання. А як чула, то чому робить вигляд, наче нічого не трапилося? Вона, Люба, якби зрозуміла, що їй не раді, одразу б утекла й на поріг більше не зявлялася. Але Орисі, здавалося, до того немає діла. І чому мати не зітхає ще раз, голосніше, щоб уже сусідці було незручно за її настирність і те, що завжди невчасно приходить? Віра казала, що людям потрібно допомагати, бо кожен може опинитися в біді. Але Люба схилялася до батькової позиції допомагати тому, хто хоча б намагається допомагати собі сам. Орися, за її спостереженнями, до таких не належала.
І хоч як Вірі було неспідручно ставати зараз до тієї розмовиу коморі чекав щойно розпанаханий мішок, та й зерно треба було перебрати й по нових міхах пересипати, не могла вона не вислухати ту звичну пісню.
Та козляра мій, щоби йому пусто було, соромно сказати: заснув на мішку з просом. А як проспався, то туди ж і обмочився. Довелося те просо свиням віддати, а самим і їсти нічого. Сусідко, виручи хоча б мискоютиждень буду дітей годувати.
Люба намагалась робити вигляд, що вишиває, хоч зосередитися вже не могла. В її уяві яскраво постав сусід Василь, із вічно червоним обличчям та в розхристаному кожусі, що справляє нужду на просо. З таким видивом у голові творити собі майбутню долю зовсім не хотілося, тож вона схилилась над рушником і старанно розглядала вже готовий візерунок, поки дорослі розмовляли.
Орисю, ну яка миска Я тобі хоч мішок дам. Але ти ж знаєш Маю все в зошит записати: хто взяв, коли поверне. То ж Макар усе вимагає детально вести, аби не трапилось йому чого недолічити.
Сусідка аж руками сплеснула:
Знову той зошит! і вхопила Віру за руку, не даючи навіть дотягнутися до полиці, де лежав потертий сірий зошиток з іменами боржників і точними записами, хто й скільки взяв та коли повернути має. Віруню, серденько, а можна якось так, щоб Макар і не знав? У вас того проса, зерна, борошна повні коморито всім сусідам відомо. Чи ж тобі шкода для трьох моїх діточок, що одне другого менше?
Орисю, не ятри мені душу. Де я можу чоловіка обманути? То ж усе одно, що вкрасти в нього
Орися далі впрошувала Віру:
Знаєш, як у народі кажуть: у чоловіка треба красти, але перед ним і класти. Он відсип мені того проса, а Макару скажи, що миші поїли. Скільки там того діла?
Тут уже Люба не витримала. Скочила з місця так різко, що ледь вишивання не розгубила:
А де то ви, тітко Орисю, совість свою згубили? Може, її теж миші зїли? Прийшли в нашу хату, щоб учити маму папаші брехати?
Віра від таких доччиних слів аж зойкнула. Треба ж, виросла дитина: то сиділа тихенько, як та пташка, аж враз шулікою перекинулась. Але Орисю ця переміна не злякала. Сусідка лише відступила на крок і заговорила знову, наче й не чула того вибуху:
А яка ж у тебе, Любонько, спідничка гарна! Я таких у нас і не бачила: така яскрава та пишна. Чи не мати справила?
Побачивши докірливий погляд матері, Люба сіла назад. І намагалась не піднімати очей від вишивання.
То сукно Макар із Веймарської республіки привіз. А я вже справила, як могла.
От бачиш, який у тебе чоловік добрий. Усе додому дбає. Не те що мій! А я б теж своїм донькам такого сукна хотіла, щоб спідничку справити. Може, лишилось у тебе щось на одріз? Я б у розстрочку взяла. А за три тижні гроші й віддам: ми якраз Зірку на ринок повеземопродавати. Тоді за всі борги розрахуюся.
Люба стежила за матірю й гадала, коли вже тій увірветься терпець. Але Віра мовчки пішла в комору й повернулась із мискою проса:
Тримай, і хай діти будуть ситі. Три тижні то довго, а ви єдину годівницю продати зібралися.
Орися вхопилааж очі засвітилися:
А як же відріз? Відріз як?
Ураз за спиною почувся голос Макара. Зайшов тихенько, стояв та слухав. Та як побачив, що Віра вже хоч би що віддати ладна, лиш би тої сусідки позбутися, таки втрутився:
Нащо тобі відріз?
Ой, Макарчику! Ой, налякав! Та то я так, побачила, яка гарна спідничка в Любаші, то й думаю: де б і собі такого сукна взяти, щоб дітям пошити?
А я тобі скажу, Макар узяв у жінки миску з просом, зважив у руці. Записав у зошиті, кому й скільки, простягнув назад Орисі. Якщо твій чоловік замість пити й спати піде до мене працювати, то й у вас таке буде. Може, і більше. А як надумає в чужі краї на заробітки їхати, теж хай приходить, я розкажу, куди краще. Змочив кінчик олівця язиком і знову підніс до зошита. А тепер скажи: повернути коли плануєш? Записати хочу, бо все має бути на обліку.
Орися від таких слів аж спалахнула.
Та нехай горить твій зошит у пеклі! Міг би хоч раз просто допомогти матері трьох дітей! Сам розкошує, а іншим і кусня хліба шкодує!
Та й кинулася геть із хати, усе ж прихопивши із собою просо. Щойно грюкнули за нею двері, Макар обернувся до дружини:
Домовмося так: щоб я її й на порозі більше не бачив.
Макаре, та я ж
Та ти ж їй усе вже була віддати готова, тільки б та замовкла. А вона то й знає і тим користується.
Макаре, там же діти.
І в нас діти. Тільки я з ранку до ночі то на полі, то на городі, то на пасіці, то коло худоби, а він усе на лаві чи в коморі та із сивухою під боком.
Макар нарешті звернув увагу на дочку, яка захоплено слухала батька. Цієї миті він говорив уголос те, що вона й сама думала, і дочка купалась у його словах, закарбовувала кожне в памяті.
Любашо, йди погуляй. І відклади те вишивання, почитай краще. Тобі мову вчити треба. А нам із мамоюпоговорити.
Люба слухняно склала сукно й нитки та гайнула з хати. За порогом на мить завмерла і вдихнула на повні грудияк же то добре нарешті опинитись на свіжому повітрі, пройтися двором до стодоли та впасти з книгою в копицю сіна!
Не знала Люба, скільки вже часу минуло, поки вона жила на тих друкованих сторінках, вчитуючись у сповідь молодого німецького льотчика Пауля Боймера, закинутого долею на Західний фронт великої війни, аж зрозуміла: скоро темнітиме, а ще не чути звичного Тониного дзвінкого «Гусь-гусь!», яким сестриця жене додому гусей, та гучного ґелґотіння за тим.
Лежати Любі набридло, тож вирішила піти назустріч сестрі: знала ж бо, якою дорогою та щораз прямує додому. Побачила її, щойно вийшла за село. Придивилась: Тоня не йшласиділа, наче темна хмара, посеред поля. Люба кинулась до сестри й ледве не впала від здивування: лице замурзане, керсетка розхристана, а сорочка під нею чорна як земля. Обличчя таке ж чорне, розпухле від сліз, старанно протерте брудним рукавом. А поруч тихо-тихо прилаштувались гуси.
Тоню! Що з тобою? Хто це таке з тобою зробив?
Мовчанка і сльози.
Кажи, бо душу з тебе витрясу. Ти ж мене знаєш, я не відчеплюся, сказала загрозливо, а в самої серце кровю обливається.