З-за тину чувся тихий шепіт:
Забирають-таки? Невже винен? То баба Мотря з крайньої хати. Вибігла простоволоса, лише жупана накинула, щоб нічого не пропустити.
Просто так забирати не будуть. Вони своє діло знають. Це Микола. Його молодший син був одним із перших, хто вступив до комсомольців. І з того часу вдома лише й точилися розмови про руйнування межі полів, щоб зробити одне спільне й велике, про нові могутні трактори та врожаї, які потрібно зібрати на всю країну.
А я завжди знала, що Деревський усе проти громади робить. Не може бути, щоб усі працювали однаково, а жирував лише він, пролунав дзвінкий голос Марічки.
Сусіди дружно закивали: як Марічка так каже, то точно щось знає. Бо кому, як не їй, знати: то ж її Іван із Макаром на заробітки їздив. Тільки Деревський, як вернувся, ще більше людей найняв, а в їхній хаті від того багатство не помножилося. Неспроста це, точно неспроста.
І поки так між собою шепотілися, до тину збігалися все нові й нові селяни, підняті з теплих ліжок собачим гавкотом і незвичним гамором. Із якимось аж нетерплячим тремтінням спостерігали за драмою, яка розгорталась просто перед їхніми очима: за понурим високим Макаром, якого троє мовчазних офіцерів вели до підводи; за розхристаною Вірою із закривавленими руками, котра бігла за чоловіком і безтямно кричала; за переляканими дітьми, що товклися на порозі й не знали: бігти їм за матірю чи залишатися вдома. Найбільше плакав малий Василько: його лякали незнайомі люди, гамір і материн плач.
Аж раптом почувся голос сусідки Орисі:
Ви добре шукайте! Я сама бачила листи пропаганди в печі. Я вчора в гості зайшла без попередження, то Віра їх саме палити намагалась!
Брешеш! завжди спокійна й лагідна Віра не стямилась, як учепилась їй в обличчя, аж довелося сусідам їх розтягувати. Коли Віра нарешті відпустила сусідку своїми й без того скаліченими руками, все обличчя тієї було вкрите кривавими патьоками, що й не розбереш, де кров від свіжих подряпин, а де від Віриних ран. То це твоя помста? І за віщо? За миску проса? А щоб тобі люди завжди так вірили, як ти правду говориш!
А чи не правда? озвалась і баба Мотря. Чого б іще ви тихо, мов злодії, вночі гостей приймали? Ото акурат минулого тижня. Приїхали підводою тихенько, побули ніч і так само тихо й поїхали, тільки краму більше стало. Чого такі секрети, питається? Нормальним людям від громади ховати нічого!
У тому лементі Віра й не помітила, як упустила головне: Макара вже посадили на підводу, тихенько вйокнули й рушили порожньою нічною дорогою геть. І поки силует чоловіка нечутно віддалявся, саму її оточили збадьорені запахом розправи сусідки. Від їхнього лементу не було Вірі іншого порятунку, крім як сісти й затулити голову рукамищоб не чути й не бачити. Та це лише додало масла у вогонь. Більше за всіх галасувала Орися:
Миску проса вона мені пожаліла! Дітям їсти нíчого, а вона все зі своїм зошитом, усе їй записувати треба було!
І нас записувала! Я й позичила лише десять карбованців, кілька яблук і поділ слив, так і то записала все до копійки.
І добре, що за вас узялися. Вам би тільки нас обдирати! Самі розкошують, пахнуть якимись закордонними милами, носять одяг ненашенський, від громади відбилися.
Годі!
Гучний чоловічий голос враз розрізав той лемент, наче ножицями. Сусіди притихли й озирнулися. Той же зріст, такі ж вуса, такий же вираз суворих очейусе в ньому нагадало їм щойно заарештованого Макара.
Яків! покотилося поміж присутніх.
Якова Деревського селяни поважали й трохи боялися. Високий, сильний, робітнийвін завжди був авторитетом серед односельчан. А що не пив і до дівчат не залицявся, був присутнім на всіх важливих зборах, то не було й зачіпки, щоб йому чимось дорікнути. Щойно почалась колективізація, Яків покірно віддав своє поле й худобу під колгосп і сам пішов туди інженером-машиністом першого завезеного в село трактора. Дружина, обурена рішенням чоловіка, забрала єдину доньку й поїхала на Прикарпаття, до батьків, залишивши його одинаком. Хоча й ходили чутки, що Яків сам її туди відправив, щоб згодом і собі перебратися, та щодня танули, не маючи поживи: надто добре він працював, надто активну участь брав у житті села. Слово Якова мало вагу й раніше, а тепер, коли в його хату, на зміну старому перекошеному будинку, перемістилась уся сільрада, з ним боялися зачіпатися.
Ось і зараз: варто було йому підійти ближче, селяни розступалися все далі, утворюючи живий коридор до Віри, закляклої на землі під тином.
Ходімо, нахилився й одним коротким рухом підняв жінку із землі. Холодно надворі. Я відведу тебе в хату.
Мовчки спостерігали присутні, як вів Яків Віру додому, як обгортав її плечі, як скрутно зітхнув, дивлячись на похололе тіло Сірого, як завів дітей додому та запалив у вікні свічку. Постояли й розійшлися по хатахділитися побаченим, оповідати про падіння Великого Ґазди Деревського, про нову справедливість для всіх і про нове майбутнє. Хтось тієї холодної ночі вирішив краще переховати гроші, хтосьпродати худобу на найближчому ярмарку, хтосьуже завтра записатися в колгосп. Але ще довго не давали їм заснути власні роздуми й звук ударів лопати об змерзлу землю, якою Яків Деревський засипав сіре хутро вірного братового друга.
Розділ 6Коли говорить серце
Жовтень 1929 року
Незважаючи на холод, Петрові було гаряче. Він так довго мріяв про це, аж ось норовлива Іванка таки дозволила провести себе до хати, і вони обоє знали, що то означає. Довга темна коса й чорні очі цієї красуні зводили з розуму всіх парубків села, а обрала вона таки його, Петра. Кілька тижнів стріляла очимаа в них такі бісики стрибали, що аж лячно, на тих танцях, кілька місяців уникала розмови і зникала швидше, ніж він устигав заговорити. А сьогодні нарешті стала з ним до танцю, заговорила лагідно, дзвінко засміялась і залоскотала шию гарячим диханням.
Не до танців було Петрові. Серце так і поспішало вистрибнути з грудей, утекти, заховатися кудись під лавку, де не бачитиме тих відьомських очей, від погляду яких язик буквально присихав до піднебіння, а замість слів із нього зірвалося лише непевне: «Та я теє Давай із тобою Щоб ти не сама». І так само хутко серце повернулося на місце, бахнуло об грудину з усієї сили, розбившись іскрами радості, почувши веселе й коротке «А давай!».
Ішли довго. Іванка все щебетала: про нові чобітки, які їй батько справили, про спідничку, яку на ярмарку бачила, про коралі, які так до її очей підходять. Про улюблену кішку Білочку, з якою і до роботи, і до снунавіть у ліжко до себе пускає. А Петро все слухав і думав собі: «Все тобі дам, вдягну, як принцесу, тільки ти говори так, говори й не зупиняйся». Він навмисне обрав найдовший шлях, як це роблять усі закохані, пішов із дівчиною в обхід села, щоб не потрапити на очі та язики місцевим, повів до річки милуватися зорями, до тієї колоди, де вдень так любили відпочивати його сестри, а ввечері частенько сиділи пари. Серед місцевих навіть ходило повіря: як приведеш дівчину до колоди й будете там лише вдвох, чекає на вас щасливе спільне життя. А як прийдете, а там уже зайнятошукай собі іншої долі.
Цієї ночі все складалося якнайкраще для Петра: омріяне місце було вільним, наче чекало саме на них з Іванкою. Ще й на вербі над колодою розвівалося щось біле, схоже на прапор, на слова «я твоя» і на радість перемоги. Так сприймав ці знаки Петро, спянілий від радості та щосекундно готовий до дива. До всього ще й дівчина трохи змерзла, хоч і соромилась сказати, зате несміливо притулилася до його теплих грудей, дозволяючи обійняти себе й накрити теплим сардаком. Так і сиділи, мовчки слухаючи дихання одне одного.
Тебе мати не сваритиме, що ти так пізно ходиш? нарешті спромігся Петро. Не хочу, щоб лаяли через мене.
Мати й батько сплять, вони й не помітять. А я не знала, що ти такий.
Який? Петро завмер в очікуванні, наче від цієї відповіді залежало все його життя.
Але дівчина лише розсміялась у відповідь, блиснувши своїми відьомськими очима:
Зовсім із тобою голову втратила Додому мені пора. Бо батько, як прокинеться і побачить нас разом, женитися тебе змусить. А-а-а-а-а-а! від її крику з верби зірвався птах і, невдоволено каркакуючи, полетів геть.