А ще він пригадав, як пізніше був у Женеві з Еліс і тітонькою Кейт, коли вже ніхто з них не наважувався зізнатися собі чи Еліс, що її стан уже зробився майже некерованим. Вони намагалися знайти назву її недузі й найвідповіднішим, що знайшла мати, було непідробна істерія. Генрі усвідомив, що сестрину хворобу неможливо вилікувати, бо Еліс плекала її, загравала з нею, мов із гостем, у якого була таємно закохана. У Женеві, під час подорожі Європою, сторонньому спостерігачеві, а часом і самим собі, вони видавалися поодиноким прикладом представників Нової Англії, котрі розумним і чутливим оком убирають краєвиди та оглядають історичні памятки старого світу перш, ніж почати статечне життя. Тоді Еліс, схоже, була найщасливішою, найдотепнішою, ущерть повною надій на майбутнє.
Генрі пригадав, як вони втрьох гуляли біля озера, якщо тітка Кейт була впевнена, що Еліс гарно відпочила зранку.
У підручнику з географії, сказала якось Еліс, ніде не написано, що на озері бувають хвилі. Усю поезію треба переписати.
Із чого почнемо?запитав Генрі.
Я напишу Вільяму, відповіла Еліс. Він підкаже.
Люба, ти мусиш щодня гарненько відпочивати, а не писати так багато листів, сказала тітка Кейт.
А як іще мені з ним спілкуватися?спитала Еліс. Ходити пішкибільш виснажливо, ніж писати листи, і все це свіже повітря, клянуся, доведе мене до смерті.
Вона вибачливо всміхнулася до тітки, яка, на думку Генрі, зовсім не здавалася розвеселеною згадкою про смерть.
Легені полюбляють готелі, додала Еліс. Вони просто мріють про них, особливо про вестибюлі та сходи, а ще про ресторан і спальню, якщо там є гарний краєвид і зачинені вікна.
Не біжи, моя люба, сказала тітонька Кейт.
Генрі дивився на Еліс, яка обмірковувала наступне зауваження, що мало на меті звеселити брата і роздратувати тітку. Але що довше вони йшли, то глибше у власну мовчазність занурювалася сестра, лише іноді згадуючи про супутників.
Серце, по якомусь часі продовжила Еліс, надає перевагу гарному й теплому потягу, а мозок, звичайно ж, вимагає океанського лайнера. Я мушу написати про все це Вільяму, щойно ми повернемося до готелю. Тітонько, люба, ходімо швидше, повільний крок є анафемою памяті.
Якби Дороті Вортсворт, зауважив Генрі, говорила подібні речі своєму братові, його вірші, гадаю, були б значно кращими.
А хіба Дорогі Вортсворт не була поетовою дружиною?запитала тітонька Кейт.
Ні, дружиною була Фанні Брон, Еліс пустотливо усміхнулася до Генрі.
Не біжи так, моя люба, повторила тітонька Кейт.
Увечері Генрі помітив, що Еліс спустилася до столу особливо ретельно вбраною та зачесаною. Він тоді подумав, що все для неї могло скластися інакше, якби сестра була визначною красунею чи не такою розумною, чи просто не єдиною дочкою в родині, чи, може, якби її дитинство не було таким невпорядкованим.
От якби ми втрьох могли обїхати весь світ, зупинятись у гарних готелях, писати додому, коли хтось із нас зауважить щось смішне, сказала Еліс. Якби можна було так провести все життя.
Ні, не вийде, відповіла тітонька Кейт.
Наскільки пригадував Генрі, тітка Кейт завжди грала роль суворої, але доброї до них гувернантки, котра взяла на себе виховання двох сиріток. Генрі був слухняним, тактовним і вартим довіри, а Еліс комизилася, хоча теж завжди робила, що їй кажуть. Утрьох вони були щасливими протягом усіх місяців подорожі, адже не замислювалися над тим, що чекає на Еліс після повернення додому.
Ніхто зі сторонніх не міг би назвати Еліс дивачкою чи кмітливою інвалідкою. Поруч зі своїми супутниками сестра майже видужала, та Генрі знав, що вони не зможуть усе життя возити її від міста до міста. За усміхом дівчини, котра щоранку так радісно спускалася до готельного лобі, ховалася зажерлива темрява, готова виринути на поверхню, коли настане час. Уже тоді, якимось чином, приреченість Еліс читалася в усіх аспектах її життя, і, попри позірну врівноваженість і щастя женевських днів, можна було передбачити її сумне майбутнє, що пізніше набуде обрисів історії, яка тепер дивує і зачаровує Генрі. Як ця молода повна світла й амбіцій, готова до виконання своїх обовязків жінка могла перетворитися на ту, що чує вночі моторошні крики, бачить у вікнах страшні лиця, снить наяву, страждає від нічних жахіть?
Найгіршим періодом для Еліс був час, коли Вільям одружився. Перед весіллям і відразу після нього вона мала найтяжчі нервові зриви, з якими повернулися всі її давні проблеми. В Англії, коли вже пройшли роки, вона казала Генрі, що більша її частина померла того страшного літа, коли Вільям одружився з вродливою та практичною, дивовижно здоровою жінкою, яка, як на зло, звалася Еліс. Сама ж Еліс Джеймс потонула в морських глибинах, і темні води зімкнулися над нею.
І все ж таки, попри свої жахливі та виснажливі напади, Еліс була здатна на варту подиву розумову енергію; усе, що вона робила, було непередбачуваним або нарочито іронічним і суперечливим. Коли померла мати, родичі посилено доглядали Еліс, передбачаючи її остаточну дезінтеграцію. Генрі залишився в Бостоні, обмірковуючи всі можливі шляхи допомоги сестрі та батькові. Але Еліс більше не мала зривів. Вона здавалася майже нормальною: була компетентною й обовязковою донькою, узяла на себе домашнє господарство, спілкувалася з родичами так легко, ніби саме на ній усе завжди трималося. Якось, перед відїздом до Лондона, Генрі побачив Еліс, що стояла склавши руки та світячи очима у передпокої. Вона прощалася з гостем і запрошувала його приходити ще. Сестра тепло всміхалась, а потім, коли вона вже зачиняла двері, та усмішка зробилася майже сумною. У такі моменти сестра в усьомупоставі, жестах, виразах обличчянаслідувала матір. Генрі бачив, що Еліс намагається стати господинею дому.
Батько помер через рік, і після його похорону все розвалилось. Еліс завела міцну дружбу з Катериною Лоринг, яка дорівнювалась їй за інтелігентністю, чия душевна сила була так само очевидною, як слабкість сестри. Міс Лоринг супроводжувала її й у подорожі до Англії, коли Еліс не захотіла їхати з тіткою Кейт, що стало актом непослуху та незалежності, а також, як зрозумів Генрі, криком про допомогу. Вона прожила ще вісім років, але більшу їх частину не вставала з ліжка. То вже було, за її виразом, нужденне існування пожовклого квасолиння, що його от-от мають спалити.
ВІН ЗГАДУВАВ ЦЕ, доки чекав у Ліверпулі на сестрин приїзд до Англії, і зрозумів, що її уперта цілеспрямованість, схильності та успадковані по батьковій смерті статки, напевно, з допомогою міс Лоринг, дещо відтермінують неминучий кінець. Генрі поклав собі не думати про те, що Еліс порушить його ізоляцію, негативно вплине на продуктивність його добровільного вигнання. І все ж таки Генрі злякався, коли побачив, як хвору й безпомічну сестру зводять із корабля. Вона навіть не змогла до нього заговорити, коли брат підійшов; Еліс заплющила очі й відвернулася, подумавши, що він збирається до неї торкнутися. Було очевидно, що подорож їй нашкодила. Під орудою міс Лоринг Еліс доправили до зручного помешкання та знайшли для неї доглядальницю. Генрі спостеріг, що подруга залежала від інвалідності його сестри так само, як та залежала від опіки подруги.
Еліс не хотіла відпускати міс Лоринг з-перед очей. Вона втратила родину, втратила здоровя, і тепер із усіх сил бажала мати Катерину Лоринг виключно для себе. Генрі бачив, що її істерія зростає, коли міс Лоринг була відсутньою, і що сестра швидко заспокоювалась, ставала майже щасливою, коли подруга зявлялась і вмовляла її повернутися в ліжко, обіцяючи бути поруч і виконувати її забаганки. Він написав тітці Кейт і Вільяму про цю дивну пару. Намагався висловити свою вдячність міс Лоринг за її доброту та відданість сестрі, але знав, що ця відданість триватиме, доки Еліс лишатиметься неповноправною. Генрі не подобався цей звязок, що його він уважав нездоровим і неправильним. Він зневажав цілковиту залежність Еліс від її занадто повноправної подруги. Іноді йому навіть здавалося, що міс Лоринг шкодить сестрі, але Генрі не знав, хто, натомість, зуміє їй допомогти, тому з часом змирився з присутністю цієї жінки.
Міс Лоринг була з Еліс майже постійно, опікувалася нею, догоджала їй, захоплювалася нею, як ніхто й ніколи. Еліс полюбляла категорично висловлюватись, а міс Лоринг, здавалося, із задоволенням слухала її думки щодо смерті та надаваних нею задоволень, стосовно ірландського питання, з приводу несправедливості уряду та жахливості життя в Англії. Коли міс Лоринг відходила, навіть на короткий час, Еліс робилася смутною та примхливою, скаржачись на те, що їй, яка сиділа за столом свого батька та братівнайрозумніших людей свого часу, доводиться тепер покладатися на милість задуреної доглядальниці-англійки, найнятої для неї міс Лоринг.