Подумки вибудовуючи різні варіанти оповідання, що можна написати на основі почутої від архієпископа історії, Генрі впіймав себе на тому, що думає про загадкову присутність Еліс у цьому світі. Перед очима промайнули сцени, де сестра виявляла меткий розум і чутливість до образ. Він не був знайомий з іншими дівчатками, тому, уявляючи свою маленьку героїню, викликав до життя неспокійний дух своєї сестри.
Пригадалася сцена, коли Еліс було, мабуть, шістнадцять. Це сталося під час одного з тодішніх довгих обідів, коли за столом сиділо лише двоє гостей, і хтось розводився про існування життя після смерті, про зустріч із померлими родичами та про те, чи взагалі це можливо. А потім хтось із гостей, а може то була тітонька Кейт, запропонував помолитися за те, щоб у наступному житті зустрітися з тими, кого любимо. Раптом Еліс голосно заговорила, привернувши до себе загальну увагу.
Не треба таких молитов, сказала вона. Звертання до тих, із ким можна зустрітись у потойбічному житті, змушує мене тремтіти від жаху. Цепорушення їхньої святості. Це є чимось на зразок зазіхання на свободу волі, тому я проти подібних речей.
Вона говорила, як тітка Емерсона, як хтось, хто розуміється на філософії життя та смерті, як хтось, хто славиться незалежністю та глибиною думки. Родичі знали, що Еліс мала гострий розум і почуття гумору, однак усі розуміли, що їй доведеться приховувати ці свої якості, якщо Еліс бажає не вирізнятися з-поміж ровесниць.
Та в Еліс були друзі, до неї приходили в гості і кликали на прогулянки. Вона навчилася поводитись, як двоюрідні сестри, котрі приводили із собою товаришів. Але Генрі помітив, як вона змінюється, коли до кімнати входить якийсь хлопець. Еліс не почувалася розслаблено й насилу втримувалася від розмов. Вона ставала надто говіркою, фонтануючи сумішшю нонсенсів і парадоксів. Це викликало жахливе відчуття навязливості та нарочитості. Генрі бачив, що такі світські виступи виснажують Еліс.
Навіть родинні застілля іноді ставали для неї випробуванням, коли Боб і Вілкі навчилися кпити із сестри, залишаючи її беззахисною. То були роки великих зрушень, коли їхній батько повіз сімю через Атлантику в пошуках чогось незрозумілого дітям, що, напевно, відволікало його від власних пристрастей і навязливих страхів. Їх тягали від міста до міста, швидко змінюючи готелі та приватні помешкання, віддаючи то до школи, то до приватних учителів. Вони вільно спілкувались французькою і постійно почувалися чужинцями. Усі пятеро опинилися осторонь від ровесників; вони знали набагато більше, але й, водночас, набагато менше, ніж інші діти їхнього віку. Вони знали більше про заможність, про історію, про європейські міста, знали більше про самотність і невпевненість, про самостійність і незалежність. Але набагато менше було їм відомо про Америку, про звязки та стосунки, будування яких так багато важило для їхніх однолітків. У ті роки вони навчилися покладатися одне на одного, спілкуючись між собою тільки їм зрозумілою мовою, надаючи одне одному підтримку та допомогу. Вони були схожими на старе обнесене стіною середмістя. Ніхто, хай якою сильною була навала, не міг зруйнувати їхньої оборони. А Еліс, навіть коли виросла, залишилася за тими стінами.
Насправді, Генрі не памятав того, як Теккерей приходив до них обідати в Парижі. Хоча й пригадував, як бачився з ним за інших обставин. Цю історію розповідали знов і знов, і всі члени родини, включно з матірю, котра зазвичай була стриманою й обережною у висловлюваннях, вважали за потрібне переповісти це кожному гостю.
Еліс тоді було, мабуть, вісім або девять років. Вона сиділа поруч із романістом, і Генрі знав, що це було для неї непросто. Вона нервувала через кожен свій жест або доторк ножа та виделки до смачних шматків їжі на своїй тарілці. Увесь час вона переживала з приводу того, що про неї подумає визначна людина. Генрі знав, що в такі моменти її пульс прискорюється, і бажання справити гарне враження стає всеосяжним, опановуючи свідомість і віднімаючи всі сили.
Він не памятає, щоб Еліс тоді носила кринолін, але в історії на цьому наголошувалося. Теккерей повернувся до неї й почав розглядати вбрання.
Кринолін, вигукнув він. Ніколи б не подумав, така юна і така розбещена.
Зауваження, може й задумане по-доброму вїдливим, сприйнялося сестрою як болючий докір. Увесь подальший час Еліс почувалася присоромленою, мовби щойно було викрито якусь її погану рису. Генрі бачив, як заскочена цим раптовим зауваженням сестра безпомічно усміхається. Тільки він розумів, як їй було боляче, та жодного разу не спинив родичів, які знов і знов переповідали цю історію, особливо радіючи, коли Еліс була при цьому присутня, адже йшлося про її спілкування з одним із найбільш визначних романістів століття.
Із усіх Вільям був найстаршим і найменше вразливим. Здавалося, постійні подорожі та розлуки зовсім не впливають на нього. Він був фізично сильним і користувався успіхом у своїх однолітків у школі. Він ніколи не сумнівався у своєму праві брати участь у будь-якій забаві. Йому страшенно подобалося кричати та зчиняти гамір; йому подобалися галасливі компанії. Вільям полюбляв грюкати дверима та займатися спортом. Ніхто й не підозрював про його залюбленість у книги, напевно, він і сам про неї не здогадувався, доки не почав сміливо дискутувати з батьком. Він це робив із таким смаком і частотою, що вже в підлітковому віці майстерно грав словами та фразами, вибудовуючи з них стрункі конструкції доводів і аргументів.
Еліс намагалася не відставати від Вільяма: бути жінкою всіх часів, француженкою з XVIII ст., яка веде щоденник. Якось мати заговорила про те, як глибоко вразив Неда Ловелла опис Бостона в новому романі Ховеллса. Еліс, явно, щось хотіла сказати, тож усі повернулися до неї. Вона не знаходила слів, лице її палало.
Ох, бідненький, затинаючись, вигукнула вона. Якщо його так сильно вражає якийсь роман, то що ж він почуватиме з приводу пограбування Риму чи, тим паче, флірту власної дружини?
І знов усі заніміли. Мати зробила рух, ніби збирається встати із-за столу. Решта в німому здивуванні дивилися на Еліс. Вільям не усміхнувся до неї. Сестра опустила очі. Вона неправильно зрозуміла ситуацію, і всі відчули, що вона може справляти жахливе враження на оточуючих і що їй буде важко знайти своє місце у світі.
Образ тієї Еліс назавжди залишився в памяті Генрі; його інтригувала невідповідність між її внутрішнім світом із усіма його таємницями та призначеним їй майбутнім. Коли лондонська зима почала відступати, а дні подовшали, він так і не розпочав роботу над романом, а лише робив нотатки для оповідань і робив накиди якихось початків. Передчасна смерть сестри не відпускала Генрі, деталі її дивного життя наздоганяли його в найменш відповідні хвилини, додаючи болісності спогадам про минуле.
І ще він пригадав один вечір, коли сестрі було вже, мабуть, вісімнадцять або девятнадцять. Генрі тоді прийшов додому з якоюсь новиною, можливо, стосовно прослуханої лекції чи чогось, що він щойно опублікував. Це мало зацікавити батька. Сповнений райдужних надій, він пройшов у передпокій, де одразу ж наштовхнувся на тітоньку Кейт, яка попередила, що Еліс погано почувається.
Сидячи внизу, Генрі чув, як на горі кричить сестра. Батьки були з нею, а тітка раз у раз піднімалася сходами, щоб постояти під дверима Еліс або зазирнути до неї, щоб потім спуститися донизу й наполоханим тоном переповісти Генрі новини. Він не памятав точних слів, якими тітонька Кейт описувала сестрину проблему. «Із Еліс стався напад» чи, може, «Еліс страждає від нервів», але того вечора батьки по черзі спускалися до нього на розмову, і Генрі зауважив, якими схвильованими перед появою нової проблеми вони були. Знервована дочка та її дивна хвороба вимагали виявити всю батьківську приязнь і все терпіння, на яке вони були здатні.
Уночі сестрине хлипання не стихло, хоча Генрі й знав, що її заспокоюють і обіймають. Сидячи у напівтемній вітальні, він також помітив, що мати, яку Еліс так часто не підпускала до себе вдома з якихось тільки їй відомих міркувань, тепер, на короткий час виходячи до сина від дочки, котра так сильно її потребувала, здавалася навіть трохи вдоволеною таким станом речей.
Ніщо не було таким, як здавалося. Генрі уявив собі гувернантку, надзвичайно милу, розумну та компетентну, сповнену щирих намірів упоратися зі своєю місією: гарно виховати хлопчика і дівчинку. Саме так її описав архієпископ. Але в нього були ще згадки про матір і тітоньку Кейт, які ввійшли до вітальні, де він сидів, одна з них тримала в руках лампу, тож було видно, які вони виснажені та стурбовані. Губи матері були стиснутими, але очі горіли і щоки пашіли. Обидві жінки сиділи з ним, доки приглушені крики Еліс чулися згори. На своїх стільцях вони здавалися насупленими та готовими виконати свій обовязок, але й живішими та діяльнішими, ніж за всі роки на памяті Генрі.