Генрі відвідував сестру настільки часто, наскільки міг, навіть тоді, коли вони з міс Лоринг винаймали помешкання за межами Лондона. Іноді він слухав Еліс із подивом і зачудуванням. Вона полюбляла вибагливі жарти, помічаючи якусь дрібничку й силою власної кмітливості роблячи з неї щось надзвичайно смішне. Їй дуже подобалося кепкувати з відданості місіс Чарльз Кінгслі своєму запізнілому чоловікові. Еліс невтомно її висміювала, змушуючи своїх гостей із собою погоджуватись і вважати ці кпини вартими повторення.
Чи ви знаєте, як ревно місіс Чарльз Кінгслі береже память про свого чоловіка?запитувала вона.
Далі вона змовкала, ніби і цього було достатньо, ніби більше й казати було нічого. А потім кивком голови давала знати, що готова продовжити.
Ви помітили, що під час вашого візиту вона сиділа поруч із бюстом свого чоловіка? Це, щоб ви відвідали не тільки місіс Чарльз Кінгслі, а й її чоловіка. Вони обоє пропікали вас очима.
Еліс і собі пропікала слухача очима, наче зображала самого диявола.
Але цеще не все, продовжувала вона. Місіс Чарльз Кінгслі пришпилила світлину свого померлого чоловіка до напірника на своїй подушці!
Після цього вона заплющувала очі й заливалася довгим, пронизливим сміхом.
Ох, побажаймо гарних снів місіс Чарльз Кінгслі! Чи можна собі уявити щось більш гротескне та гидотне?
А ще були лікарі. Їхні візити та прогнози викликали в Еліс зневагу та сміх, навіть коли їй казали, що має рак. Найменше нерозумне зауваження лікаря ставало приводом для багатоденних розмов. Якось вона виголосила, що до неї приходив сер Ендрю Кларк зі своєю моторошною посмішкою. Це звучало так, ніби та посмішка була загальновідомим його додатком. А потім Еліс, мало не задихаючись, розповідала випадок, як багато років тому один її товариш був змушений довго чекати на сера Ендрю, котрий по прибутті повідомив, що прибув запізнілий сер Ендрю Кларк.
Тому, коли ми чекали на сера Ендрю, я сказала міс Лоринг, що можу закластися, бо він і по стількох роках увійде до кімнати з тією самою фразою. Увага!сказала я. Двері відчинились і ввійшов бундючний джентльмен зі своєю моторошною посмішкою і фраза «Запізнілий сер Ендрю Кларк» злетіла з його вуст, наче вперше. А потім сер Ендрю засміявся так весело, ніби щойно це все вигадав. Занадто весело, як на мене.
Сестра уважно розглядала себе в очікуванні появи ознак близької смерті, виявляючи дивовижну хоробрість перед лицем загибелі, як виявляла страшенну слабкодухість у всьому іншому. Їй не подобався клірик, який жив поверхом нижче, й Еліс висловлювала побоювання, що він може, якщо вона сконає вночі, почати відспівувати її без дозволу.
Уявіть, казала вона, ви розплющуєте очі востаннє і бачите над собою цього кажана.
Говорячи, вона пихато дивилася вдалину.
Це зіпсує мій посмертний вираз обличчя, над яким я працювала багато років.
Вона гірко сміялась.
Погано бути незахищеною.
МИНАВ ЧАС, І ГЕНРІ зрозумів, що сестра більше ніколи не встане з ліжка. Як виявилося, міс Лоринг поділяла його думку. Вона дала обітницю залишитися з Еліс до кінця. Ці повсякчасні розмови про наближення кінця турбували Генрі. Іноді, дивлячись на нихсмертельно хвору пацієнтку і її компаньйонку, таку веселу, жваву та меткуйому кортіло швидше від них утекти, повернутися до свого вистражданого усамітнення.
Під час перебування Еліс в Англії він написав два романи, просякнуті особливою атмосферою світу, в якому жила сестра. Генрі розумів дилему, що стояла перед сучасною жінкою, котра мусила обирати між правилами виховання та потребою ці правила змінити, але, головне, як йому здавалося, проблему сучасної жінки, котра виховувалась у вільнодумній родині, чиє вільнодумство, щоправда, зводилося лише до застільних розмов, а в усьому іншому залишалася респектабельною та конформістською. Почавши писати «Бостонців», він не мав труднощів із зображенням двох осіб, які намагаються перебрати владу над третьою. Таке протистояння на короткий час виникло між ним і міс Лоринг, та Генрі швидко самоусунувся, залишивши їй поле бою. У другому романі«Княгиня Касамассіма»також написаному під час перебування Еліс в Англії, він зобразив, спочатку цього не усвідомлюючи, свою сестру. Вона й сама була наполовину принцесою, витончена, блискуча, гнітючо владна, що тільки недавно прибула до Лондона. А другу половину Еліс мусила впізнати. Вона була Розі Маннементприкута до ліжка, «дивно виряджена маленька хвора», «невеличка старчиня, гостра на язик каліка, балакуча сестра», «жорстка, яскрава істота, відполірована, як це буває, болем».
Вона читала все, що писав брат, і висловила глибоке зачудування цим новим романом, і словом не згадавши про прикуту до ліжка сестру, котру двоє інших головних героїв не дуже й шанують. У своєму щоденнику Еліс писала про працелюбність Генрі та успіхи Вільяма. «Непогано, писала вона, як на одну родину, тим паче, якщо я, вона додавала, убю себе, а ценайважче».
Тож, переїхавши до Лондона, вона почала вмирати по-справжньому, вона, котра так довго тільки бавилась у смерть. Еліс казала Генрі, що, як визволення, чекає на якусь видиму хворобу, хотіла, щоб той обіцяний рак уже швидше почався. Їй було тільки сорок три. Уві сні вона бачила човен, що гойдався у бурхливих морських хвилях під темним від хмар небом, а в ньому сиділа давно померла подруга Ані Діксвелл, котра повернулася до неї обличчям. Еліс була готова до неї піти.
Генрі та міс Лоринг доглядали за нею, дивились, як вона згасає, тамували її біль морфіном. Здавалося, сестра зовсім не змінилась, і він міркував, чи не можна їй і зникнути так само, померти, як іноді буває, навіть цього не зауваживши. Але помирала Еліс важко.
Одного дня Генрі зайшов до кімнати й отетерів, помітивши, як вона змінилася. Сестра страждала, важко дихала, а її пульс, за словами міс Лоринг, був повільним і ледь відчутним. Сильний жар зробив її тихою, але часом траплялися напади сильного кашлю, після яких вона відригувала кілька разів поспіль, а потім знесилено падала на подушки. Коли Еліс пробувала заговорити, кашель повертався і розривав її на шматки, тож вона переважно мовчала. Лікар сказав, що не бачить, чому це не може тривати багато днів.
Він спостерігав за сестрою, охоплений таким відчаєм, що навіть не подумав її заспокоювати. Генрі за неї боявся і думав, що, попри всі свої попередні запевнювання, Еліс теж боїться. Він усвідомлював, що сестра може відійти кожної хвилини, і чекав на те, що вона, можливо, скаже щось перед тим, як остаточно зісковзне в темряву.
А потім сталась іще одна зміна. Через кілька годин біль і слабкість, здається, відпустили її, кашель і жар зникли, але вираз смерті на обличчі тільки загострився. Сестра не спала. Генрі сів біля неї й бажав би, щоб замість нього тут була їхня мати, яка б знайшла правильні слова, щоб допомогти Еліс звільнитися від цього світу та полегшити їй перехід до іншого. Генрі спробував уявити матір у цій кімнаті, він майже шепотів до неї, заклинаючи увійти: «Мамо, зявись і допоможи Еліс своєю ніжністю». Йому хотілося спитати у сестри, чи відчуває вона присутність духу матері.
Було ясно, що Еліс не протримається довго, але Катерина Лоринг наполягла на тому, щоб Генрі не залишався із сестрою на ніч, і він погодився, що вже не може нічим зарадити. Приготувався йти. Але тут знову побачив, що сестрі стало гірше. Вона не могла повернутись у ліжку й насилу дихала. А потім Еліс прошепотіла, і від того шепоту вони з міс Лоринг гостро перезирнулися. Поволі сестра напружила голос, аби їм обом було її добре чути.
Я не витримаю більше жодного дня, промовила вона. Нехай мені дозволять померти.
Ці слова допомогли йому повільно пройти через Кенсингтон дорогою до власного помешкання. Генрі завжди побоювався, що, коли кінець буде близьким, усе виявиться набагато страшнішим, ніж думала сестра, що всі її сентенції про бажаність смерті виявляться звичайною бравадою. Виявивши, що Еліс дійсно знала, про що говорила, він відчув полегкість. Генрі спостерігав за нею, знаючи, що на її місці почувався б наляканим, але вона була зовсім іншою. Еліс навіть не здригнулась.
Катерина Лоринг розказала, що серед ночі Еліс поринула в неглибокий сон. Наступного дня, заступивши на нове чергування біля ліжка сестри, Генрі міркував про те, якими були її сни, і сподівався, що морфін зробив їх щасливими, розігнавши темряву та страх, що затьмарювали її життя. Він усією душею бажав їй щастя. Проте не міг змусити себе не сподіватися на те, що сестра продовжуватиме дихати, попри все, не міг дозволити їй піти. Так довго спостерігаючи за її конанням, Генрі не міг уявити Еліс мертвою. Прийшов лікар, якого викликали, і сказав, що ніякого лікування не припише, бо воно вже не потрібне.