Чиї це роботи? Хто тут виставку хоче організовувати? він питав, звертаючись до всіх нас, але дивився на мене. Я, навіть крізь темні шкельця його окулярів відчула на собі його погляд. В мене затерпли руки і ноги, язик прилип до зубів, і я нічого не могла відповісти. Мої студенти навперебій почали розповідати йому про мою ідею, показували картини, водили його то праворуч, то ліворуч. Він уважно вислухав їх, а потім підійшов до мене, підняв на лоб окуляри і подивився на мене своїми блакитними очима. Я зависла, як перевантажений всіляким мотлохом комп'ютер, а він, помітивши мій стан, простягнув мені свою візитку і сказав:
Я готовий допомогти тобі в проведенні твоєї виставки, але, якщо чесно, я не дуже розбираюся в мистецтві. Мені просто сподобалися твої картини і все. Я не буду зараз багато говорити, просто подзвони мені, ми виберемо час і розробимо концепцію нашої співпраці.
Опустив окуляри на ніс, повернувся і пішов. Біля крайньої картини він зупинився, подивився ще раз уважно і запитав:
Я не сильний у живописі, просто поясни, чому на всіх портретах у різних людей сумні зелені очі? І мені здається, що всі ці очі чимось схожі одне на одного.
Він пішов, не дочекавшись відповіді, а я сиділа і не могла повірити в те, що моя мрія про вернісажі може втілитися в реальність. Я почала розглядати свої ж портрети, і тільки тоді помітила, що, дійсно, з усіх написаних мною портретів на мене дивилися зелені сумні очі Вадима. Ти розумієш, що я вже не думала і не згадувала про нього, але підсвідомість моя виводила ці риси на папері.
Ми зустрілися з тим загадковим незнайомцем на наступний день. Я все набиралася хоробрості, щоб зателефонувати йому, але він випередив мене, прийшовши в нашу академію. Чомусь, в той раз зовсім не було страху, просто було якесь нове відчуття, чи, навіть почуття, я не могла тоді собі відповісти. Ми домовилися зустрітися після пар в одному кафе. Сидячи за столиком в маленькому кафе на березі моря, він запитав, як я бачу собі цю виставку, і я розповіла йому про антураж, про освітлення, бо картина може втратити дев'яносто відсотків інформації, якщо на неї буде падати занадто мало або занадто багато світла, якщо світло буде не тієї гами і падати воно буде не під тим кутом. Потім я пояснила, що картини різних тематик обов'язково повинні бути розділені якщо не стінами, то перегородками, ну або, на крайній випадок, ширмами. Він слухав дуже уважно, маленькими ковтками попивав свій білий чай. Ми проговорили до самої ночі, точніше, базікала в основному я, а він лише задавав питання. Потім ми перейшли з теми мистецтва на тему відносин, і взаємин. Він висловив свою неординарну думку, я свою, мені було настільки комфортно, як це буває з давніми друзями, хоча ми з ним були знайомі лише день. Непомітно ми перейшли на «ти», хоча він був набагато старший за мене, та й за статусом я була не рівня йому. Наші зустрічі ставали дедалі частішими. Він орендував приміщення, найняв бригаду майстрів, які за кілька тижнів перетворили приміщення звичайного старого гастроному в центрі міста в незвичайну галерею. Потроху я почала розвішувати там картини. Мої друзі, в основному студенти, проводили зі мною весь свій вільний час. Я домовилася в деканаті, і нам дозволили на якийсь час перенести в цю галерею заняття з живопису. Я малювала разом з учнями, а коли вони виконували мої завдання, я займалася оформленням галереї і готувалася до виставки. Роботи було дуже багато, але ми працювали з величезним задоволенням і натхненням. Одного вечора, коли всі студенти розійшлися, він приніс пачку свіжонадрукованих афіш, де говорилося про мою персональну виставку. Там навіть дата вже стояла. Я була на сьомому небі від щастя, мої мрії починали набувати обрисів реальності, мало того, ця реальність була близька як ніколи. Емоції перли з мене повним ходом, і мені хотілося плакати від щастя. В мене з'явилося таке дике бажання обійняти його і розцілувати, що я трималася з останніх сил. Він це бачив і теж відчував, я точно знаю, це було видно по його очах. Ти просто уяви, ми в галереї, серед моїх картин, навколо запах фарб і неяскраве світло, відлуння від будь-якого шороху розповзалося по залах галереї, бо стіни ще не були заповнені картинами, і лише ми Вдвох. У мене трусилися ноги, як зазвичай, я хвилювалася, як маленька дівчинка на першому побаченні, а він просто взяв мене за руку і повів до виходу. Він сам повимикав всюди світло, закрив двері на замок, посадив мене в свою раритетну машину і відвіз додому. Зупинившись біля будинку, я ще сподівалася, що ось зараз він обійме мене, притисне, розцілує, та я була готова віддатися йому прямо в його «двадцять першій» «Волзі», але він просто провів тильною стороною долоні по моїй щоці і тихо сказав:
Іди, відпочивай, завтра у нас багато роботи, а через тиждень ти повинна всіх підкорити і стати королевою.
Я попрощалася з ним і понуро пішла додому. Того вечора я зрозуміла, що мій спокій в черговий раз втрачений. Залишилося лише питання, як довго це буде, і як далеко все може зайти. Я дала собі тверде слово контролювати себе і більше не піддаватися таким слабкостям, але при кожній зустрічі у мене зводило всі м'язи і холоділо між лопатками. Весь тиждень ми працювали, в цих приємних турботах я трохи відволікалася від цих амурних думок, але він постійно з'являвся то з коробками піц для всіх, то просто в спортивному костюмі, щоб допомогти розвісити картини, то приходив з якимись суворими тітками в величезних окулярах, які, напевно, взагалі ніколи не вміли посміхатися. У ті моменти, коли він був поруч, я відчувала себе скутою, а він, навпаки, то клав мені руку на плече, коли я стояла за мольбертом, то підтримував за ногу, коли я, стоячи на драбині, намагалася забити черговий цвях, то розповідав смішний анекдот, а коли всі починали сміятися, він невимушено підморгував мені. Він практично щодня підвозив мене на своїй улюбленій ретро-машині, як він називав «двадцять першу Волгу». І, хоча ми з ним навіть жодного разу не поцілувалися, наші відносини почали обростати чутками. Подейкували, що у мене з'явився багатий покровитель, всемогутній і дуже вражаючий. Але я про нього зовсім нічого не знала. Та, що я, про нього в нашому місті взагалі ніхто нічого не знав. Єдине, що мені було відомо, що звали його Борисом.
Ефект від виставки перевершив всі не тільки мої очікування, а й очікування оточуючих і всіх, хто допомагав мені в організації. Мені дарували квіти, просили автографи, телевізійники один за іншим шикувалися в чергу, аби взяти в мене інтерв'ю. Я смикалась з одного кута галереї в інший, раділа, літала, немов на крилах, а він просто стояв, притулившись плечем до стіни і схрестивши на грудях руки. Він взагалі вдавав, що він тут зовсім ні до чого, хоча я знала, скільки коштів і сил він вклав в цю виставку. Спочатку я планувала «виставлятися» кілька днів, але виставка затягнулася на тиждень. Якось увечері він запросив мене і всю мою команду в ресторан, відзначити успіх. Ми пили шампанське і їли фрукти, веселилися, окрилені успіхом, танцювали і говорили тости. Спочатку він спостерігав за нами так, як дорослі спостерігають за дітьми, що граються в аквапарку, потім попросив розлити шампанське, встав і почав говорити тост. Коли він вимовив перше слово, навколо запанувала повна тиша, хоча він не просив нікого замовкнути і слухати його уважно. Він просто невимушено підвівся з-за столу і сказав, тримаючи в руці келих:
Успіх, це не тоді, коли тебе хвалять, не тоді, коли тобою захоплюються, і, навіть, не тоді, коли у тебе беруть автографи на пам'ять. Успіхце коли ви самі відчуваєте свою задоволеність. І не просто задоволеність, а задоволеність собою. Кожному з нас, незалежно від статусу чи стану, занепокоєння душі заважає думати і зосереджуватися на досягненні мети. І тоді ми не можемо реалізувати себе ані в роботі, ані у відпочинку, ані в стосунках. Кожному з вас потрібно навчитися відкривати себе для інших, для інформації, для отримання енергії. Ви повинні побачити світ, світ не той, що бачать всі очима, а світ такий, яким він є насправді. Адже світ не тільки дивовижніше, ніж ми припускаємо, він набагато дивовижніше, ніж будь яке наше припущення. Ви просто поки закрили або не встигли відкрити двері розуму. Але ж там може бути як раз те, що вам необхідно, те, чого вам не вистачає. Не думайте, що ви все знаєте. Пам'ятайте, що досконалість не має меж, і сьогодні ти, Аня, разом зі своїми друзями, а цього ніколи не можна забувати, що сама ти б мало чого домоглася, заслужила дуже високої оцінки. Для того, щоб стати великим, потрібно не просто багато працювати, потрібно вкладати в себе впевненість і інвестувати бажання самовдосконалюватися. Є така давня мудрість: якщо мрієте з'їсти велику рибувам саме час навчитися плавати. Скажу вам, друзі мої, що ви дійсно навчилися плавати і тепер ваш результатце він зробив багатозначну паузу, а всі завмерли в очікуванні якогось дива, і диво, дійсно, сталося. Це запрошення на участь у вернісажі у Франції. Ви поїдете по легендарним місцям Ренуара і Моне, відвідаєте Лувр і Єлисейський палац. Це все буде в програмі вернісажу. Це буде не конкурс, а просто виставка-форум, куди з'їдуться кращі молоді художники з усього світу. Тож, вітаю, і, за вас!