Аня закінчила розповідь і полізла в свій рюкзак. Порившись там кілька секунд, вона витягла звідти пляшку мінеральної води і, відкрутивши пробку, зробила кілька ковтків прямо з горла. Потім простягла пляшку Алексу.
Дякую. відповів він, відпиваючи з пляшки. Історія, дійсно, на перший погляд звичайна, вся справа лише у висновках. У кожного з нас теж є сотні історій з життя, он у тебе взагалі набір для серіалу. він засміявся і поплескав Аню по плечу.
Коли вони під'їхали до Італійсько-Словенського кордону, була глибока ніч. Від усіх переживань і пригод, розмов про життя, образ і недомовленостей, розбавлених шикарною цирковою виставою, на них звалилася справжня втома. Очі в Алекса просто злипалися, але він вирішив не зупинятися на трасі, а доїхати до невеликого готелю в передмісті Трієста. Для цього їм довелося звернути з траси, що вела на Любляну. Алекс не вводив координати цього готелю в навігатор, понадіявшись на свою пам'ять. Він вже кілька разів зупинявся в цих місцях, тому без зусиль знайшов вузьку дорогу, яка вилася між невисоких гір. Дорога була дуже вузькою, і іноді здавалося, що вона взагалі занедбана, тому що їм за всю дорогу не зустрілася жодна машина. Покружлявши по горах, вони виїхали на узбережжя Адріатичного моря. Тут не було такого пожвавлення, як в Монако чи в Ніцці. Лише, скромні вогні висвітлювали невелику набережну біля маленького готелю, що зачаївся серед гір. Цей готель йому порадили друзі, сам би він ніколи не знайшов його, бо його не було на жодному туристичному сайті. Тоді Алекс здивувався, яким чином господареві цього готелю вдається заповнити його під зав'язку. Але, зараз він зрозумів, що людям, якщо щось по-справжньому сподобається, то вони обов'язково приїдуть сюди, навіть не дивлячись на зайві декілька десятків кілометрів звивистої гірської дороги. Коли він в'їхав на паркінг готелю, Аня міцно спала, скрутившись калачиком на передньому сидінні. Він не став її будити, і пішов усередину готелю дізнатися про вільні номери. Номер виявився тільки один, але його це не засмутило. Втома була така, що він готовий був заснути прямо за кермом, але за завтрашній день і наступну ніч йому треба було подолпти ще більше тисячі кілометрів. Алекс кілька разів спускався за речами, потім акуратно закрив багажник, щоб не розбудити Аню, але вона вже прокинулася і сиділа, відкинувши голову на підголівник. Виглядала вона сумною і втомленою. Сонна, трохи розпатлана вона була схожа на студентку, що випадково заснула на лекції. Єдиний промінь світла, що потрапляв в салон машини і йшов від входу в готель, падав прямо на її кулон. Цей кулончик у вигляді палітри фарб, і без того зберігав в собі різні таємниці, а в тьмяному світлі нічного ліхтаря здавався по-справжньому чарівним. Алекс подумав тоді, як звичайна річ може прив'язати до себе людину, і як людина може фанатично прив'язатися до звичайної срібної дрібнички, як багато таємниць і переживань може в собі зберігати лише декілька грамів недорогого срібла. Ще три дні тому, побачивши цей кулон на незнайомці, Алекс і не підозрював, як багато він може значити для неї.
Ти знову туди дивишся? намагаючись здаватися суворою, запитала Аня. Але сама розсміялася від цієї награною серйозності.Говори, куди ти мене привіз, збоченець? Навколо темно і страшно, а ти обіцяв Венецію.
Венеція залишилася позаду, не до неї зараз. Ми занадто багато часу витратили на Макса і його серпентарій і на цирк з поп-корном. Венеція буде іншим разом, а зараз я просто хочу спати. стомлено відповів Алекс, подаючи Ані руку, щоб їй зручніше було вилізти з машини.
А, точно, буде іншим разом? її сонні очі виявилися всього в якихось десяти сантиметрах від його обличча і він відчув її теплий подих. Вона стояла, нерухомо і не мругаючи, в очікуванні відповіді.
Ну, якщо ти в наступний раз знову будеш їсти паелью на трасі, а я буду проїжджати повз, то обовязково. пожартував Алекс, але Аня не сприйняла його жарт. Вона опустила очі і, посміхнувшись, сказала:
Ну, я, чомусь, так і думала. Гаразд, ходімо, покажеш хороми.
Хоромице дуже сильно сказано, але мені тут дуже подобається, всюди, чуєш, море шумить? Зовсім поруч.
Вони обидва мовчали, поки піднімалися старими сходами в свій номер. Увійшовши до кімнати, Аня скинула босоніжки, і одразу пішла в душ. Алекс був настільки виснажений, що, ледь торкнувшись дивана, він провалився в глибокий сон. Він не знав, скільки проспав, але прокинувшись, у нього було відчуття глибокого ранку, хоча за вікном ще було темно. Він подивився на годинник і здивувався тому, що проспав лише півгодини. За дверима душа було тихо, і навіть промінь світла не пробивався крізь нещільно зачинені двері. Звикнувши трохи до темряви, він побачив неростелене ліжко і зрозумів, що в номері він знаходиться один. Він увімкнув світло, Ані ніде не було. У якийсь момент він подумав, що вона просто поїхала, але побачивши її валізу, заспокоївся. Алекс визирнув у вікно і побачив на березі знайомий силует. Аня сиділа на каменях, недалеко від того місця, де стежка спускалася до моря. Десь внизу шумів прибій, було чутно, як хвилі накочувались на невидимий берег і розбивалися об скелі. Алекс підійшов до неї ззаду, і, не кажучи ані слова, просто сів поруч. Вона сиділа, поклавши підборіддя на зігнуті перед нею коліна, на Алекса вона навіть не звернула уваги. Так вони сиділи в мовчанні кілька хвилин, потім Аня випрямила спину, потягнулася кудись в сторону і простягнула Алексу відкорковану пляшку. По знайомому запаху він одразу впізнав цей напій, взяв пляшку і зробив ковток прямо з горла. Як не дивно, але ця кисло-терпка рідина остаточно розбудила його мозок. Зробивши ще ковток, він віддав пляшку Ані. Аня теж надпила трохи, потім подивилася на етикетку, слабо освітлену світлом від яскравих південних зірок.
У Макса поцупила? запитав Алекс.
Не повіриш, він сам мені в рюкзак дві пляшки запхав, і в валізі ще кілька. вона сьорбнула ще трохи і передала Алексу. Той пригубив, але багато пити не став.
Чому не повірю, навіть дуже повірю. відповів він, і поставив пляшку на камені перед Анею. Якийсь час вони сиділи мовчки і слухали звуки прибою. Десь поруч цвіркуни завели свою пісню, в морі хлюпнула риба, і в невисоких пальмах зашумів вітер. Тут було настільки тихо і затишно, що не хотілося нікуди йти, тим паче, їхати.
Після розставання з Вадимом я довго не могла відійти. Я ні з ким не спілкувалася, намагалася взагалі уникати зустрічей з людьми, настільки мені було погано. раптом почала свою розповідь Анна. Ховатися в сараї було безглуздо, там мене завжди могли знайти і друзі, і батьки, тому, я просто вставала о шостій ранку, коли місто ще спало, і відправлялася в гори. Я не завжди малювала, могла просто сидіти і дивитися на небо, на хвилі. Я багато думала і моделювала ситуації, як могло б бути, якби я зробила не так і вчинила б інакше. Але всі мої думки, так чи інакше, поверталися до Вадима. Це була якась одержимість, і я знову і знову згадувала психотерапевта зі свого дитинства, який попереджав, що я зі своїми одержимостями можу погано закінчити. Я намагалася забути Вадима, але у мене нічого не виходило. Кажуть, що час лікує, але це було не про мене. Чим більше часу проходило з моменту нашої розлуки, нашої останньої розмови, тим мені ставало все більш сумно і боляче. Ні, я не думала про суїцид, бо самогубство завжди викликало у мене зневагу. Я просто страждала мовчки і все. Потім мені зателефонували з академії і сказали, що якщо я не з'явлюся і не здам всі заборгованості, то, незважаючи на мій талант, мене відрахують. Всі вихідні я просто тупо сиділа над прірвою і пила вино, яке поцупила у батька з льоху. У нас був свій маленький виноградник, не такий, як у Макса, звичайно, але виноград у тата був відмінний, і батько щороку експериментував з різними сортами. Порівнювати з винами Макса мені важко, вона знову випила з пляшки і простягнула Алексу, але Алекс відмовився, пославшись на завтрашню довгу дорогу, Але тоді мені було все одно, що пити. Що характерно, що я не п'яніла абсолютно, просто думки почали вибудовуватися в якийсь певний ланцюг, стали не такими розмитими і абстрактними. І тоді в мені щось змінилося. Я тепер постійно думаю, що все ж таки, є правда в народних мудростях, адже вони реально вказують нам шлях, а іноді і сенс всього того, що з нами відбувається. В той момент дійсно істина була саме у вині. Якось зовсім по інакшому почало сяяти сонце, чайки почали кричати зовсім по іншому, небо, море, листя, все змінило свої кольори і обриси. Всю ніч я думала про те, що все, з мене вистачить! Що не повинен хтось, хто зараз спить на іншій півкулі землі не зі мною, а іншою жінкою, впливати на моє життя. Я твердо вирішила перестати бути залежною від своїх емоцій. Від почуттів я відмовитися не могла, та й не хотіла, але від емоцій могла. Я встала, і зі стійким наміром стати щасливою, не дивлячись ні на що, повернулася додому. Я залізла в ванну і три години лежала там, читаючи книгу «Міст через вічність» Баха, яка просто виявилася першою книгою, яка мені потрапила до рук з книжкової полиці. Тепер ти розумієш, чому мене так здивувала і зацікавила книга, що лежала на столі в цирковій гримерці. І це теж було якимось знаком. Я ж не витягнула Лермонтова чи Муракамі, а саме Баха. Дочитувала я книгу вже в ліжку, а прокинувшись вранці, відчула себе зовсім іншою людиною. Начебто нічого не змінилося, так само світило осіннє сонце, так само за вікном гавкав сусідський собака, так само на вулиці лаялися сусіди, доводячи один одному кожен своє трактування політики партії. Але я вирішила, що у мене, нарешті, почнеться звичайне людське життя, життя таке, яке я сама собі захочу. Ти не повіриш, але я відчувала себе щасливою. Виявляється, щоб бути хоч трішки щасливою, потрібно лише відкинути всілякі забобони і жити спокійно і розмірено, займаючись своєю улюбленою справою. Зараз я точно знаю, що таке щастя. Щастяце, коли ти спокійний. Адже, коли навколо тебе покій і спокій, значить все навколо тебе ідеально, ніщо не дратує і не напружує. Я постійно малювала, іноді мої роботи відбирали на конкурси, мені робили замовлення, і я з натхненням бралася за роботу. Це був ентузіазм, але вже не фанатизм. Я просто малювала і отримувала задоволення. Я полюбила живопис ще більше, хоча думала тоді, що більше, ніж я любила цю справу, любити вже не можливо. Потім я закінчила академію, і мені запропонували залишитися в аспірантурі, навіть запропонували одразу викладати на кафедрі живопису. Ті роки особливо нічим таким не відрізнялися, я малювала, жила, як і жила раніше. Розпорядок дня у мене складався з навчання, роботи і живопису. Домашні справи займали у мене мінімум часу, і я могла більше часу приділяти мистецтву. У мене накопичилося досить багато робіт, хороших робіт, з пейзажами, з портретами, було, навіть трохи картин з урбаністичної серії, яку я назвала «міський романс». Будинки, фонтани, трамваї, парочки, що гуляють під парасолькою залитими дощем бульварами. Всі ці картини були написані в фіолетово-бузкових тонах, мені вони, до речі, найбільше подобалися. Мій наставник-викладач якось мимохідь запропонував мені організувати власну виставку. Спочатку я сприйняла це, як щось непотрібне мені, але з часом я помітила, що тільки і думаю про цю виставку. Але для виставки потрібно було приміщення і гроші на організацію і оформлення. Такої суми у мене, природно не було. Я ходила по різних організаціях, зверталася в союз художників, оббивала пороги в мерії, але все було марно. Всі захоплювалися моїми картинами, але далі захоплення справа не йшла. Чим більше мені відмовляли, тим більше азарту в мені прокидалося. Я давала інтерв'ю на телебаченні, писала статті в журналах. Мої студенти почали мені допомагати збирати кошти, підробляючи на набережній і на бульварі. Але сума, яку вони зібрали, була недостатньою навіть для оренди маленького приміщення. В одну з неділь ми організували на набережній невеликий аукціон, де намагалися зібрати гроші, продаючи наші картини. До мене підійшов високий чоловік в дорогому костюмі і димчастих окулярах. Таких чоловіків я раніше бачила тільки на обкладинках модних зарубіжних журналів. На ньому був шикарний білий костюм, сорочка з розстебнутим верхнім гудзиком і незатягнутою тонкою краваткою. Він уважно розглядав картини, біля кожної зупинявся і ретельно вивчав, нахиляючи голову. Потім він прочитав табличку, на якій було написано про збір грошей для організації моєї виставки, повернувся до нас і запитав: