Алекс ГрейПОЛІТ ЗАВДОВЖКИ В ЖИТТЯ
1
Напевно, я ніколи не звикну літати на літаках. І, начебто, не боюся літати, але відчуття під час польоту таке, наче мене не просто відірвали від землі, а розірвали нитку, яка зв'язує мене з землею. Я перестаю отримувати підживлення енергії від землі під ногами. Це, напевно, від того, що я не люблю того, що не можу контролювати. Хоча, сам процес польотів на літаках на висоті десяти тисячі метрівце досить прикольна річ. Особливо зліт, коли практично за кілька секунд місто стає маленьким, немов іграшковим, дороги перетворюються в тоненькі смужки, що розділяють площину на різнокольорові квадрати. Але найбільше мене підкорив вигляд Ейфелевої вежі з висоти польоту. На зв'язці ключів у мене висить невеликий брелок-макет Ейфелевої вежі. І ось, коли ми пролітали над Парижем, я побачив цю вежу. Тоді я побачив її вперше, вона була маленька, наче іграшкова. Я дістав з кишені ключі з брелоком і порівняв їх. Вони мало чим відрізнялися, навіть за розміром вони були схожі. І ось перше враження від Ейфелевої вежі так і закріпилося в моїй пам'яті. Тепер вона для мене маленька, оточена яскравою зеленню і іграшковими будинками. Пізніше, я багато разів бував біля неї, піднімався на саму гору, але все одно сприймаю її такою, якою побачив її тоді з ілюмінатора літака.
Цього разу літак набрав висоту, зробив розворот над Парижем і ми швидко поринули в густі хмари. Ейфелева вежа лише на кілька хвилин промайнула вдалині і зникла під товстим шаром сірих осінніх французьких хмар.
Мої друзі кажуть, що найприємніший момент у польотахце коли бортпровідниці розносять їжу та випивку. А мене це бісить, тому що я люблю спати в літаках або просто читати. А коли я сплю, читаю або дивлюся фільми, то стюардеси, що ходять туди-сюди мене просто дратують.
Прошу вибачення, що побажаєте? я лише заплющив очі, і це були найгірші слова, які я міг тільки почути, сидячи в цьому кріслі. Я вирішив прикинутися сплячим і не реагувати.
Ви що будете пити? Віскі, Бурбон або Шампанське? це був вже інший голос, чоловічий, і належав він явно не бортпровідниці, і я відкрив очі. Наді мною практично нависало сто вісімдесят сантиметрів ідеальної французької жіночої фігури, обтягнутої уніформою вишневого кольору, з ідеально білими зубами в ореолі непристойно червоних губ, і все це завершувалося волоссям платинового кольору, зібраним у звичайний дитячий хвіст.
Це Ви мене зараз питали? видавив з себе я, намагаючись поєднати вид цієї стюардеси з голосом, який я щойно почув.
Червоні губи витягнулися в ще більш широкій посмішці, оголюючи зуби нереально-білого фарфорового кольору.
Ні, це вже я Вас питав, просто мені здалося, що Ви сильно нервували при зльоті, і зараз Вам не завадило би чого-небудь випити. я так був захоплений злетом над Парижем, що навіть не помітив свого сусіда по кріслу. Зліва від мене сидів звичайний чоловік моїх років, в руках він тримав вже майже порожню склянку з рідиною жовтого кольору. А ще я подумав, що Ви не говорите французькою і вирішив Вам допомогти з перекладом. сказав він, посміхаючись.
Ну, гаразд, звернувся я вже до бортпровідниці французькою, що, схоже, засмутило мого сусіда, А у Вас є шампанське, але, бажано, «брют»?
Ні, у нас лише напівсолодке. Але воно дуже смачне, справжнє французьке. відповіла бортпровідниця.
А ось у мене є як раз «брют», зрадів мій сусід і, попорпавшись в своєму кейсі, витяг звідти пляшку «Dom Pérignon».
Як Ви її пронесли на борт? здивувалася стюардеса і насупила брови, що зробило її смішною.
А я завжди проношу на борт шампанське і п'ю його, повертаючись з Парижу, тому що Париж без шампанськогоне Париж. Будете з нами?
Ви що? Я ж на роботі. І за правилами, я повинна заборонити Вам розпивати спиртні напої під час польоту.
А якщо без правил? посміхнувся сусід і прошепотів. А якщо без правил, то Ви просто настільки чарівні, що Вам зовсім не пасує бути суворою та злою. Ви, краще, принесіть нам келихи.
Добре, на неї так повпливав комплімент, що вона знову посміхнулася, оголивши всі свої зуби, потім нахилилася до нас і прошепотіла, Тільки щоб ніхто не бачив. Тим паче, що сьогодні є привід
Який ще привід? запитав я.
Ну, є привід, яка різниця, пийте, але я вам не дозволяла, якщо що.
Звичайно, ніхто нічого і не помітить.
Він розлив в принесені келихи шампанське, сунув один мені в руку і сказав:
А ви не знаєте, про який привід вона говорила? Ні, ну тоді за Париж. І за Вас!
За мене? А чого це за мене? здивувався я. Ми ж навіть не знайомі.
Тож, давайте знайомитись, хоча Він зробив ковток і прижмурив очі.
Що, хоча?
Хоча, ми вже знайомі. Трохи. Ну, точніше, я то з Вами добре знайомий Ви ж, Антон, так? А, ось, Ви мене, напевно, не пам'ятаєте.
Тож Ви нагадайте. відповів я.
Ну, я минулого року робив з Вами інтерв'ю. Точніше, інтерв'ю у Вас брала наша співробітниця з журналу, а я його писав, і в журналі воно вийшло вже під моїм ім'ям. Ви тоді з концертом в Токіо виступали.
То, Ви з журналу «Музика світу»? Ви, Нік Зараз згадаю Нік Челерман? Вірно?
Вірно! Згадали. Ми з Вами розмовляли телефоном і вносили правки в текст. А, взагалі-то, я Микола та прізвище моє зовсім не Челерман.
Микола? Ну, Нік Миколаце зрозуміло. А чому Челерман?
Челерман від слова cello. Це англійськоювіолончель. Я в дитинстві марив музикою, у мене одразу підкошувалися ноги, коли я чув віолончель. Але з музикою в мене не склалося, а мрія стати віолончелістом залишилась. Ось, я і вирішив ну хоч якось себе з'єднати з «челей», з віолончеллю, тобто.
А чому у Вас з музикою не склалося? зацікавився я.
Та, як Вам сказати. Музика мені подобалась, але я займався плаванням. Я мріяв стати чемпіоном, але мені не давалися найважчих кілька сотих часток секунд. І я тренувався, тренувався, потім, вечорами, замість уроків я вмикав платівки або касети з класичною музикою і слухав. А місця, де було чутно віолончель, я прокручував багато разів. Але спорт був для мене в ті часи усім. Пройшли роки, я досяг деяких результатів, досить непоганих, але якось при розвороті я травмував кисть правої руки, і мені наклали гіпс. Потім виявилося, що кістки на пальцях не так зрослися, мені їх знову ламали, потім вони знову зросталися Коротше, зі спортом мені довелося зав'язати. У той же час я зрозумів, що втратив я і свій шанс стати музикантом. Хоча, на той час я вже дозрів, щоб піти для початку в музичну студію. Але з моєю рукою про музику довелося забути, і я пішов в журналісти. Проте, так як я знав про музику практично все, то я став музичним журналістом. Пишу про музику і про музикантів. він допив своє шампанське і знову налив повну склянку.
Цікава історія
Ви щойно так сказали цю фразу Ну, буцімто, у Вас теж була або є якась історія, пов'язана з музикою і з Вами. Чи я помиляюсь?
Ну, як Вам сказати. В кожної людини є якась своя історія, а можливо, і не одна Просто спорт і музика не так часто переплітаються в долі однієї і тієї ж людини
Тоді, може, розповісте?
Та, це довга історія.
А, нам і летіти ще кілька годин, та й шампанського у мене не одна пляшка. він посміхнувся і декілька разів ніжно постукав по своєму кейсу.
Ну, я навіть не знаю, чи варто Вам розповідати. Це просто звичайне життя звичайного чотирнадцятирічного хлопця.
О-го! вигукнув він. Он, аж звідки тягнуться коріння Вашої історії Але мені, насправді, дуже цікаво послухати. Якщо Ви захочете, щоб я написав потім цю історію, я напишу, якщо скажете «НІ», то я не буду нічого ніде опубліковувати.
Ні, писати не треба і опубліковувати також не треба. Просто, це, як я вже говорив, звичайна історія звичайного пацана часів кінця епохи Радянського Союзу.
Тож, я наливаю і слухаю, а Ви розповідайте. він розлив залишки шампанського по келихах, повернувся до мене і почав слухати.
2
Мені тоді було років чотирнадцять. Я був звичайним пацаном, як і всі, ганяв у дворі футбол, лазив по деревах, в сусідських приватних будинках ми крали сливи, яблука і груші. Хоча, ні, я був не зовсім звичайним. Я був найзапеклішим бешкетником. Це правда. Розбиті в школі вікна, хокейні матчі в шкільних коридорах, пожежі в підвалах і потопи в під'їздах. Мене б давно вигнали зі школи, якщо б не одне «АЛЕ». Вчився я дуже непогано. Вчитися я, правда, не хотів, уроки прогулював, а ті, що ні прогулював, ті зривав. Вчителі і директор школи плакали, коли я з'являвся в класі, але зробити нічого не могли, бо, коли приходив час контрольних та іспитів, то я все здавав практично «на відмінно». А, крім цього, я дуже добре грав у хокей. У нас у дворі в хокей грав майже кожний, а в ті часи, як Ви памятаєте, в нашій країні в хокей грали практично всі, це була ера хокею, хокейна, так би мовити, була лихоманка. Ну, от і в нас у дворі постійно заливали каток, і всі наші хлопці з району влаштовували турніри. Якось з'явився мужик, такий статний, в пальто, явно не з місцевих. Він кілька вечорів приходив і дивився, як ми граємо. Він сильно виділявся з натовпу, бо на тлі наших роботяг виглядав аж занадто рафіновано. Якось в один з вечорів, після того, як ми закінчили грати, він підійшов до нас і запропонував займатися у нього в секції. Як виявилося, він був директором спортивної школи з хокею. Ну, хто б відмовився від такого? Ось, і на наступний день ми вже отримували форму в районному палаці спорту. Це була мрія кожного пацана з нашої дворової команди. І ця мрія почала збуватися. Ми не вірили, що ми ось так от просто станемо відомими хокеїстами. Нам заздрило все місто, в школі нас поважали і навіть старшокласники віталися з нами за руку. І це настільки нас розслабило, що вчитися ми перестали взагалі. Оцінки стали ще гіршими, а поведінка взагалі впала до нуля. Тренер нас лякав, що вижене усіх, але ми розуміли, що ми найкращі і тому не боялися нічого. Після тренувань ми часто влаштовували бійки і розбірки, так як нас боялися всі, а ми не могли цим не скористатися. Коротше, ми були самими справжнісінькими розбишаками. І ось так я ріс, серед крутих спортсменів, добірних бешкетників в звичайному СРСР-івськом дворі і середньостатистичної школі.