І, вибачте, геть ваша Галя нерозсудлива! Ясно ж, що від проблем зі столиці до Затятового втекла, бо сюди з доброї волі мало хто переїжджає!резюмувала.Так нащо на новому місці нові проблеми на свою голову шукати?
Звідки мені знати?сказав Чорнобай.Але спробую допомогти Галі з її бідами упоратися.
І не намагайтеся, Андрію Івановичу! Бо тільки усе гірше стане!відповіла мудра Казидорівна, глянувши на Чорнобая.Ваша невістка нічиєї допомоги не приймеані вашої, ані будь-кого іншого!помовчала, додала:Вона не хоче нічиєї допомоги!
Ошелешений висновками Казидорівни Чорнобай дістався Затятового близько опівночі. Зупинив позашляховик перед обійстям: чекав, поки піднімуться автоматичні ворота, аби впустити автівку на подвіря. Глянув на вікнасвітяться Відчув, як його накриває сентиментальна тиха радість: уже й забув, як токоли вдома на тебе хтось чекає. Чи просто є!
Усміхнувся печально. Загнав автівку в гараж, розчахнув вхідні двері зрубу, втягнув носом смачні запахи тільки-то приготованої вечері. «Наче повернувся у сімю, де за мною скучили»подумав про те, чого ніколи не мав.
Галю?..перетнув відкритий простір вітальні, посунув у бік кухні.Смачно пахне! А я зголоднів. Із задоволенням зїм усе, що ти приготувала!молов, аби не мовчати: лікар Корчак радив якнайскорше встановити з невісткою контакт, який би став фундаментом взаємної довіри. Бо тільки якщо Галя довірятиме Чорнобаєві, йому вдасться умовити її лікуватися.
Галю!..
Вона стояла біля кухонного острова боком до Чорнобая: у руцініж, на стільницідошка з хлібом, на плитікаструлі, за спиноювікно чорним тлом. Тоненька настільки, наче всього у ніймало. Тільки світле волоссягустим ореолом. Дивилася перед собою в одну точку, здавалося: не бачить і не чує нікого навкруги.
Галю! Агов!
Міцніше стиснула ніж, повернула до Чорнобая голову.
Як Тьома?спитала тихо.
Чорнобай розгубився: що відповідати?!
А що з Тьомою?мовив врешті.Ти ж коли приїхала, сказала: з Тьомою все добре! Збрехала?
Не відповіла. Упялася очима у Чорнобая.
Ви брешете,прошепотіла врешті.
Так, досить!ухопився за роздратування, як за рятівну соломину.Що з тобою? Тобто Памятаю! Без запитань! А я і не питаю! Я тебе прошу: спробуй поводитися безконфліктно! Добре? Я тобіне ворог! І люди у Затятовому тобіне вороги!
Хіба вонилюди?
Чим же не догодили? Занадто прості для столичної дівчинки?
Я не з Києва. Янізвідки. І малої батьківщини у мене немає.
Так не буває.
Ще й як буває. Я народилася у машині, коли тата з однієї військової частини переводили до іншої.
Вибач. Не знав.
Пусте. Я теж про вас нічого не знаю. І знати не хочу.
І чому?
Бо ви забули, що у вас є син.
Що ти знаєш, моралістко?! Ніколи не забував!
Значить, зустрілися з Тьомою у Києві?
Глянув на невістку з прикрістю, ніби казав: от же зараза!
Не зустрічався,знизав плечима.Що дивного? І раніше не втручався в особисті справи сина. Чи ти часто мене за останні два роки бачила?
Кажу ж: забули, що у вас є син.
А ти приїхала нагадати?!із викликом їй.
Не знітилася. Усміхнулася сумно. Придушив роздратування. Підсунув високий табурет до стільниці кухонного острова, присів.
Може, вже поїмо, а то в мене зараз шлунок до спини прилипне? Що у нас сьогодні на вечерю?запитав доброзичливо.
У васплов. Я ж обіцяла: готуватиму за те, що дали мені дах над головою.
Хай так. А сама? Не вечерятимеш?
Ні.
Глянув на дівчину напружено.
Може, хоч таріль з пловом переді мною на стіл поставиш?
Мотнула головою затято: ні
Бачу тепер: Тьома у вас вдався,наче ляпас дала.
І як з такою довірливий контакт встановлювати?! Накидала колючих слів, розімкнула врешті пальці, поклала ніж у шухляду, мовчки посунула до коридору, який вів до гостьової кімнати: ані тобі «смачного», ані «добраніч».
Чорнобай ще довго сидів на високому табуреті біля мармурової стільниці кухонного острова. Світло теплих ламп дарувало затишок, запах смачної їжі створював ілюзію турботи і любові, що тільки вони здатні побудувати справжню сімю, за стіною билося серце живої людинине один у великому домі. Та посеред цих оманливих образів поряд із чужою самотністю Чорнобай іще гостріше відчув власну...
Підвівся. Вимкнув світло, начебто хтось сторонній у тому світлі міг прочитати по очах Чорнобая його найпотаємніший секрет. Знову опустився на табурет.
Частина третя
Люди по-справжньому втрачають голову лише від двох речей: від тваринного страху і від кохання. Юлії Володимирівні Жадкіній було дуже страшно!
Тринадцяте квітня! Жадкіни вирахували жахливий дедлайн за пять хвилин після того, як нардеп Гашинський встановив його і вимівся з приватної клініки. Пані Жадкіна тремтячими руками допомагала чоловікові застібнути на пузі сорочку, бо маскуватися під хворого і залишатися у клініці тепер не мало жодного сенсу, безпомічно дивилася на чоловіка.
Феліксе, коли виповниться сорок днів від дня вбивства матері Гашинського? Тринадцятого квітня чи чотирнадцятого?пані Жадкіна від страху губилася і плуталася.День смерті рахувати чи ні?
Тринадцятого!відповів полковник.Якщо не встигнемо до тринадцятого квітня знайти убивцю старої і кейс із грошима
Тринадцяте? Краще бичотирнадцяте! Бо тринадцятеце до нещастя! Який жах, Феліксе! Ми не встигнемо!пані Жадкіна так панікувала, що втрачала голову, усвідомлювала те, починала панікувати ще більше.Чому ти нічого не робиш, Феліксе? Хочеш, щоб цей виродок замордував нас, а потім убив?
Полковник Жадкін сподівався: дні за три істерика дружини вичерпається і вона почне поводитися адекватно, та з кожним новим днем Юлю огортали все більші страхи. За тиждень після надзвичайних подій це вже не просто псувало Феліксу Аскольдовичу настрій, а й заважало боротися за власне життя, бо саме так він і трактував пошуки убивці депутатської матінки. І коли тринадцятого (!) березня зранку дружина замалювала день на настінному календарі з таким трагічним виглядом, наче перекреслювала все їхнє життя, розгублено глянула на чоловіка, ніби дорікнула без слів: нам жити лишилосямісяць, не втримався та я-ак лясне Юлю по щоці!
Ти з глузду зїхав?! За що?!пані Жадкіна розридалася невтримно, та пан полковник жінку не пожалів, бо ніколи не зупинявся, не довівши справи до фіналу.
Вхопив дружину за руку, смикнув до себе.
Ця падла Гашинський вже у трьох наших аптеках хазяйнує!гаркнув.Невже не хочеш помститися?
Дуже хочупрошепотіла.
Тоді, може, припиниш скиглити і спочатку врятуємося?!
У пані Жадкіноїклац!мізки й увімкнулися. Збудилася, задихала схвильовано, проте без істерики. До чоловіка:
Феліксе! Логічнішеспочатку помститися,натякнула обережно.Нейтралізуємо народного обранця навіки і тим автоматично врятуємо наші життя. І аптеки повернемо. І можемо зайняти місце Гашинського, приміром.
Юлю! Ти наче вчора народилася! І наче вчора у цьому бізнесі!здивувався полковник.
А що не так? Хто стоїть за торгівлею в країні контрафактними ліками? Гашинський же?! Йому ж відкати кейсами тягають! У нього гроші акумулюються! Значить, за всі мотузки теж смикає він! А хіба то справедливо? Це правоохоронець має робити! Людина, у якої є вплив на поліцію, суди, податкову. Ти, приміром.
Жінко, ти серіалів надивилася?
У чому я не права, Феліксе?!
Гашинського мочити сенсу немає, бо у наших спрутів голів немає!
Що за маячня!
Яку сферу не візьми: хоч оборонку, хоч енергетику, хоч будівництво, всюди замість головипо десятку щупалець! А у кожного рівноцінного щупальця така пащаелефанта без проблем проковтне!
Пані Жадкіна зацьковано глянула на чоловіка.
Я все життя вважала, що мищупальця! Одні з вузького кола обраних щупалець!
Рідна, ми прагнемо! Ми жне у цацки-пєцки граємося. Все серйозно! Я, може, навіть балотуватимуся на наступних виборах!
Якщо виживемо, Феліксе! У нас лишився тільки місяць! Десять діб уже спливли, а в тебе хіба є результати? Ти хоч щось дізнався про того покидька, який кейс поцупив?!