Хіба тобі не хочеться вирватися з цієї діри?! Вступити до вишу, вивчитися, побудувати карєру?із роздратуванням питала Анка чоловіка.Як можна жити без мрій, Толю?
Анко, у тебе мухи з котлетами упереміш!
Серйозно?!
Цілком. Хіба мета побудувати карєру і розбагатіти може бути мрією?! То для обділених продажних сук і неадекватних психів!
Ти серйозно? Справді? Тоді девяносто відсотків людей на планетіобділені продажні суки і неадекватні психи!
А ти думаєш, чого на планеті все так паскудно?
Маячня! Слухати не хочу! Скажи краще: сам про що мрієш?
Працювати, Сашкові стати другом, зібрати людей і озеро затятівське почистити, рибу в нього запустити. І щоби ти мене ніколи не розлюбила!сказав і так на дружину глянув: аж знітилася, погляд відвела, бо Сашкові лише два рочки, а Анка вже почала картати себе за те, що піддалася почуттям, а про наслідки і не подумала.
Отаке, мамо ти моя! Чого ж не навчила доню приймати людей разом з їхніми поглядами, бо Анка не здавалася: кілька років поспіль все ламала і ламала Толю, намагаючись викувати з нього амбітного карєриста чи хоча би підмовити красти деревину з підприємства, де чоловік працював.
Все закінчилося несподівано і трагічно. Анці виповнилося тридцять, коли чоловікові на лісопилці Аліка Хитрука відрубало циркуляркою ногу. Та перше, що побачила Анка, коли примчала до Толі у лікарню: не похмурий його розгублений погляд, не порожнечу під ковдрою у тому місці, де у людей ноги мають бути, а майже лису голову.
А де ж кучері?прошепотіла вражено, бо дивилася на чоловіка і не впізнавала!
Мабуть, там, де і ногагірко прошепотів Толя.
Як тільки виписався з лікарні, подав на розлучення. Гордий! Не хотів висіти тягарем на Анчиній шиї. Віддав їй гроші, які отримав у Хитрука як компенсацію за виробничу травму.
Квартиру в Затятовому собі купи! Тут вистачить,порадив. Пообіцяв бабчину хату переписати на Сашка, коли той трохи підросте, бо сам, бач, довго жити не збирався.
Норовлива доля Толиних молитов не чула, хоч він дуже старався змордувати себе на смерть: пиячити почав, звільнився з охоронців лісопилки, куди Алік Хитрук перевів його після нещасного випадку.
Ти мене на цьому світі тримаєш,казав Анці, коли перетиналися.Стільки в тобі вогню, що й досі не дає моєму серцю охолонути.
Анка роздратовано дивилася на колись красивого, як біс, Толю: став голомозим, одноногим-скаліченим, та, незважаючи на все те, лишився таким же зухвалим, як колисьначе доля і зараз особисто для нього червону доріжку розстелила. «Яка ж біда, що Сашко характеромувесь у батька! Красень, розумник, а бажання їхати по життю на якому-не-якому бентлінемає! Стирчить у своїй автомайстерні цілодобово! І хіба то перспектива?»мордувалася подумки.
Про цифри свого життя і згадувати не хотіла, бо вже 45 років на її годиннику набігло! І чим хвалитися ? Автівку купила, та не «БМВ» і не «мерседес», як мріяла! Не новий «рено-меган». На квартиру їй з Сашком Толя своїм каліцтвом заробив, своєї справи так і не зорганізувала. Добре, хоч дошкреблася карєрною драбиною до посади керуючої затятівським відділенням всеукраїнського комерційного банку.
Та хіба все те має значення, коли і досі самотня?! Невже не заслужила мати справжню сімю?! А за які гріхи?! Після Толі на горизонті Анчиного життя кілька разів виникали цілком пристойні на перший погляд чоловіки, та жінка вже звикла прислухатися і до свого другого, більш детального погляду, і до свого більш прискіпливого третього, тож щоразу результат виявлявся невтішним, та, коли пять років тому в Затятовому заговорили про покинуту базу відпочинку біля озера, яку нібито взявся відбудовувати новий хазяїн, Анка повеселішала.
На базу приїжджатимуть багаті успішні чоловіки, серед них можуть бути і самотні, які прагнутимуть знайти мене!правильно розставила акценти, вирішила якнайскорше познайомитися з новим хазяїном бази і знайти привід якомога частіше відвідувати відновлену зону відпочинку, коли та врешті запрацює.
На зустріч поїхала не з порожніми руками. Напередодні відіслала сина до Толі, який і досі жив у міцній ще бабусиній хаті з розкішним щедрим на яблука, груші, малину, смородину і горіхи садом. Наказала набрати повну корзину всього, що на той момент визріло, і на «мегані», з повним кошиком духмяних свіжих плодів припхалася до озера біля лісу. Тут, на величезній галявині біля чистої води, за радянських часів функціонувала база відпочинку для тодішньої партійної еліти, побудована на кшталт швейцарських шале: з десяток окремих будиночків-зрубів з усіма зручностями, центральним корпусом з їдальнею, спортивним, кіно- і конференц-залами. На території колись працював ще і немалий зоопарк, була стайня з кіньми, та Анці здалося, що за роки запустіння тут не лишилося нічого живого.
Ішла галявиною вздовж берега озера, засмучено роздивлялася потьмянілі зруби, пошарпаний часом цегляний центральний корпус, потріскані асфальтові доріжки, зарості буряну. Хіба все це можна повернути до життя? І який у тому комерційний зиск? У відновлення бази відпочинку треба вкласти кілька мільйонів! І коли вони повернуться? Коли рак на горі свисне?!
«Треба скорше тягнути корзинку з фруктами назад до автівки і чухати звідси»,подумала, бо як людина, яка таки щось кумекала не просто у цифрах, але і в економіці, дійшла висновку, що новий хазяїн усього цього добра несповна розуму, раз вирішив витрачати гроші на таку наперед збиткову справу, як відновлення старої бази відпочинку, тож на перспективі побачити тут у недалекому майбутньому багатих і успішних холостяків можна упевнено ставити хрест і не витрачати дорогоцінний час на порожні балачки з новим хазяїном нетрів.
Уже відчинила дверцята «мегана», коли побачила чоловіка: немолодого, але і старим не назвеш, бо підтягнутий, міцний і на голові волосся ще не сиве. Стояв на хиткому містку, який загруз в озерній воді чотирма деревяними ногами-стовпами, з папкою креслень у руці, дивився на жінку спокійно і зацікавлено, а їйсерце впало.
Та що ж це?!прошепотіла вражено, бо так міг дивитися тільки кіношний отаман Лютий з «Невловимих месників»! І Толя Сулима, коли ще кучері мав. У чому магіяй досі не розуміла, та примружені їхні очі вабили, не зупинити. І цей погляд теж був із тих, з магічних.
Учепилася міцніше в корзинку і вже ступила крок у бік чоловіка, та перед очівсе Анчине життя, що воно через Толю пішло геть не за планом. Іщо? Знову на ті самі граблі?! Зупинилася, бо розгубилася вкрай.
Ви не заблукали?почула голос чоловіка. Зійшов з містка, рушив до Анки.
А хто питає?!гукнула раптом так агресивно, що й сама здивувалася: чого це вона? Зарано ще боронитися.
Андрій Чорнобай,відповів чоловік.
Від тої зустрічі минуло пять років
Через запасний вихід, як якась злодюжка чи служниця, що ще більш образливо, Анка Сулима вислизнула з файного будинку мужчини, якого вважала своїм! І дім його вже вважала майже своїм, а її з того домуледь не мітлою.
Розлютилася! Сунула порожньою вулицею, і все їйкриво! «Ранок уже!дратувалася.І де всі? Сплять і досі? Ось тому в нас місто занехаяне, весь час у якомусь срачі!»
Сашко не спить!згадала, пішла до майстерні сина, та думками все поверталася до вельми привабливої історії свого звязку з Андрієм Івановичем Чорнобаєм.
Нормально ж усе починалося. Не з бухти-барахти, як у малолєток! Був у Анки час придивитися до нового хазяїна напівзруйнованої бази відпочинку, який не просто взявся за її реконструкцію з розмахом, але і сам переселився до Затятового: у місті дім купив, на базі ще один для себе виплекав. Анка чула, що раніше Андрій Іванович Чорнобай жив у столиці, потім, кажуть, кілька років мандрував і якісь душевні рани загоював, бо ніхто не мав про нього відомостей. Та, певно, загоїв, раз наважився на такий масштабний проект, як будівництво на місці руїн класної бази відпочинку, яку назвав «Левада». Анці назва не подобалася, провінціалці вона здавалася занадто провінційною. Назвав би свою базу «Бест», «Флоренція» чи «Марія-Магдалина», приміром. Красиво ж!
У травах на галявині біля озера може бути тільки левадасказав Чорнобай.
Анка часто на обєкті бувала, бо ще під час знайомства з Чорнобаєм запропонувала організувати постачання екологічно чистих продуктів на базу, потім допомагала хазяїнові перевіряти звіти будівельників з використання будівельних матеріалів. І так у них усе дружно відбувалося, з такою довірою. Анка навіть розповіла Андрієві, як кілька років тому вже одноногий Толя Сулима таки здійснив свою мрію, зібрав затятівців на добру толоку: почистили озеро, запустили у нього рибу. Чорнобай тоді дуже надихнувся. Навіть запропонував Толі роботу на базі, бо за два роки вже готувався відкривати її для відпочивальників, та Толяначе відчував, що Анка до Чорнобая нерівно дихає!відмовився навідріз, хоча робота була дуже підходяща: контролювати рибалок, щоб не більше двох кіло риби за раз виловлювали. А Анка, до речі, на той час іще не залізла під ковдру Чорнобаєвого ліжка, а тільки ламала собі мізки: як те зробити?