Цікаво, чи хтось взагалі рибалить у наші дні? В радіусі ста миль довкола Лондона риба давно перевелася. Уздовж берега лишилися поодинокі «клуби рибалок», мільйонери їздять у Шотландію ловити форель у приватних водоймахтака собі забавка для снобів, де рибу спеціально підгодовують. Та хто ж зараз поїде рибалити на відкриту водойму? Куди поділася вся звичайнісінька англійська риба? У дитинстві всі ставки просто кишіли нею. Тепер всі вони пересохли, а річки, якщо не забруднені хімікатами з фабрик, то завалені іржавими бляшанками чи зужитими шинами від мотоциклів.
Найяскравіші мої спогади про рибину, яку так і не зловив. Певно, в цьому немає нічого особливого.
Мені було десь чотирнадцять, коли батько зробив якусь послугу старому Годжесовінаглядачеві бінфілдського маєтку (зараз і не пригадаю, яку саме; мабуть, дав якийсь засіб, що вилікував його птицю від глистів). Хоча Годжес і був ще тим старим чортякою, та не забув віддячити за послугу. Якось, перестрівши мене на порозі нашої крамниці, він нахилився до мене, так що його суворе обличчя, ніби вирізане зі старого пня, було зовсім близько до мого, вишкірив два свої останні почорнілі довгі зуби і прохрипів:
Гей, малий! Часто рибалиш?
Часто.
Так я і думав. Тоді слухай сюди. Якщо хочеш, бери свою вудочку і приходьдозволю тобі порозважатися там, за парком. Там і лящ, і щука водяться. Та ані пари з вуст! І тільки спробуй притягти з собою когось зі своїх хлопцівшкуру спущу!
Сказавши це, він насупився, ніби усвідомив, що бовкнув зайвого, завдав мішок з кукурудзою на плече і пішов геть. Наступної суботи, по обіді, я взяв велосипеда і поїхав до Годжеса з кишенями, набитими червяками і мухами. На той момент у бінфілдському маєтку ніхто не жив років десять, а то й двадцять. Для хазяїна, пана Фаррела, утримувати будинок стало надто дорого, а може, він просто більше не міг чи не хотів у ньому жити. Він переїхав до Лондона; дохід від ферм дозволяв йому триматися на плаву, а маєток він послав під три чорти. Огорожа прогнила так сильно, що аж позеленіла, парк заріс буряном, город перетворився на джунглі, а сад став схожим на дике поле, і тільки де-не-де кілька старих трояндових кущів нагадували про те, що колись тут були клумби. Та сам будинок був надзвичайно мальовничим, особливо якщо дивитися здалеку. Великий білий маєток з колонами і височезними вікнами будував, імовірно, за часів королеви Анни хтось, хто бував в Італії. Якби я зараз там опинився, то, напевно, поринув би у роздуми про те, як люди там жили і які надії на світле майбутнє покладали ті, хто його будував. Але тоді, в дитинстві я не надто вдивлявся у деталі. Старий Годжес, якого я потурбував, щойно він закінчив обідати, без особливого захоплення, але показав дорогу до водойми. Ставок, який був за кілька сотень ярдів від будинкусправжнє таємне місце, заховане у хащах букового лісу,виявився досить великим, майже як озеро: десь сто пятдесят ярдів упоперек. Я був у захватінавіть у такому юному віці мене вразило те, що за десяток миль від Редінга, всього лишень за півсотню миль від Лондона можна знайти таке усамітнене місце. Було таке відчуття, що ти десь на березі Амазонки. З одного боку ставок був оточений щільними рядами букових дерев, гілки яких де-не-де схилялися додолу, відображаючись на поверхні води. На другому боці виднівся травянистий берег у заростях мяти. А у дальньому кутку, серед очерету, догнивав сарай для човнів.
У воді табунцями плавали маленькі, не довші за шість дюймів, лящики. Їхні спинки, переливаючись у променях сонця, виблискували темно-червоними плямками на лусці. Водилися там і щуки, мабуть, доволі великі. Я їх так і не побачив на власні очі, але бувало, що котрась із них, поніжившись в очеретяних хащах, раптом стріпнеться й піде каменем на дно. Дарма я намагався впіймати бодай одну. І на яльця, і на пічкура з Темзи приманював (привозив їх живими у скляних банках), навіть спінер змайстрував з уламка жерстяної банки. Та щука не клювала на мою наживкубула добре відгодована дрібною рибою, до того ж її навряд чи витримала б волосінь на моїй вудочці. Не було такого дня, щоб з того озера я не вертався хоча б з десятком лящів. Іноді під час літніх канікул я їздив туди на весь день, прихопивши вудочку, журнал «Чамз» чи «Юніон Джек» і сандвіч із сиром, загорнутий матірю в газету. Порибалю кілька годин поспіль, потім ляжу на траву погортати «Юніон Джек», та сплеск риби і аромат приманки змушують підвестисяі от я вже поспіхом прямую до води, і так до самих сутінок. Найбільше я тішився з того, що міг усамітнитися; і хоча дорога пролягала зовсім поруч, я завжди був один. Тоді я вже достатньо подорослішав, щоб зрозуміти, як добре іноді лишитися наодинці із самим собою. Дерева навколо створювали таку атмосферу, що здавалося, ніби ставок належить тільки тобі, і довкола ні душі, окрім риби у воді і голубів, що пролітають над головою. Скільки ж разів за ті два роки, що я туди їздив, я рибалив? Певно, не більше десяти. Зрештою, три милі на велосипедіне близький світ, приїздиш уже по обіді. А часом просто щось ставало на заваді, зявлялися якісь інші важливі справи, чи йшов дощ. Самі розумієте, всіляке трапляється.
Якось, памятаю, улову зовсім не було, і я вирушив дослідити найвіддаленішу частину берега. Стежину туди підтопило водою, ще й довелося продиратися крізь кущі ожини, переступаючи через сухі гілки, що попадали з дерев. Здолавши десь пятдесят ярдів, я раптом натрапив на інший ставок, про існування якого раніше навіть не здогадувався. Це був невеликий ставок, десь ярдів двадцять завширшки, що темнів під гілками дерев. Вода була напрочуд прозорою, і було видно, що тут доволі глибоко (можна було роздивитися все футів на пятнадцять углиб). Деякий час я потинявся там, насолоджуючись приємною вологою і запахом гілок, що прогнили, як і будь-який хлопець мого віку. Аж раптом побачив таке, що мало не підскочив.
Велетенська рибина! І я не перебільшую. Вона насправді була чималоюзавдовжки з мою витягнуту руку. Промайнула під водою і пірнула на глибину під тінню дерев по той бік ставка. Цієї миті я відчув, ніби мене проштрикнули мечем. Я ніколи в житті не бачив риби таких розмірів. Мені просто перехопило подих, аж раптом у товщі води ковзнула ще одна рибина, така сама велика, а за нею третя, а далі ще дві! Їх було повно у цьому ставку. Напевно, сазани. Хоча це могли бути й лящі чи лини, та, скоріш за все, сазани. Лящі і лини не виростають до таких розмірів. Я зрозумів, що сталося. Раніше обидва ставки зєднувала протока, та з часом вона пересохла, а ліс розрісся і сховав менший ставок від сторонніх очей, а згодом про нього просто забули. Таке іноді трапляється: про водойму забувають, ніхто більше там не рибалить, минають роки чи навіть десятиляття, і риба, що там водиться, виростає до неймовірних розмірів. Здорованям, які пропливали переді мною, могло бути років сто. І нікому, окрім мене, про них не було відомо. Цілком можливо, що востаннє люди зявлялися тут років двадцять тому; мабуть, і сам Годжес забув про це місце, і управитель маєтку пана Фаррела.
Уявляєте, що я відчував тієї миті? Я не міг більше там залишатися. Стрілою помчав назад, до першого ставка, збирати снасті. Марно було намагатися впіймати тих велетнів на мою волосіньвони б порвали її, як тоненьку волосину. З другого боку, лишитися ловити дрібненьких лящів я теж не міг. Коли я побачив тих сазанів, мій шлунок просто скрутило, я майже відчув, як мене починає нудити. Я сів на велосипед і стрімголов полетів униз з пагорба додому. Оце так пригода для хлопчиська! Натрапити на потаємний ставок у лісових хащах з силою-силенною величезної риби, якої ніхто ніколи не ловив і яка готова була проковтнути першу-ліпшу приманку, яку їй підсунеш. Лишалося тільки знайти міцну волосінь для вудочки. Та я вже мав план дій. Ладен був навіть вкрасти гроші, аби тільки купити необхідні снасті. Мені за всяку ціну необхідно було роздобути десь півкрони, щоб купити міцну шовкову волосінь, повідець з кишки чи сухожилля, гачки номер пять, а також запастися всіма видами наживки: кониками, хлібно-сирною пастою з тіста, мясними мухами, хробакамивсім, що могло б привабити сазанів. І наступної суботи повернутися й неодмінно впіймати здобич.
Та з того нічого не вийшло. Я туди так і не повернувся. Грошей так і не вкрав, нової волосіні так і не купив, і зрештою навіть не спробував впіймати одного з тих велетенських сазанів. Щось тоді завадило мені, відволікло. Та, напевно, якби не це, знайшлась би якась інша причина. Таке життя. Чомусь так завжди виходить.
Знаю, ви напевно думаєте, що я переборщив щодо розміру тих сазанів. Вам здається, що то була звичайна риба (не довша за фут), що я все собі нафантазував. Але це не так. Рибалки схильні перебільшувати величину своєї здобичі або тієї риби, що клюнула, проте в останній момент зірвалася з гачка; я ж не впіймав жодноїнавіть не спробував. Запевняю васті сазани були насправді велетенськими.
V
Риболовля!
Настав час зробити зізнання, а може, навіть і два. Першеце те, що повертаючись подумки у минуле, я не можу згадати нічого, що б надихало мене так само, як риболовля. Решта порівняно з нею здається чимось не надто важливим, навіть жінки. Ні, я не з тих чоловіків, які не цікавляться жінками. Стільки часу, енергії я витратив на них, та, мабуть, і зараз не відмовився б, коли б трапилася нагода. Але якби переді мною постав вибір: будь-яка жінка у світі (насправді будь-яка) і сазан вагою у десять фунтів, я б вибрав останнє. А друге зізнання полягає в тому, що востаннє я рибалив у шістнадцять років.
Чому? Та тому, що таке вже життя. Тобто не життя у широкому сенсі, а наше життя в цій країні, у ці часи; ми не робимо того, до чого лежить душа. І не тому, що ми постійно працюємо. Навіть фермер чи єврей-кравець може викроїти трохи вільного часу. Причина в тому, що всередині нас живе біс, який постійно підштовхує займатися абсолютними дурницями. Тобто нам вистачає часу на все, окрім того, що нас справді захоплює. Задумайтеся: напевно ж, існує у цьому світі щось, що для вас має значення, а тоді підрахуйте, скільки годин за своє життя ви займалися важливою для вас справою. А після цього прикиньте, скільки часу ви витратили на гоління, штовханину в автобусах, очікування потягів на залізничних станціях, перемивання кісток один одному і перегляд новин.
Востаннє я рибалив у шістнадцять. Відтоді, здається, ніколи більше не випадало такої нагоди. То робота, то побачення з дівчатами, тоді перші черевики на застібках і перший високий комірець (для комірців 1909 року шия мала бути ледь не як у жирафа), потім пішов на курси з обліку та аудиту«розвивав інтелект». А в цей час у ставку за Бінфілд-хаусом хлюпотіла велетенська риба, і нікому про неї не було відомо, окрім мене. Память продовжувала зберігати згадки про неї десь у віддалених закутках. Якось я навіть зібрався був повернутися тудиу якийсь з вихідних, але так і не зробив цього. Знаходив час на все, тільки не на це. Цікаво, та єдиний випадок, коли я був буквально за крок від того, щоб узяти снасті і поїхати рибалити, трапився в роки війни.
Це було восени 1916-го, якраз напередодні того, як мене поранили. Нас вивели із шанців у село за лінією фронту, і хоча це був вересень, ми всі були з голови до пят вкриті брудом. Як завжди, не знали, скільки часу маємо і куди нас переведуть після цього. На щастя, нашого командира скосив бронхіт, через що нам пощастило уникнути численних перевірок спорядження, оглядів, футбольних матчів і решти традиційних речей, до яких залучають солдатів у період затишшя для підтримання бойового духу. Перший день ми провели, відлежуючись на сіні у сараях і відколупуючи з одягу бруд, а ввечері частина хлопців вишикувалась у чергу до двох потасканих повій, що об лаштувалися в одному з будинків на околиці села. І хоча нам суворо заборонялося залишати територію села, вранці я вислизнув із сараю на прогулянку у поле, точніше, у спустошену рівнину, на яку воно перетворилося. Стояв прохолодний ранок, повітря було вологим. Повсюди розруха, мерзенний хаос війни, що змушує холонути кров сильніше за картини трупів на полях битви. Зламані дерева, вирви від снарядів, бляшанки, шматки колючого дроту, крізь який уже проростає бурян, сміття. Таке відчуваєш, щойно вилізеш з окопу. Цей біль озивається у кожній кісточці твого тіла, а всередині така порожнеча, що, здається, ніщо більше у цьому світі не запалить в тобі іскри інтересу. Це і страх, і виснаження, але здебільшого відчуття нудьги. Тоді ніхто не міг сказати напевно, коли закінчиться війна і чи закінчиться вона взагалі. Не сьогодні-завтра нас мали повернути на передові позиції, на горизонті манячила перспектива отримати смертельне поранення під час гарматного обстрілу і перетворитися на шматок мяса, що, зрештою, не так уже й погано порівняно з нудьгою, що могла розтягнутися на віки вічні.
Безцільно блукаючи полем, я зустрів одного товариша з нашого загону. Прізвища не памятаю, тільки прізвиськоНоббі. Смаглявий і сутулий, він скидався на цигананавіть у формі виглядав так, ніби щойно поцупив кілька кроликів із сусідньої ферми. До війни він заробляв на життя торгівлею в ятці у Лондоні й був справжнім кокні, але з тих, хто збирає хміль, відловлює птахів, займається браконьєрством, ще й у садах Ессексу і Кенту краде фрукти. Він добре знався на собаках, тхорах, декоративних пташках та інших таких штуках. Побачивши мене, він кивнув, а тоді заговорив до мене на своєму жаргоні, в якому вчувалася насмішка:
Гей, Джордже! (Тоді я ще не встиг розтовстіти, тож товариші називали мене Джорджем.) Бачиш там за полем кілька тополь?
Ну?
Там, за ними, ставок. У ньому до чорта риби.
Риби? Та ладно!
Точно кажудо дідька окунів! Хоч голими руками лови. Пішли, сам побачиш.
Ми рушили вперед, чалапаючи по грязюці. Ноббі не обманув. За тополями справді ховався занедбаний ставок з піщаними берегамисхоже, то був старий карєр, який затопило водою. І він буквально кишів окунями. Куди не кинь оком, усюди темно-сині смугасті спинки. Деякі з тих рибин важили, либонь, близько фунта. Певно, за два роки війни тут ніхто не зявлявся, от вони й розплодилися. Ви навіть не можете уявити, що я відчував у той момент. Мене ніби знову повернули до життя. Звичайно, тоді у наших з Ноббі головах вертілася єдина думкаде б дістати вудочку і волосінь.
От чорт!випалив я.Треба хоч кілька зловити.
Ага! Звісно, що на... наловимо. Вертаймося у село. Треба рознюхати, де дістати снасті.
Домовилися! Тільки треба слідкувати, щоб нас не заскочив сержант. Інакшенам капець.
Пофіг на сержанта! Хай хоч четвертуватиме. Все одно піду і наловлю тієї чортової риби.
Вам, певно, важко зрозуміти, наскільки ця думканаловити рибизамарила нам голову. Ну, хіба що ви теж колись воювали. Під час війни тебе опановує така смертельна нудьга, що починаєш хапатися за будь-яку, навіть примарну, можливість розважитися як за останню соломинку. Якось я спостерігав, як двоє товаришів билися мало не на смерть за журнал, який коштує не більше трьох пенні. Але є в цьому дещо ціннішеможливість на цілий день втекти від атмосфери війни. Можливість посидіти під тополями, порибалити, подалі від свого загону, від шуму, уніформи, солдатів, шикувань, вигуків сержанта! Риболовляабсолютно протилежне війні заняття. І хоча нам страшенно кортіло закинути вудочки, у нас не було цілковитої впевненості в тому, що нам це вдасться. Нас лихоманило від однієї лише думки про рибу. Будь-якої миті нас міг зупинити сержант чи хтось з офіцерів, до того ж було невідомо, як довго ми лишатимемось у селищі (може тиждень, а можелише кілька годин). Та у нас і досі не було нічого для снастейані шпильки, ані шматка міцної нитки. Ми мали щось вигадати. Ставок із силою-силенною риби так і манив до себе. Спершу треба було відшукати прут. Краще за все підійшла б верба, але ніде поруч верби не росли. Ноббі запримітив тополю, зрубав гілку й обтесав її своїм ножемвийшло щось схоже на прут. Сховавши нашу вудочку в кущах біля берега, ми прокралися назад до селища, перш ніж хтось помітив нашу відсутність.