Далі потрібна була голка, щоб зробити з неї гачок. Та де ж її візьмеш? Один із наших товаришів мав штопальні голки, але вони були надто товсті, ще й з тупим кінцем. Навіщо вони нам потрібні, ми нікому не пояснювалибоялися, що довідається сержант. Зрештою, вирішили звернутися до повій з околиці. У них точно мають бути голки. Коли ми приїхали туди (вхід до будинку був ззаду, і нам довелося пройти через двір, брьохаючи по багнюці, двері були зачинені, а повії відсипалися після трудів праведних. Хвилин десять ми горлали, гатили у двері, доки на поріг не вийшла товста потворна жінка у халаті, щось вигукнувши до нас французькою:
Голка! Голка! Нам потрібна голка!
Авжеж, вона не могла допетрати, чого ми від неї хочемо. Тож Ноббі вирішив, що його англійську іноземка зрозуміє швидше:
Г-о-л-к-а! Є голка? Ота-ка!
Він спробував показати процес шиття руками. Повія помилково витлумачили його жести і ширше відчинила двері. Кінець кінцем нам вдалося пояснити, що нам потрібно, і голку ми зрештою таки отримали. Повернулися якраз до обіду.
Після трапези до загону заходив сержантвидивлявся, кого б відправити у наряд, та ми вчасно сховалися під копицею сіна. Щойно він пішов, ми запалили свічку, потримали над нею голку, доки вона нагрілася так, що стала аж червоною, а тоді зігнули її, зробивши гачок для вудочки. У нас не було інструментів, тож ми добряче обпекли собі пальці. Далі взялися за волосінь. Тонких ниток теж ні в кого не було, та в одного товариша ми таки надибали котушку з добротними нитками для шиття. Йому ніяк не хотілося з нами ділитисядовелося віддати цілу пачку цигарок. Нитка була затонка, тож Ноббі склав її втроє і, закріпивши цвяхом на стіні, обережно сплів докупи. Тим часом я, обійшовши все село, знайшов корок, зробив посередині отвір, встромив у нього сірникаот і поплавець! На селище опускалися сутінки, надходив вечір.
Основне ми вже мали, непогано було б ще розжитися повідком з кишки. Довго не могли придумати, де б його дістати, аж раптом сяйнула думка про санітара з госпіталю. У нього не було кетгуту для зашивання ран, та ми подумали, що він може знати, де його взяти. А коли запитали, виявилося, що він тримає моток з хірургічними нитками у своєму наплічнику (певно, поцупив з якогось іншого госпіталю). Кетгут був старим і розлізся на шматки по шість дюймів завдовжки кожен. І за це нам довелося віддати ще одну пачку цигарок. Як тільки сіло сонце, Ноббі розмочив їх у воді і міцно звязав. Тепер у нас було все необхідне: гачок, вудочка, волосінь, поплавець і поводок. Хробаків можна було накопати по дорозі. Нарешті! Ставок з окунями буде нашим! Вони так і просяться до рук. Ми були настільки збуджені, що навіть забули зняти черевики перед тим, як лягти подрімати. Вже завтра! Якби війна відпустила нас бодай на один-єдиний день! Ми твердо вирішили, що втечемо на цілий день відразу ж після ранкової перевірки, навіть якщо ввечері на нас чекатиме найжорстокіше покарання.
Напевно, ви вже здогадалися, що було далі. Під час ранкової перевірки нам наказали зібрати речі і за двадцять хвилин бути у строю. Девять миль ми пройшли пішки, а тоді нас посадили на вантажівки і повезли на іншу ділянку фронту. На ставок під тополями ми так і не повернулися. Здається, трохи згодом рибу там перетруїли гірчичним газом.
Відтоді я навіть не згадував про риболовлю. Було не до цього. Війна, потім, як і всім, треба було мало не битися за роботу; згодом я отримав роботу, а робота отримала мене. Влаштувався у страхову контору, поповнивши лави молодих амбітних бізнесменів зі сталевою щелепою і непоганими перспективнимипрямісінько з рекламних проспектів Кларкс-коледжу, а згодом перетворився на рядового працівника із зарплатнею у пять-десять фунтів на тиждень і напіввласною віллою у передмісті. Такі люди ходять рибалити не частіше, ніж біржові брокери збирати первоцвіти. Це їм не личить. Для них є інші види дозвілля.
Звичайно, щороку я на два тижні йду у літню відпустку. Самі знаєте, що це за відпустка: Маргіт, Ярмут, Істборн, Гастінгс, Борнмут, Брайтон. Можливі деякі відхилення від маршрутувсе залежить від того, як цього року з грошима. З такою жінкою, як Гільда, головна розвага під час відпочинкубез кінця-краю вираховувати, на скільки шилінгів власниця пансіону надуває нас. А ще кілька разів на день повторювати дітям: «Ні, ми не можемо купити тобі нове відерце для піску». Кілька років тому ми відпочивали у Борнмуті. В один із днів вийшли всі разом прогулятися по пірсувін там тягнеться на півмилі, а уздовж нього сидять рибалки з вудочками із дзвіночками та волосінню, закинутою на півсотні ярдів у море. Улову, певно, ніякого не було, та принаймні вони рибалили. Згодом діти знудилися, почали скиглити, просити повернутися на пляж; побачивши на гачку слизького хробака, Гільда заявила, що їй стало зле. Та я вперто продовжував зволікати час, щоб побути тут бодай ще трохи. Аж раптом задзеленчав один із дзвіночків, і рибалка почав змотувати волосінь. Усі повитріщалися на нього: спершу зявилася мокра волосінь, потім грузило і нарешті велика пласка рибина (думаю, це була камбала). Вона тріпалася на гачку. Хлопчина кинув її на дошки пірса. Рибина билася, перекидаючись з одного боку на інший; краплі виблискували на її лусці; у повітрі стояв свіжий солоний запах. У цю мить всередині мене щось прокинулось.
По дорозі додому я, ніби між іншим, запропонував Гільді:
Може, і мені якось сходити порибалити, поки ми тут...
Що? Ти і рибалити? Джордже, хіба ж ти вмієш?
Ти що, колись я був добрим рибалкою!відповів я.
Гільда прозоро натякнула, що категорично проти, проте не змогла знайти вагомішого аргументу, ніж сказати, що не збирається дивитися, як я насаджую ті бридкі слизькі створіння на гачок. Тоді вона почала нарікати, що мені знадобиться безліч речей, які влетять нам в копійку. Одна тільки вудочка буде коштувати з десять шилінгів. Ви б бачили Гільду, коли мова заходила про гроші, вона просто скаженіла:
Це ж треба таке вигадати! Витрачати гроші на казна-що! Яка дурниця! І як їм тільки не соромно брати десять шилінгів за якісь палиці, нехай навіть риболовецькі. Це просто здирство! До того ж у твоєму віці взагалі таким займатися ні до чого. Припини поводитися як дитина, Джордже!
Тоді до Гільди приєдналися діти. Лорна завела своїм писклявим голосочком: «Татку, то ти дитина?», а малюк Біллі, який тоді ще й усіх слів вимовляти не навчився, підхопив: «Татко-дитинка». Тоді вони почали кружляти довкола мене, брязкаючи своїми відерцями для піску і повторюючи:
Татко-дитинка! Татко-дитинка!
Шмаркаті вилупки!
VI
Окрім риболовлі, були ще книжки.
Якщо у вас склалося враження, що мене цікавила тільки риба, ви помиляєтесь. Звичайно, риболовля завжди була на першому місці, та на другомукнижки. Мені було років десять чи одинадцять, коли я потягнувся до нихтобто читати мене ніхто не змушував. Тоді переді мною відкрилися нові світи. Я і зараз чимало читаюза місяць можу проковтнути кілька романів. Типовий клієнт книгарні, поза увагою якого не залишається жоден з новеньких бестселерів («Добрі друзі», «Бенгальський улан», «Замок капелюшника»перечитав усі), більше року був членом «Лівого книжкового клубу», а 1918-го, коли мені було двадцять пять, з головою поринув у літературу, що добряче вплинуло на мої погляди на життя. Та немає нічого кращого за ті перші відчуття, які переживаєш, гортаючи сторінки дешевих книжечок, що вмить переносять тебе у лігво бандитів, китайські опіумні курильні, острови Полінезії чи джунглі Бразилії. Найбільше я читав у період з одинадцяти до шістнадцяти років. Спершу тільки тоненькі щотижневі збірки оповідань для хлопчиківті, що з жахливим шрифтом і трикольоровою обкладинкою, а згодом дійшло і до справжніх книжок. Детективи про Шерлока Голмса, «Доктор Школа», «Залізний пірат», «Дракула», «Раффлз». Короткі оповідання Ната Гулда, Рейнджера Гала і цього малого... як там його імятого, що писав про бокс з таким самим завзяттям, як Нет Гулд про перегони. Якби мої батьки були освіченішими, цей перелік доповнили б представники «пристойної» літератури: Діккенс, Теккерей та інші. До речі, у школі в нас намагалися запхати «Квентіна Дорварда», а дядько Ізекіль не покладав надій зацікавити мене Раскіним і Карлайлом. Але в нашому домі книжок майже не булобатько за все своє життя не прочитав жодної, крім Біблії і посібника з першої медичної допомоги, у мене ж бажання познайомитися із «серйозною» літературою виникло набагато пізніше. І я не шкодую, що все було саме так. Я читав те, до чого лежала душа, і з цих книжок я дізнався про набагато більше речей, ніж зі шкільних уроків.
Збірки з історіями жахів почали потроху зникати, ще коли я був хлопчаком, тож їх я ледь памятаю, а от видання з пригодницькими історіями продовжували друкувати щотижня. Оповідання про слідчого Баффало Білла, певно, відійшли у минуле, як і історії Нета Гулда, а от Нік Картер і Секстон Блейк, здається, і досі не втратили своєї популярності. Десь 1905-го зявилися хлопчачі журнали «Магніт» і «Скарб»; «БОП», певно, і зараз виходить, та найбільше мене захоплювало видання «Приятелі»його почали випускати 1903-го. Трохи пізніше зявилася енциклопедія (зараз не пригадаю, як вона називалася), у продаж вона надходила окремими тоненькими номерами за пенні. Тоді здавалося безглуздим витрачати гроші на таку дрібницю, та у школі був хлопець, який іноді віддавав мені старі примірники. Тож сьогодні виключно завдяки цій енциклопедії я можу озвучити довжину Міссісіпі, відрізнити восьминога від каракатиці чи назвати хімічний склад бронзи, яку використовують під час виробництва церковних дзвонів.
Джо взагалі не читав. Він був одним із тих учнів, які роками протирали штани за шкільною партою, а на екзамені не міг прочитати і десяти рядків підряд. Його нудило від одного погляду на друковані видання. Памятаю вираз його обличчя після того, як він перегорнув кілька сторінок одного з номерів «Приятелів»,він пирхнув, наче кінь, якому підсунули зогниле сіно. Він усіляко намагався відбити у мене бажання читати, але батьки підтримували меневважали, що з нас двох саме я «здібний». Можна сказати, що вони пишалися моєю «жагою до книжкових знань»так вони називали мою пристрасть. Але батьки були не у захваті від мого захоплення журналами для підлітків; їм здавалося, що мені слід читати щось більш «корисне», проте, оскільки самі з книжками справи не мали, не могли визначитися, що саме мені порадити. Якось мати принесла з букіністичної крамниці томик Фокса, але «Книгу мучеників» я так і не прочитав, хоча, маю це визнати, ілюстрації у ній були непоганими.
Усю зиму 1905-го я щомісяця витрачав по пенні на новий номер «Приятелів»слідкував за серією оповідань «Безстрашний Донован». Безстрашний Донован був дослідником, якого найняв американський мільйонер, аби той привозив йому з різних куточків світу рідкісні дивовижі: іноді діаманти розміром з мячик для гольфа з кратерів африканських вулканів, іноді бивні мамонтів з холодних лісів Сибіру, а часом таємні скарби інків із забутих перуанських міст. Щотижня Донован вирушав у нову експедицію, і кожна була успішною. Найулюбленішим місцем для читання в мене було горище, віконця якого виходили на задвірок. Зазвичай це було найспокійніше місце у всьому будинку, окрім тих днів, коли батько ліз туди за зерном для крамниці. Купа мішків, на яких можна було розвалитися, запах свіжого тиньку впереміш з ароматом насіння, мереживо павутини в кутках і деревяна планка, що стирчала з діри у стелі прямісінько над тим місцем, де я полюбляв лежати і гортати сторінки чергової книжки. Бачу все і відчуваю запах як тоді: стоїть зимова, проте доволі тепла днина, я лежу на животі, тримаючи перед собою новий номер «Приятелів», аж раптом з-за мішків, наче зозуля із настінного годинника, вистрибує мишеня і завмирає, витріщившись на мене своїми малесенькими оченятами. Мені всього дванадцять, але я відчуваю себе Безстрашним Донованом. Здолавши дві тисячі миль, я щойно поставив намет у джунглях Амазонії, під ліжком у мене надійно заховане в коробці коріння таємничої орхідеї, що квітне раз на сто років. А довкола бють у барабани індіанці племені гопі, які натирають зуби червоною сумішшю і заживо здирають шкіру з білих людей. Я дивлюся на мишеня, а воно на мене, відчуваю запах пилу, тиньку, довкола мене джунглі Амазоніїяке ж це щастя!
VII
Це, власне, все.
Хотів розповісти вам трохи про те, яким було життя до війнижиття, спогади про яке накрили хвилею, коли побачив імя короля Зога на перших шпальтах газет,і ймовірно, що нічого так і не пояснив. Тут можливі два варіанти: або ви й самі памятаєте, яким було довоєнне життяу такому разі мені немає потреби щось розповідати, або вже забулитоді всі мої спроби марні. Але досі я говорив тільки про своє дитинствопро період до шістнадцяти років. До того часу справи у родині йшли добре. Вперше зіткнутися з тим, що називають «реальним життям», маючи на увазі труднощі, мені довелося саме напередодні свого шістнадцятого дня народження.
Десь через три дні після того, як я відкрив таємний ставок з рибами-велетнями за Бінфілд-хаусом, батько прийшов до чаю дещо стурбований і блідіший, ніж зазвичай, ще більше припорошений борошном. Він мовчки поїв, не вимовивши ані словабатько завжди дуже ретельно пережовував їжу, його вуса швидко рухалися вгору-вниз, а іноді навіть вбік, бо корінні зуби у нього випали. Я саме збирався підвестися з-за столу, коли це він затримав мене:
Стривай-но, Джордже. Сядь на хвилинку, синку. Я хочу тобі дещо сказати. З тобою, мати, я вчора ввечері вже говорив на цю тему.
Мати сиділа біля великого брунатного чайника, покірно склавши руки на колінах, і спостерігала за нами. Батько продовжив серйозним тоном, проте атмосферу офіційності трохи псували його спроби виштовхнути язиком крихту, що застрягла між зубів.
Джордже, синку. Я маю з тобою поговорити. Я тут подумав, і мені здається, що настав час тобі залишити заняття у школі. Маєш починати потроху зароблятиприноситимеш якусь копійчину матері. Я вчора написав пану Віксі, повідомив, що забираю тебе зі школи.
Це було нормою: спершу повідомити директора, а потім поставити мене перед фактом. Тоді ніхто не брав до уваги думку дітей, батьки вирішували на власний розсуд.
Батько продовжував щось стурбовано бубоніти, намагаючись навести аргументи. Казав, що «останнім часом справи у крамниці йдуть погано», їм з матірю «складно», тому нам з Джо доведеться також заробляти на життя. Тоді я навіть не зрозумів, як насправді йдуть справи у батька. А проблема полягала в тому, що він, вочевидь, не витримував конкуренції. «Сарацин»велика мережа роздрібної торгівлі насінням з філіями по всій країнізапустив свої мацаки і в Нижній Бінфілд. Півроку тому він орендував крамничку на нашій ринковій площі, працівники розмалювали її яскраво-зеленою фарбою, причепили золотаву вивіску, виставили барвисте знаряддя для садівництва, розвісили великі плакати з рекламою духмяного горошку, яку видно було за сто ярдів. Окрім всілякого насіння, «Сарацин» позиціонував себе як «універсальний постачальник корму для птиці і рогатої худоби»окрім звичайного зерна, тут можна було придбати різні суміші, пташиний корм у гарній обгортці, галети для собак будь-якої форми і кольору, мікстури, корисні домішки, а також ширший асортимент товарів, серед яких пастки для мишей, ошийники, повідки, сачки, інкубатори, інсектициди, засоби для боротьби з буряном, а у відділі, який називався «Тваринництво», навіть кролики і курчата, що тільки вчора вилупилися.