Та зі школою у мене повязано не так уже й багато спогадів. Війна звела мене з хлопцями з вищого соціального класу, і мене вразило, наскільки сильно їх муштрували за партою. Таке виховання або назавжди відібє здатність думати, або змусить до кінця життя боротися з його проявами. Зі мною ж і моїми однокласниками, серед яких були переважно сини фермерів і торговців, історія була геть інша. У граматичній школі ми вчилися до шістнадцятиздебільшого заради того, щоб продемонструвати решті, що ми не з робітничого класу. Правду кажучи, школа завжди була місцем, з якого постійно хотілося якнайскоріше втекти. Жодного відчуття відданості, ані краплі сентиментів щодо рідних старих стін (а вони насправді були старі, цю школу заснував кардинал Уолсі), ані натяку на «хлопчаче братерство», ми навіть власного гімну не мали. Всі вихідні ми проводили наодинці, бо спортивні ігри не входили до переліку обовязкових. У футбол ми грали не перевдягаючись у спортивну форму, іноді ганяли в крокет, за правилами якого всі гравці мають підперезатися, та ми лишались у звичайних майках і штанях. Серед усіх тих ігор мені найбільше до душі був крокет, у який ми грали під час перерви на шкільному подвірї: грали палицями, зробленими з дощечок, і власноруч пошитими мячами.
У памяті закарбувався запах, що стояв у просторій класній кімнаті,чорнила, пилу і взуття; памятаю каменюку на підставці у дворі, об яку всі заточували складані ножики, і маленьку пекарню через дорогу, в якій продавали булочки з родзинкамине такі, як зараз, а вдвічі більші, і коштували тоді вони півпенні. У шкільні роки я поводився як усі. Видряпав своє імя на парті, отримавши за це різкою,за таке неодмінно карали, але не залишити свого імені вважалося порушенням традиції. Пальці в мене часто-густо були синіми від чорнила, нігті обгризені, з ручок із пірям я полюбляв робити дротики, набивав кишені каштанами, переповідав брудні плітки, навчився мастурбувати, дражнив старого Бловерсавчителя англійської, знущався над малим Віллі Сайменомсином трунаря, який трохи відставав у розвитку і вірив кожному слову. Найбільше ми потішалися, відправляючи його до крамниці по якісь дурниці: по половину поштової марки, ґумовий молоток, викрутку для закручування у протилежний бік, банку смугастої фарби й таке інше. Бідолашний Віллі все приймав за чисту монету. Якось ми добряче розважилися: посадили його у діжку і вмовляли підняти її зсередини за ручки. Зрештою Віллі потрапив до притулку для божевільних.
Та справжнє життя наставало з початком канікул. Тільки тоді можна було займатися чимось насправді цікавим. Узимку ми позичали тхорів (мати категорично забороняла нам із Джо тримати вдома цих «огидних створінь, від яких тхне») і вешталися біля сусідських ферм, благаючи власників дозволити нам влаштувати полювання на щурів. Іноді нам вдавалося домовитись, а іноді нас виганяли зі словами: «Від вас клопоту більше, ніж від щурів». Наприкінці зими ми допомагали знищувати щурів на молотильні. Якось, то був, певно, 1908 рік, Темза вийшла з берегів, затопивши луги, і потому відразу ж вдарили морози. Тоді ми кілька тижнів каталися на ковзанах, бо все довкола було вкрите кригою, а Гаррі Барнс зламав собі ключицю. З початком весни ми починали полювати на білок, а згодом наставав час видирати пташині гнізда. Ми були переконані, що оскільки птахи не вміють рахувати, то не помітять, якщо у гнізді залишиться тільки одне яйце. Та понад те, ми поводилися настільки жорстоко, що просто збивали ті гнізда на землю і розтоптували їх. Інші розваги починалися, коли жаби починали викидати ікру. Ми ловили їх, встромляли у зад велосипедний насос і надували, доки вони не лопалися. Такі вже хлопці, не знаю чому. Влітку ми брали велосипеди і їздили купатися на Барфордську греблю. У 1906-му там втопився Воллі Лавгроудвоюрідний брат Сіда. Він заплутався у водоростях. Коли його витягли, обличчя його було чорним як дьоготь.
Та найулюбленішим заняттям лишалася риболовля. Ще не раз ми поверталися до ставка старого Брувера зі своїми вудочками ловити карасів, іноді щастило впіймати і більшу рибину. Ходили й на інші ставкитуди, куди могли дістатися пішки по суботах. Та після того, як у нас зявилися велосипеди, ми почали рибалити на Темзі, трохи нижче Барфордської греблі. Так ми здавалися самим собі дорослішими. Ніхто більше не ганяв нас, а риби у річці було вдосталь, хоча, наскільки я памятаю, нікому з нас так і не пощастило похизуватися великим уловом.
І досі дивуюся, звідки в мене це захоплення: я ж і зараз люблю рибалити. Не можу сказати, щоб я досягав якихось значних успіхів у цій справіжодного разу мені не вдалося впіймати рибину довшу за два фути, та і вудочку востаннє тримав у руках років тридцять тому. Та коли згадую свої юні роки, здається тільки тим і займався, що ловив рибу. У памяті залишилася кожна деталь. Я чітко памятаю, якого дня улов був добрий, а якого поганий. Варто заплющити очі, як одразу бачу очерет і затони. Здається, про технічні аспекти риболовлі я міг би написати книгу. В дитинстві у нас не було добротної рибальської снасті (вона надто дорого коштувала), а ті три пенси на тиждень, які тоді виділяли батьки на кишенькові витрати, відразу ж витрачалися на солодощі. Малеча привязувала до волосіні шпильку, кінчик якої був трохи тупим, та з неї можна було зробити гачок, зігнувши її щипцями, попередньо нагрівши над свічкою. Хлопці з ферми могли сплести волосінь з кінського волосся, що не поступалася міцністю звичайній,зрештою, було цілком реально впіймати дрібну рибину. Трохи пізніше у нас зявилися вудочки за два шилінги та навіть котушки. Господи, скільки ж годин я провів, витріщаючись у вітрину Воллеса! Навіть мисливські рушниці та спортивні пістолети не викликали в мене такого захоплення. А каталог знарядь для риболовлі з Гемеджіса, який я підібрав десь на смітнику і вивчив мало не напамять, наче Біблію! Навіть зараз я з легкістю можу перерахувати всі моделі волосіні, «лімерикських» гачків, приладь, щоб глушити рибу, ноттингемських котушок та бозна ще чого.
Приманки ми теж використовували різні. У нашій крамниці було вдосталь борошняних хробаків, але як наживка вони не годилися. Мясні мухиот що було на вагу золота. Спершу ми йшли до мясника, старого Гревітта. Хлопці ставали у коло і тягнули жереб, щоб визначити, кому піти просити приманку (Гревітт не вирізнявся любязністю). Огрядний червонопикий мясник гримав басом, а особливо завзято на хлопців, та так, що варто йому було розтулити пащеку, як перед його синім фартухом починали дзеленчати ножі. Зазвичай ми приходили до нього з порожньою консервною бляшанкою, чекали, доки розійдуться покупці, і ніяковіючи починали:
Містере Гревітте, чи не знайдеться у вас кілька мясних мух для приманки?
У відповідь він суворо гарикав:
Що? Мясні мухи? У моїй лавці? Та їх тут ніколи не було! Щоб у мене колись зявилися мясні мухи!
Та насправді вони там були. Просто не знайти такого місця, де б вони не літали. Гревітт відганяв їх шкіряною смужкою, привязаною до палиці,нею він міг дотягнутися практично будь-куди, одним різким ударом прибиваючи комаху. Іноді доводилося повертатися ні з чим. Та, як правило, варто було розвернутися до дверей, як він вигукував:
Агов! Піди-но подивися на задньому дворі. Може, якусь і знайдеш.
Вони роїлися всюди. Двір Гревітта був схожий на поле битви. Тоді у мясників не було холодильників. Мухи, до речі, довше жили у тирсі.
Личинки бджіл теж годилися, але для того, щоб нахромити їх на гачок, треба було спершу підсмажити. Як тільки хтось знаходив нове бджолине гніздо, пізно ввечері ми туди вирушали, заливали його скипидаром, а дупло щільно замазували багнюкою. На ранок всі бджоли були мертві, тож лишалося тільки як слід потрусити гніздо і зібрати личинок. Траплялися випадки, коли ми десь давали маху (не туди заливали скипидар абощо), і тоді відколупаєш багнюку, а з дупла виривається і летить на тебе рій розлючених бджіл. Не можу сказати, щоб ми зазнавали надто серйозних травм, та тікали так швидко, що можна було секундоміром заміряти час. Найкраща ж приманка, особливо для головня,це коники. Їх просто чіпляєш на гачок, без грузила, і розмахуєш вудочкою над поверхнею води. Та зловити більше двох-трьох коників за один раз вдавалося нечасто. Непросто назбирати і зелених мух (їх найбільше полюбляє ялець), особливо погожої днини. Чіпляти на гачок їх треба тільки живими, щоб тріпалися. Взагалі-то ялець і на бджолу ловиться, але спробуй насадити на гачок живу бджолу.
Боже, яких тільки приманок у нас не було! У хід йшло все: хлібне тісто, яке попередньо розмочували у воді (його використовували з домішками: сиром, медом, зернами анісу), варена пшениця (досить непогано для плітки), для пічкурачервоні хробаки (їх завжди можна було викопати з перегною), добували й інших червяків, зокрема смугастих (своїм запахом вони нагадують щипавок, і на них добре йде окунь). Загалом кажучи, окунь клює і на звичайних земляних червяків, от тільки тримати їх краще в моху, бо в землі вони помруть. Плітка також клює на коричневих мух, що рояться над коровячою гноївкою. Головня, кажуть, можна приманити і на вишню. Якось я на власні очі бачив, як плітка клює на родзинку зі здобної булочки.
3 16 червня (коли відкривався рибальський сезон) і до середини зими я постійно тягав за собою бляшанку з хробаками і мухами. Ми не раз сперечалися через це з матірю, та зрештою їй довелось поступитисязаборону на риболовлю зняли, а на Різдво 1903-го батько навіть подарував мені справжню вудочку за два шилінги. Джо ледь виповнилося пятнадцять, коли він почав цікавитися дівчатами, тож до риболовлі він охолов, називав її «дитячими забавками». Але було з півдюжини хлопців, які обожнювали це заняття так само, як і я. Оце дні були!
Нудишся у задушливій класній кімнаті, на вулиці спека, розпластавшись на парті, слухаєш монотонне бурмотіння Бловерсато про предикати, то про субюнктиви, а в голові тільки й думки, що про затон за Барфордською греблею, зелень води під гілками верби і яльця, який повільно пропливає повз. А тоді, відразу після чаю, шалений ривок на велосипедах до Чемфордського пагорба, а звідти вниз до річки, аби встигнути порибалити бодай годину, доки не сіло сонце. Тихий літній вечір, ледь чутні сплески, що долинають від загати, кола на воді, комахи, що мало не жеруть тебе живцем, і табунець яльця, що вється біля гачка, та ніяк не клюне. З яким захопленням я вдивлявся у чорні спинки тих рибин, сподіваючись і благаючи Бога (так, я буквально молився), щоб одна із них проковтнула приманку, доки все довкола не огорнули сутінки. А тоді завжди починалося те саме: «Ще пять хвилин», а потім знову: «Тільки пять хвилин», і зрештою ти мав котити свого велосипеда додому, бо за їзду без ліхтаря могли добряче всипати. А яке щастя було на канікулах піти на весь день на річку, взявши із собою варених яєць, хліба з маслом, пляшку лимонаду і плавати, рибалити, доки нарешті не пощастить щось упіймати. Поверталися додому ми вже поночі, руки брудні, і такі голодні, що по дорозі доїдали хліб для приманки, що вже був з душком. Мати категорично відмовлялася готувати рибу, яку я приносив додому. З річкової риби вона визнавала тільки форель і лосося, решта ж була для неї «непотребом». До речі, краще за все запамятовуються рибини, яких так і не вдалося впіймати. Особливо ті величезні рибини, які ти так часто бачив, прогулюючись уздовж річки вихідного дня, але із собою не було вудочки. У неділю було заборонено рибалити на Темзі. Цей день був для «спокійних прогулянок» у чорному костюмі зі щільної тканини, до якого неодмінно треба було причепити білий комірець, який так натирав шию, що, здавалося, от-от відітне голову. Саме у неділю я побачив щуку завдовжки з ярд, що дрімала на мілководді біля берега, і ледь не прибив її, жбурнувши в неї каменюкою. Іноді біля очеретяних заростів на Темзі щастило побачити форель. Тут вони виростають до пристойних розмірів, але їх майже ніколи не вдається зловити. Подейкують, що кожен із тих диваків з посинілими від холоду носами, які будь-якої пори сидять на березі Темзи, кутаючись у теплі ковдри, готовий рік життя віддати за цю форель. Я не засуджую їх, аж ніяк, навпакичудово розумію, а в юності розумів ще краще.
Стільки всього тоді відбувалося! Приміром, за рік я виріс на три дюйми, вперше вдягнув довгі штани, отримав кілька нагород у школі, готувався до конфірмації, переповідав сороміцькі історії, взявся за читання, долучився до загального захопленнями білими мишами, колекціонував марки. Та згадую завжди саме риболовлю. Літні дніце залиті водою луги, синь пагорбів на видноколі, затока під вербою та зелені озера. Літні вечорице сплески риби на поверхні води, цвірінчання вечірніх птахів, що пролітають над головою, дим з люльок, набитих тютюном. Ви тільки зрозумійте мене правильно. Я не маю наміру воскрешати тут сентиментальні спогади дитинства. То все дурість. Якщо в когось це і виходить добре, то у старого Портіуса (мій товариш, колишній учитель, але про нього трохи далі). От хто вміє оспівувати поетичні роки дитинства. Іноді він зачитує рядки з книжокнаприклад, щось з «Люсі Грей» Вордсворта. Власних дітей у Портіуса немає. Правда в тому, що в дітях годі дошукуватися якоїсь поезії. Насправді, це малі виродки, які не набагато відрізняються від тварин, та тварини навіть на чверть не такі егоїсти. Хлопців мало цікавлять принади природи. Вони не милуються краєвидами, їм байдуже до квітів, хіба що якісь рослини згодяться як перекус, та хлопці не зможуть відрізнити одну рослину від іншої. Єдине, що зближає хлопців з поезією, це натхнення щось зруйнувати, прибити когось. Та попри це, дитинство для нихособливий час. Тільки тоді ти відчуваєш таку енергію, таке завзяття, яких більше ніколи не зазнаєш у дорослому житті,роки, коли ти впевнений, що життя лише починається і все ще попереду.
У дитинстві я не вирізнявся приємною зовнішністюсоломяне волосся стирчало стріхою, чуб спадав на лоба. Я не з тих людей, які ідеалізують своє дитинство, ба більше: не маю жодного бажання туди повернутися. Я давно охолов до більшості занять, які так мене тоді надихали. Тепер мені байдуже, чи трапиться ще колись нагода поцілити битою по мячу, і навіть не подумаю витратити бодай три пенси на жменю солодощів. Та от з риболовлею інша справа. Ця пристрасть засіла в мені глибоко і, вочевидь, надовго. Ви, певно, вважаєте мене йолопом, але менісорокапятирічному товстунові з двома дітлахами і будинком у передмістіі зараз кортить взяти в руки вудочку і посидіти на березі річки. Чому? Та тому, що моя душа привязана до дитинстване до мого власного дитинства, а до того світу, в якому я зростав і який сьогодні доживає свої останні дні. А риболовля була моїм улюбленим заняттям тих часів. Як тільки згадуєш про риболовлю, память відразу ж воскрешає речі, які більше не належать цьому світу. Сама лише думка просидіти цілий день з вудочкою на березі тихого ставка під вербою лишилася у довоєнних часах, у світі, в якому ще не було радіо, літаків, Гітлера. Навіть у назві нашої риби вчувалася якась безтурботність: ялець, краснопірка, плітка, верховодка, короп, лящ, щука, лин, головень. Звучить так мирно і надійно. Ті, хто вигадував для риби ці назви, ніколи не чули про кулемети, не жили у постійному страху перед агресором, не ковтали щохвилини аспірин, не знали, що таке кінотеатр, і не сушили голову над тим, як уникнути трудового табору.