А я кажу так! Ти сидітимеш удома. Нам більше робити нічого, як морочитися з клятою малечею!
Джо щойно вивчив слово «клятий» і тепер всюди його використовував. Якось це почув батько і так розлютився, що нагримав на брата, попередивши, що всю душу витрясе з нього, якщо ще раз почує таке. Проте, як завжди, обмежився тільки словами. Поснідавши, Джо взяв свій портфель і шкільний кашкет, сів на велосипед і поїхав «до школи»на пять хвилин раніше, ніж зазвичай (так він робив щоразу, коли збирався прогуляти заняття). Коли ж настав час і мені йти до пані Гюліт, я вийшов на вулицю і миттю чкурнув до провулку за будинками. Я знав, що братова ватага збирається на ставок біля млину, і мав намір піти з ними, хай би чого це мені вартувало. Хлопці, напевно, відгамселять мене, і я не встигну на вечерютож мати дізнається, що я прогуляв заняття, і тоді перепаде ще й від неї, та мені було байдуже. Мені до смерті хотілося порибалити з хлопцями. Довелося піти на хитрощі. Я дочекався, доки Джо дістанеться місця, і тільки тоді рушив туди ж, тільки іншим шляхомстежиною за густими рядами кущів і дерев. До ставка мені вдалося підійти, перш ніж компанія мене помітила. Стояв теплий літній ранок. Ноги по коліна втопали у траві. Верхівки вязів похитувались від легкого вітерцю, густе зелене листя шелестіло, наче розкішний шовк. Була девята ранку, мені вісім, літо тільки починалосядовкола зелено, все ще квітне дика троянда, над головою пропливає мереживо білих хмаринок, десь на видноколі, на пагорбах, даленіють шапки лісів Горішнього Бінфілда. Та на все це я не звертав жодної уваги. Тільки й думав, що про зелений ставок і того коропа, хлопячу компанію з вудочками і наживкою з тіста. Наче вони відкрили райський куточок і мені конче необхідно до них приєднатися. Нарешті я наблизився до них. Хлопців було четверо: Джо, Сід Лавгроу, хлопчик-курєр і ще один син власника крамниціздається, його звали Гаррі Барнс.
Обернувшись, Джо побачив мене:
От чорт! Малий припхався,роздратовано сказав він і підійшов до мене, готовий надавати по потилиці.Ти що, забув, що я тобі казав? Геть звідси, щоб і сліду твого не було тут!
У нас із Джо такий характер, що обидва готові кістками лягти, тільки б домогтися свого. Я зробив крок назад.
Не піду.
Ні, підеш.
Йому треба надерти вуха, Джо,підхопив Сід.У нас тут не дитсадок.
То ти підеш?запитав Джо.
Ні.
Ну добре, хлопче! Добре-е!
І тут почалося. Він бігав за мною, даючи копняків. Та далеко від ставка я не тікавкружляв берегом. Зрештою Джо наздогнав мене, повалив на землю, притис коліньми мої руки і почав крутити мені вухайого улюблене заняття, яке я терпіти не міг. На очі наверталися сльози, але я не міг відступити. Мені так хотілося лишитися і порибалити з хлопцями! Неочікувано один із них зглянувся наді мною, підійшов до Джо і сказав, щоб той дав мені спокій, дозволивши зостатися. Тож врешті-решт я лишився з ними.
Хлопці мали із собою гачки, волосінь, поплавці, добрячий шматок хлібної мякушки, а вудилища ми вирізали з дерева, що росло над ставком. Фермерський будинок стояв всього за дві сотні ярдів, тож треба було постійно пильнувати, чи не помітив нас старий Брувервін дуже злився, коли ми тут рибалили. Не можу сказати, щоб ми йому якось заважали (воду із ставка він використовував лише для поливання), просто він ненавидів хлопчаків. Декому з компанії не сподобалось, що мені дозволили лишитися, і вони постійно повторювали, щоб я не стовбичив на світлі, бо нас можуть помітити, до того ж я ще замалий, аби тямити щось у риболовлі. Казали, що я тільки розганяю рибу, хоча шуму від мене було вполовину менше, ніж від решти. Насамкінець мене відправили в інший куток ставка, де геть не було тіні. Сказали, що я почну хлюпатися у воді й розлякаю всю здобич. У місці, яке мені дісталося, на улов марно було розраховувати. Я знав це. Просто відчувавінтуїція спрацьовувала, чи що. Та хай там як, я нарешті рибалив. Я сидів на березі, порослому травою; довкола літали мухи, у повітрі стояв різкий запах мяти; я спостерігав за червоним поплавцем, що стирчав із зеленкуватої води, і попри зарюмсане обличчя почувався таким щасливим, як ніколи.
Бозна скільки ми там просиділи. Сонце підбивалося все вище і вище, ранок тягнувся повільно, і жоден із нас ще нічого не впіймав. Стояла спекотна днина, для клювання було надто сонячно. Поплавці лежали нерухомо. Ми вдивлялися у товщу води, ніби намагалися щось розгледіти у темному склі. Посередині ставка було видно кілька рибин, що плавали майже на поверхні; ось у траві під самим берегом промайнув тритонпіднявся і завмер, зіпершись на якийсь пагінець і не висуваючись із води. Але риба не клювала. Кілька разів хлопцям здавалося, що вони щось впіймали,але щоразу помилялися. Час ішов, ставало дедалі спекотніше, мухи жерли нас живцем, а від берега віяло мятним ароматом, як із крамниці солодощів тітки Вілер. Поступово голод почав брати горуздебільшого через те, що я не знав, коли пообідаю. Та я продовжував сидіти тихо як миша, не зводячи очей з поплавця. Хлопці дали мені ще один шматок хлібазмінити наживку, та я дуже боявся зчинити шум, витягуючи саморобну вудочку, і звинувачень у тому, що я розігнав усю рибу в радіусі пяти миль.
Просиділи ми так години зо дві, аж раптом мій поплавець заворушився. Я був впевнений, що то риба. Певно, вона пропливала повз і випадково хапнула наживку, насаджену на гачок. Коли клює, ти це знаєш напевно. Це відчуття відрізняється від того, коли поплавець сіпається, бо ти випадково смикнув вудочку. І тут поплавець пішов під воду. Більше стримуватися я не міг і вигукнув:
Клює!
Не бреши,відмахнувся Сід Лавгроу.
Та вже наступної миті сумнівів у цьому не було ні в кого. Поплавець пішов на дноя все ще бачив червону пляму під водою і відчував, як волосінь у руці натягнулася. О боже, яке ж це відчуття! Волосінь тремтить, натягнута наче струна, а з іншого її кінця на гачкурибина! Решта побачили, як вудочка дугою зігнулась у моїй руці, і кинулися до мене. Я витягнув свій трофей з води, і рибавелика й сріблястапролетіла над нашими головами у повітрі. Цієї ж миті у нас вирвався дружний зойк: рибина зіскочила з гачка і впала в зарості мяти, що росли на мілководді. Перевернутися їй не вдавалосявона безпорадно лежала на боці. Джо стрілою стрибнув у воду, розплескуючи вусебіч бризки, і вхопив її обома руками. «Впіймав!»вигукнув він і кинув здобич подалі у травяні хащі. Ми впали на коліна довкола, роздивляючись її. Нашим радощам не було меж! Бідолашна сіпалась, перекидалася; у сонячних променях її луска виблискувала всіма кольорами райдуги. То був велетенський карасьщонайменше сім дюймів завдовжки, і важив він десь із чверть фунта. Як же ми тішились і кричали, роздивляючись його! Аж раптом нас накрила тінь. Піднявши голови, ми побачили старого Брувера у своєму високому капелюсі (тоді всі носили такіщось середнє між котелком і циліндром) і крагах з грубої шкіри; в руках він тримав деревяну палицю.
Ми принишкли, вмить відчувши себе маленькими куріпками, на яких от-от нападе яструб. Він обвів усіх нас поглядом. Вигляд у нього був зловіснийу Брувера майже не було зубів, а поголене підборіддя виступало вперед так, що його щелепи нагадували щипці для горіхів.
Що це ви тут робите?запитав він.
Звісно, було цілком зрозуміло, чим ми тут займаємося. Всі мовчали.
Зараз я покажу вам, як рибалити у чужому ставку!заволав він і кинувся на нас, розмахуючи палицею.
«Чорна рука» злякалася і кинулась навтьоки. Вудочки і мій трофей ми залишили на березі. Ноги у Брувера були вже не ті, що замолоду, тож він не міг швидко бігти, та все ж він встиг кілька разів вперіщити, перш ніж нам вдалося втекти на безпечну відстаньдо середини лугу. Він кричав, що знає наші імена і неодмінно поскаржиться батькам. Я біг у хвості ватаги, тож більше за всіх дісталося саме мені. Коли ставок лишився далеко позаду, я побачив, що мої ноги рясно вкриті червоними смутами.
Решту дня я провів з хлопцями. Вони ніяк не могли вирішити, приймати мене до свого товариства чи ні, та поки що дозволили лишитися. Хлопцю з броварні, який знайшов якийсь привід відпроситися на ранок, був час повертатися назад. Решта ж пішли тинятися далі, як це часто роблять підлітки, коли весь день проводять на вулиці далеко від домівки, та ще й без дозволу. Це був мій перший справжній похід з хлопцямизовсім не схожий на ті, в які нас водила Кейті Сімонс. Пообідали ми на околиці міста, у сухій канаві в заростях дикого фенхелю, серед старих консервних бляшанок. Хлопці поділилися зі мною своєю їжею, а Сід Лавгроу дав комусь пеннізганяти за пляшкою «Монстра». Було неймовірно спекотно, у повітрі стояв різкий запах фенхелю, газований напій викликав відрижку. Потім ми попленталися запилюженою стежиною до Горішнього Бінфілдаздається, я там не бував до цього. Тоді я вперше побачив буковий ліс з листяним килимом під ногами і гладенькими стовбурами, що здіймалися так високо, що птахи на верхівях здавалися маленькими цятками. У ті дні можна було гуляти в лісі де завгодно. У садибі більше ніхто не жив, фазанів охороняти не було кому, тож у кращому випадку зустріти тут можна було хіба що хурмана на возі з деревиною. Знайшли зрізаний стовбуркільця на ньому нагадували мішень, і ми почали жбурляти в нього каміння. Тоді хлопці взялися за рогатки і почали цілити у птахів, а Сід Лавгроу вихвалявся, що підбив зяблика, але він застряг десь між гілками нагорі. Джо сказав, що Сід бреше, і вони ледь не побилися. Потім ми спустилися на дно вапнякового видолинка, встеленого сухим листям, і стали кричати, щоб почути власне відлуння. Хтось вигукнув якесь непристойне слово, і всі миттю підхопили, демонструючи один поперед одного, як уміють лаятись, а з мене кепкували, бо я знав тільки три лайливі слова. Сід заявив, що знає, звідки беруться дітисказав, що все відбувається так само, як у кроликів, от тільки людське немовля зявляється з пупа матері. Гаррі почав видряпувати на стовбурі якесь слово, але йому це швидко набридло. Тоді ми пішли до сторожового будиночка. Ходили чутки, що десь неподалік є ставок з величезною рибою, але ніхто ніколи не наважувався заходити на територію садиби, бо в сторожовому будиночку жив Годжес, який міг надавати добрячих стусанів. Коли ми проходили повз, він копирсався на своєму городі. Ми наговорили йому купу зухвалих речей, доки він не відігнав нас, а тоді пішли до Волтонської дороги дражнити візників, ховаючись за кущами, куди не сягав батіг з воза. Неподалік був старий карєр, який згодом перетворився на заросле кущами ожини сміттєзвалище. Там здіймалися цілі гори старих залізних бляшанок, рам для велосипедів, дірявих каструль і розбитих пляшок, крізь які вже проріс бурян. Десь годину ми копирсалися в цьому непотребі, забруднившись з голови до пят, витягаючи з купи сміття рештки залізної огорожіі все через те, що Гаррі Барнс божився, що за сто фунтів старих залізяк коваль з Нижнього Бінфілда дає шість пенсів. Потім Джо натрапив на покинуте гніздо дрозда у кущах ожиниз нього виглядали пташенята, на яких ледь пробивалося перше пірячко. Після довгих сперечань ми взяли тих пташенят і почали жбурляти в них камінням, доки не забили. Їх було четверо, тож кожному дісталося по жертві. Надходив час вечері. Ми розуміли, що старий Бровер свого слова дотримає і вдома нас як слід відгамселять, та голод був дужчим за інстинкт самозбереження. Нарешті ми дісталися своїх домівок, по дорозі вчинивши ще один бешкет, кинувшись з палицями за щуром, а за нами, несамовито лаючись, бо ми витоптали його грядки з цибулею, погнався старий Беннетначальник залізничної станції, який навіть вночі копирсався на своєму городі.
Пройшовши миль з десять, я зовсім не відчував втоми. Весь день я хвостиком бігав за хлопцями, намагаючись робити все разом з ними, а вони дражнили мене, називали «малюком», та я старався не хнюпити носа. Мене сповнювало дивовижне почуття, відоме тільки чоловікам. Я зрозумів, що більше не дитина. Тепер я хлопець. Нарешті. Яке ж це приємне відчуття: усвідомлювати, що можеш піти будь-куди, сховатися так, щоб батьки тебе не знайшли, ганяти щурів, вбивати птахів, кидатися камінням, дражнити візників і лаятися, поки не захрипнеш. Це потужне відчуття власної сили і усвідомлення того, що тобі до снаги геть усе, що немає нічого неможливоговарто лише порушити правила і вдатися до агресії. Білий пил на дорозі, вологий від поту одяг, аромат фенхеля і дикої мяти, непристойні слова, кислуватий сморід сміттєзвалища, смак газованого напою і відрижки після нього, забите пташеня, відчуття, як рибина смикається на гачкуось воно. Дякую тобі, Господи, за те, що я чоловік. Жодна жінка не здатна відчути бодай щось подібне.
Звісно ж, старий Брувер свого слова дотримав і про все розповів нашим батькам. Тато не на жарт розлютився, виніс з магазину ремінь, погрожуючи «всю душу витрясти» з Джо. Та Джо не так уже й просто було втримати, тож зрештою від батька йому перепало лише кілька добрячих копняків. Та наступного дня його відшмагав тростиною директор граматичної школи. Я теж намагався опиратися, та мені бракувало сил, тож матері нічого не вартувало вхопити мене, перегнути через коліно і відлупцювати ременем. Тож того дня мені перепало тричі: від Джо, від Брувер а і від матері. Наступного дня хлопці вирішили, якщо я хочу стати повноцінним членом банди, мені слід пройти «випробування» (це слово вони взяли з книжок про червоношкірих). Вони наполягали на тому, що, перш ніж проковтнути хробака, я маю його як слід розжувати. Заздрячи, що мені, такому малому, єдиному вдалося щось впіймати у тому ставку, вони зрештою зійшлися на тому, що не такою вже й великою була моя рибина. Зазвичай у ході подальших обговорень улов постійно збільшується в габаритах. У моєму ж випадку сталося навпакидоговорилися до того, що мій короп зменшився до розміру пічкура.
Але для мене це не мало жодного значення. Я ж рибалив! Я бачив, як мій поплавець пішов під воду, відчував, як рибина натягує волосінь. І хай би що вони казали, цього вони у мене забрати не могли.
IV
Щодо подальших восьми роківдо часу, коли мені виповнилося пятнадцять,практично єдине, що я памятаю, це риболовля.
Не варто думати, що я нічим іншим не займався. Просто зі спогадами про минуле завжди так: якісь події закарбовуються у памяті яскравими плямами, затьмарюючи решту. Я припинив свої заняття з тіткою Гюліт і пішов до школи. У мене зявився шкіряний наплічник, чорний кашкет з жовтими смутами, перший велосипед і набагато пізнішеперші довгі штани. Мій перший велосипед був із зафіксованим переднім колесоммоделі з «вільним» колесом тоді були дуже дорогими. Спускаючись згори вниз, я витягував ноги вперед, дозволяючи педалям вільно крутитися. Типова картина початку XX століття: хлопчик на велосипеді летить з пагорба, відкинувши голову назад і розкинувши ноги. Граматичної школи я боявся до смерті через залякування Джо старим Віскерсом (насправді ж його звали Віксі)директором з лицем, як у вовка, один тільки зовнішній вигляд якого вселяв страх. У дальньому кутку класної кімнати він тримав запас тростин у скляній шафці, якими іноді розмахував, лякаючи всіх. Та у школі справи в мене пішли на диво непогано. Я ніколи й подумати не міг, що можу бути розумнішим за Джо: він же на два роки старший за мене і з самих пелюшок знущався наді мною. Але він був ще тим ледащом. Щотижня йому перепадало від старого Віскерса, і він так і продовжував пасти задніх до самого кінця шкільних років. У другому семестрі я отримав нагороду з арифметики і ще з якогось загадкового предмету, який загалом полягав у тому, що ми засушували рослини, а називалося це «природознавством». Коли ж мені виповнилося чотирнадцять, директор почав вести мову про подальше навчання, зокрема в університеті в Редінгу. Батько покладав на нас із Джо великі надії, і думки про мій вступ до «коледжу» не давали йому спокою. Він буквально вбив собі в голову, що я маю стати шкільним вчителем, а Джоведучим аукціонних торгів.