У нашій родині все було налагоджено, як у добротному механізмі. Все відбувалося якось само собою. Їжа на столі завжди зявлялася вчасно. Ми знали, що зранку зійде сонце, а на нас вже чекатиме сніданок. Усе своє життя мати лягала о девятій, а прокидалася о пятій. Робити це пізніше здавалося їй чимось аморальнимпримхою іноземців чи аристократії. І хоча Кейті Сімонс вона платила за те, щоб та гуляла зі мною і братом, без жодних докорів сумління, та от про те, щоб найняти помічницю у хатніх справах, не могло бути й мови. На її глибоке переконання, всі ці хатні робітниці завжди лишали бруд під шафами. До столу всі зявлялися в точно визначений час. Порції були величезнимиварена яловичина з галушками, смажена яловичина з йоркширським пирогом, баранина з каперсами, тушкована свиняча голова, яблучний пиріг, пудинг з родзинками, пудинг із джемом. Тоді ще дотримувалися старих правил виховання дітей. Їх сварили, могли залишити без солодкого і, звичайно ж, за погану поведінку виганяли з-за столунаприклад тоді, коли відмовлялися їсти те, «що корисно», чи коли «грубіянили». У нашій же родині на дисципліну дивились крізь пальці. Хоча мати була суворішою за батька. Той тільки лякав, що «відшмагає лозиною», а насправді був надто мяким, особливо коли справа стосувалася Джоз ним узагалі було складно. Весь час погрожував дати йому скуштувати березової каші, підігріваючи його страх історіями (які, як мені тепер здається, були брехнею) про жахливі покарання, до яких вдавався його власний батько, як-от побиття шкіряним ременем. Та зрештою все закінчувалося порожніми балачками. А коли Джо виповнилося дванадцять, вже й матері не вдавалося його приборкати, тож довелося покласти край усім спробам зайнятися його вихованням.
У ті часи батьки ще мали у своїх чад достатній авторитет, аби роздавати вказівки щодо того, як поводитися. Тоді нерідко можна було почути, як котрийсь татусь репетує: «Душу з тебе витрясу, якщо не кинеш палити», чи «красти яблука», чи «видирати пташині гнізда». В деяких родинах на дітей чекали жорстокі покарання. Якось лимар Лавгроу заскочив на гарячому двох своїх синіводному було пятнадцять, другомушістнадцять, коли вони палили під повіткою у садку, і так їх відгамселив, що їхні крики було чути на все містечко. Сам старий був затятим курцем. Від усіх цих покарань не було жодної користіхлопці продовжували цупити яблука, видирати пташині гнізда і рано чи пізно брали до рота цигарку, але продовжували дотримуватися правила, за яким з дітьми треба бути суворими.
Було заборонено майже все, чого так кортіло,принаймні, такі заборони озвучувалися. Коли послухати матір, то складається враження, що хлопці тільки те й роблять, що шукають «пригод на свою задницю». Плавати, залізати на дерева, ковзати з гірок, грати у сніжки, кататися, застрибуючи на візки, цілити з рогаток, навіть рибалитивкрай небезпечно. Тварини теж становили загрозу, окрім хіба що нашого пса Молодчини, двох хатніх котів і снігура Джекі. Бо ж кожен міг тебе покалічити: кіньвкусити, кажанвчепитися у волосся, щипавказалізти у вухо, лебідьзачепити крилом і зламати ногу, бикзатоптати, а зміявжалити. На глибоке материне переконання, всі змії «жалили». Тож коли я зачитав їй рядок з енциклопедії, в якій було написано, що ті кусають, а не жалять, вона сказала, щоб я не смів їй грубити. Жалили ящірки, жаби, веретільниці і тритони. А ще комахи, окрім бліх і тарганів. Уся їжа, за винятком тієї, яку мати приготувала власноруч, була шкідливою чи не «надто корисною». Сира картоплявзагалі отрута, як і гриби, хіба що вони з крамниці за рогом. Від немитого аґрусу можуть статися кольки, від малинивисипка. Полізеш до гарячої ванни відразу після їжіпомреш від судом, поріжешся між великим і вказівним пальцямизаробиш правець, а помиєш руки водою, в якій варили яйця, вкриєшся бородавками. Мало не всім у нашій крамниці можна було отруїтися, тому мати і загородила туди вхід. Не приведи господи дістатися нам макухи для корів, корму і сумішей для курей та іншого насіння. Їсти солодкешкідливо для здоровя, жувати на ходу не можназіпсуєш апетит, хоча мати усе ж дозволяла нам дечим перекусити. Коли вона варила сливове варення, то дозволяла нам ласувати пінкою, і ми з братом обжиралися нею, поки нас починало нудити. Попри те, що ледь не все у цьому світі було отруйним чи небезпечним, існували певні, мало не чудодійні, продукти. Так, сира цибуля виліковувала чи не всі хвороби. Панчоха, обмотана довкола шиї, рятувала від ангіни. Сірка зміцнювала організм собакитому в мисці з водою Молодчини роками лежав шматок тієї сірки і ніяк не розчинявся.
Чай ми пили о шостій. До четвертої мати зазвичай встигала все переробити, і протягом наступних двох годин відпочивала за чашкою чаю і газетою. Власне, часописи вона гортала тільки по неділях. Протягом тижня в газетах писали тільки про головні події дня, і кримінальна хроніка в них траплялася вкрай рідко. Редактори ж недільних випусків швидко второпали, що люди не надто прискіпливі і їм однаково, про яке вбивство читатинове чи те, про яке всі давно забули. Тож часто-густо вони реанімували давні матеріаличасів доктора Палмера і місіс Меннінг, додаючи нових деталей. Думаю, життя за межами Нижнього Бінфілда матері уявлялося сповненим криміналу. Вбивства завжди приваблювали її, хоча в материній голові ніяк не вкладалося, як люди можуть вчиняти такі звірства: перетяти горло своїй дружині, закопати у підвалі власних батьків, кинути немовля у колодязь! Хто взагалі на таке здатний? Історія з Джеком-Різником сталася тоді, коли батьки вже були одружені, і відтоді вітрину крамниці на ніч завжди закривали деревяними віконницями. Тоді на Головній вулиці вже мало хто користувався ними, та тільки так мати могла почуватися у безпеці. До того ж вона казала, що відчуває, ніби той душогуб переховується саме у нашому місті. Справа Кріппенатрапилося це за кілька років, коли я вже виріс,теж добряче підірвала її моральний стан. Як зараз чую її голос: «Покремсати свою бідолашну дружину і закопати у підвалі з вугіллям! Це ж треба! Цьому покидьку ліпше не потрапляти мені на очі!» Ви тільки уявіть собі: на одну тільки думку про злочин цього нікому не відомого американського лікаря (варто зазначити, що свою роботу він виконав вкрай ретельновирізав усі кістки, а голову втопив у морі), у неї на очі наверталися сльози.
Серед тижня ж вона зазвичай читала «Хатнього помічника Гільди»видання, яке тоді, здавалося, можна було знайти у кожному домі. Та навіть і сьогодні хтось усе ще читає його, хоча після війни на зміну йому прийшли примітивніші жіночі журнали. Кілька днів тому один із них потрапив до моїх рук: дещо змінилося, проте більшість тем лишилися незмінними. Ті самі довгі історії, які розтягують на півроку (а врешті-решт все закінчується весіллям), ті ж корисні поради і та сама реклама швейних машин і ліків від варикозу. Власне, змінилися хіба що шрифти і ілюстрації до матеріалів. Раніше фігури господинь нагадували підставки для яєць, сьогодні жциліндри. Поради «Хатнього помічника Гільди» за три пенси мати читала уважно і повільно. Сидячи у старенькому жовтому кріслі біля каміна, поклавши ноги за залізну решітку, вона поглинала всевід першої сторінки до останньої: починала з довгих історій, потім переходила до коротких заміток, рубрики «Корисні поради», а насамкінецьреклама мазі «Зем-Бак» і відповіді на листи читачів. Поруч, біля вогню, грівся чайник з міцним чаєм. Одного числа журналу матері вистачало на цілий тиждень, а то й на довше. Іноді камінне тепло чи дзижчання зелених мух літніми вечорами навівали на неї сон, і вона починала дрімати, а тоді за чверть шоста підхоплювалася, кидала стурбований погляд на годинникбоялася, що не встигне з вечірнім чаєм. А з чаєм у нас ніколи не було затримок.
Тоді (якщо бути точнимдо 1909-го) батько міг дозволити найняти собі помічника, тож залишав крамницю на нього, а сам виходив до нас: його руки, як завжди, були вкриті борошном. Мати припиняла нарізати хліб і зверталася до батька: «Прочитай молитву, якщо твоя ласка». Доки ми сиділи, опустивши голови, тато починав проказувати із серйозним виглядом: «Подякуємо ж Господу за всі Його дариамінь». Трохи пізніше, коли Джо став дорослішим, читати молитву просили його. Мати ж ніколи не брала на себе такої відповідальностіце було виключне право чоловіків.
Ті літні вечори неможливо уявити без зелених мух. Наш будинок не вирізнявся відмінним дотриманням санітарних норм. У Нижньому Бінфілді було близько пяти сотень будинків, і не більше десяти з них могли похизуватися окремою ванною кімнатою, а вбиральня була облаштована хіба що у пятдесятьох. Влітку на нашому задньому подвірї смерділо, як на смітнику. І всюди ці комахи. За обшивкою стін у нас ховалися таргани, десь за пічкою на кухніцвіркуни, ну і борошняні хрущаки у крамниці. Тоді навіть такій доброчесній господині, як моя мати, комахи не здавалися чимось страшним. Вони були такою ж частиною кухні, як шафа для посуду чи качалка. Але були й інші комахи. У будинках за броварнею, де жила Кейті Сімонс, будинки кишіли клопами. Якби такі завелися у нас, мати померла б від сорому. Вважалося непристойним навіть знати, які клопи на вигляд.
Велетенських синіх мух, що налітали до комори і всідалися на сітку над мясом, відганяли криками: «Геть звідсіля!» Але вони також були божими створіннями, тож, окрім захисної сітки, з ними ніяким іншим чином не боролися. Я вже казав, що перші мої спогадизгадки про запах насіння, але сморід з ящиків зі сміттям теж надовго закарбувався у моїй памяті. Згадуючи кухню у батьківському будинку з камяною підлогою, пастками для тарганів, решіткою для каміна і пічкою, я завжди чую, як дзижчать зелені мухи, відчуваю, як смердить з відра для сміття і як тхне від старого доброго Молодчини. Є, певно, запахи і звуки значно гірші за ці. Вам, наприклад, яке гудіння більше до вподоби: мух чи бомбардувальників?
III
Джо пішов до Волтонської граматичної школи на два роки раніше за мене. Нас не наважувалися відправити туди, доки нам не виповнилося по девять: до школи ми їздили на велосипедах, по чотири милі зранку і ввечері. Мати боялася, що нас зібє машина, хоча не так уже й багато їх тоді було на дорогах.
До цього ми кілька років ходили на заняття до пані Гюліт. Тоді майже всі власники крамниць віддавали своїх дітей до пані Гюліт, аби не опускатися до рівня публічної школи, хоча й знали, що вона була справжнісінькою самозванкоюще гіршою за найбездарнішого вчителя. Було їй за сімдесят. Майже геть глуха, вона ледь могла розгледіти щось навіть у своїх окулярах. З приладдя мала указку, дошку і кілька подертих підручників. З дівчатами вона ще могла впоратися, хлопці ж сміялися з неї та прогулювали заняття. Якось зчинився страшенний скандал: один із хлопчиків заліз дівчинці під спідницю (тоді я ще не зрозумів, для чого він це робив). Пані Гюліт цей інцидент вдалося приховати. За будь-яку провину вона погрожувала «розповісти про все батькові», та робила це вкрай рідко. Ми швидко второпали, що скаржиться вона на нас не надто часто, та й не становило жодної проблеми ухилитися від її довгої указки, якою вона замахувалася на нас.
Джо було вісім, коли він опинився серед гурту забіяк, які називали себе «Чорна рука». Заправляв там усім тринадцятирічний Сід Лавгроумолодший син лимаря; до компанії також входили два сини інших власників магазинів, хлопчик на побігеньках з пивоварні і двійко хлопців з ферми, яким якось вдавалося ухилятися від роботи, щоб кілька годин побешкетувати з товаришами. Попри доволі простацький вигляд і говірку, цих дебелих фермерських хлопців у зашмульганих штанях прийняли до компанії, бо вони зналися на тваринах. Один із них, на прізвисько Рудий, міг голіруч упіймати зайця. Вгледівши тваринку, яка зачаїлася у траві, він кидався на неї, придавлюючи всім тілом. Синів торговців і робітників розділяла велика соціальна прірва, та років до шістнадцяти ніхто на це не зважав. У компанії було своє слово-пароль і ритуал посвятиперш ніж стати одним із них, ти мав порізати собі палець і зїсти хробака, а головневсім виглядом демонструвати, який ти відчайдушний хлопець. Клопоту вони завдавали чимало: били вікна, ганяли худобу, збивали замки із дверей і мішками крали із садів фрукти. Інколи взимку, коли їм вдавалося позичити кілька тхорів, вони рушали на полюваннязвісно, з дозволу фермерів. При собі завжди мали рогатки і палиці й постійно збирали гроші на пістолет (тоді він коштував близько пяти шилінгів, але накопичити більше трьох пенсів ніяк не вдавалося). Влітку ходили рибалити і нишпорити по пташиних гніздах. Заняття пані Гюліт Джо прогулював щонайменше раз на тиждень. Те саме йому вдавалося робити і під час навчання у Волтоні, хоч і дещо рідшераз на два тижні. З ним у школі навчався син організатора торгів, який міг підробити будь-який підпис, а за пенні написати записку від мами про відсутність на заняттях через хворобу. Звичайно ж, мені до смерті кортіло приєднатися до «Чорної руки». Та Джо незмінно відмітав мої прагнення: казав, що їм не годиться панькатися з малечею.
Насправді мені хотілося просто з кимось порибалити. За вісім років свого життя я жодного разу не був на рибалці, хіба що грався у воді з сіткою, якою можна було впіймати тільки дрібний планктон. Мати боялася підпускати нас до води. Вона забороняла риболовлювласне, як і все решту. Тільки тоді я ще не розумів, що батьки не бачать крізь стіни. Та мене збуджувала сама лише думка про те, як я вуджу рибу. Скільки разів я минав ставок на фермерському млині, спостерігаючи за тим, як десь у тихій заводі плещеться короптоді він здавався мені велетенським,але зараз я думаю, що він був не більше шести дюймів завдовжки; він вистрибував на поверхню, виблискуючи на сонці, мов діамант, хапав якусь личинку і пірнав назад. Я міг годинами не зводити очей з вітрини крамниці Воллеса на Головній вулиці, де продавалися вудочки, рушниці та велосипеди. Зранку я прокручував у голові історії Джо про риболовлю: він розповідав, як робити наживку з хліба, як правильно закидати вудочку з поплавком, як гнеться ця вудочка, коли на гачок втрапить рибина. «Якась маячня!»певно, подумаєте ви. Роздуми про гру світла і риболовлю... Звісно, комусь більше до душі мисливство і зброя, комусьмотоцикли, літаки чи коні. Та є в цьому якась магія. Забракне слів, щоб усе до пуття пояснити. Якось одного ранку (це було в червні, а мені тоді було, мабуть, років вісім) я довідався, що Джо збирається прогуляти школу і замість занять вирушити рибалити, тож вирішив піти слідом за ним. Якимось чином він мене розкусив і заявив, коли ми одягалися:
Навіть не мрій, що ми візьмемо тебе з собою. Спершу підрости! Ти лишаєшся вдома!
Та я навіть гадки такої не мав. Зовсім.
Авжеж! Ти думав, що ми візьмемо тебе у свою компанію.
Ні, не думав!
А ось і думав!
Ні!