І тут я знову згадав про свій ставок. Побачивши, на що вони перетворили Нижній Бінфілд, я відчув те, що можна описати тільки як страх, що водойма могла просто зникнути. Можливо, я даремно тривожився. Я не міг знати напевно. Місто заполонила червона цегла, наш будинок перетворили на кавярню, набиту всіляким мотлохом, а Темзу споганили моторним мастилом і паперовими обгортками. Та, може, зайди ще не дісталися до ставка за маєтком Бінфілд і там досі повно велетенської риби. Можливо, про нього ніхто так і не довідався. Це було цілком імовірно. Там такі хащі із заростями ожини і завалами сухих гілок, а також густим дубовим підліском (буки так не обростають молоденькими деревцями), що більшості людей і на думку не спаде лізти туди. І взагалі, трапляються ж на світі дива.
Вирушив я пізно ввечері. Було вже, мабуть, пів на пяту, коли я дістався шосе, що вело до Горішнього Бінфілда. Десь посередині пагорба будинки скінчилися, а за ними розкинувся густий буковий ліс. Опинившись перед роздоріжжям, я повернув праворуч, щоб зробити коло і підїхати до маєтку Бінфілд з іншого боку. Зупинився, щоб краще роздивитися гай. Дерева ані трохи не змінилися. Залишивши авто на узбіччі біля крейдяного карєру, я вийшов і далі пішов пішки. Усе як раніше! Та сама тиша, ті самі купи листя, яке встеляє землю таким товстим шаром, що падаючи з року в рік, здається, ніколи не перегниває. Жодної живої душі, крім маленьких пташок на верхівках дерев, яких годі розгледіти. Неможливо повірити, що від гуркоту міста мене відділяє якихось три милі. Я почав пробиратися крізь хащі до маєтку. Було важко пригадати, яка саме стежина вела до моєї заповітної мрії. Аж от! Так, вона! Той самий крейдяний видолинок, де розбишаки з «Чорної руки» збиралися стріляти з рогаток і де ми вперше дізналися від Сіда Лавгроу, як на світ зявляються діти,того дня я зловив свою першу рибину. Було це сорок років тому.
Ряди дерев порідшали, і я побачив перед собою дорогу, що вела до маєтку Бінфілд. Звісно, старий прогнилий паркан знесли, а на його місці виросла висока цегляна стіна зі шпичаками нагорі, типова для психлікарні. Я почав міркувати, як потрапити досередини, аж раптом мені спало на думку, що я можу розповісти вигадану історію про психічно хвору дружину, для якої шукаю підходяще місце. Тоді вони точно не зможуть мені відмовити і покажуть усі їхні володіння. Сподіваюся, у новому костюмі я справляв враження чоловіка, який може собі дозволити помістити дружину у приватну лікарню. Та біля самих воріт я почав сумніватися, що ставок розташований на території лікарні.
Землі маєтку Бінфілд простягалися акрів на пятдесят, а територія закладу не займала більше десяти. Навряд чи власники ризикнули б залишити тут озерцевтомилися б витягати потопельників. Хатинка, в якій жив старий Годжес, лишилася на місці. Кинувши оком крізь залізні прути новеньких блискучих воріт, я подумав, що нічого тут не впізнаю. Галявини, квітники, стежки, посилані жорствою, і кілька людей (певно, психи), що з відстороненим виглядом блукають ними. Я пішов праворуч. Старий ставок, той, в якому я збирався рибалити, мав бути за кілька сотень ярдів звідси, а кінця нової огорожі я дістався вже ярдів через сто. Отже, озероза межами території лікарні. Здавалося, що стовбури дерев стали тоншими. До мене долинули дитячі голоси. Чорт забирай, ось воноозеро!
На мить я закляк на місці, не повіривши власним очам. Потім до мене, нарешті, дійшло, що сталося: всі дерева біля води вирубали. Озерце виглядало голим і зовсім не таким, як раніше,тепер воно нагадувало ставок у Кенсінгтонських садах. На березі всюди бавилися діти, на воді плавало безліч човнів, кілька старших дітлахів ганяли наввипередки на швидкісних човнах, яким управляють за допомогою спеціального важеля. Ліворуч, де раніше серед очеретяних заростей гнив сарай для човнів, тепер стояли павільйон і ятка із солодощами, а над ними, на великій білій вивісці, було написано:
ЕЛІТНИЙ ЯХТ-КЛУБ
ГОРІШНЬОГО БІНФІЛДА
Я подивився праворучсамі лише будинки, наче в якомусь передмісті. Ліс, що оточував озеро щільним джунглями, повністю знищили. Лишилося тільки кілька буків, що стриміли між будівлями. Та, маю визнати, будиночки були мальовничимидеякі з них витримані у стилі тюдорівської архітектури (як ті, що я побачив першого дня на Чемфордському пагорбі, тільки тут їх було значно більше). Як же я помилявся, сподіваючись, що тут і досі росте ліс! Тепер я збагнув, у чому річ: шматочок лісу площею не більш як півдюжини акрів поки що не зачепили, і так сталося, що до маєтку я пішов саме через цей його залишок. А Горішній Бінфілд, який у роки мого дитинства був тільки назвою місцини, перетворився на справжнє місто. Точніше, на окремий район Нижнього Бінфілда.
Я підійшов до берега. Діти бовталися у воді й страшенно верещали. Їх там була сила-силенна. Озеро виглядало мертвим: у ньому більше не було риби. Неподалік стояв чоловік, який наглядав за малечею: немолодий, з кількома пасмами сивого волосся, що прикривали лисину, в пенсне на добряче засмаглому обличчі. Було в його зовнішності щось дивакувате. Він був одягнений у шорти, сандалі й сорочку з розлогим коміром, та насамперед увагу привертав його поглядкрізь лінзи окулярів блищали неймовірно блакитні очі. Один із тих чоловіків, які назавжди лишаються юними. Зазвичай це палкі прихильники здорового харчування чи хтось зі спілки бойскаутівв обох випадках ті, хто жити не може без природи і відпочинку на свіжому повітрі.
А добряче розрісся Горішній Бінфілд,сказав я.
Він обернувся до мене.
Розрісся? Що ви, сер, ми не дозволяємо йому розростатися! Тут мешкають особливі люди, і ми цим пишаємося. Це лише невелике поселення, тільки для своїх.
Я мав на увазі, порівняно з тим, яким він був до війни,пояснив я.Я жив тут у дитинстві.
A-а, от ви про що. В такому разі маєте рацію, але це було до мене. Комуна Горішнього Бінфілдаце унікальний простір для життя. Такий собі окремий світ. Тут усе зроблено за проектом архітектора Едварда Воткіна. Ви, звісно, чули про нього? Ми живемо у гармонії з природою. Жодного звязку з містом,він вказав у напрямку Нижнього Бінфілда,із тим заводським пеклом.
Він добродушно засміявся, і його обличчя стало схожим на заячу мордочку. Й одразу ж, ніби я питав у нього, він почав у подробицях розповідати про життя в комуні Горішнього Бінфілда, про юного Едварда Воткінаархітектора з вишуканим смаком і відчуттям стилю доби Тюдорів, який розгледів на старій фермі перекладини єлизаветинських часів і придбав їх за смішні гроші. І про те, який він приємний юнакдуша компанії місцевого товариства нудистів. Кілька разів наголосив, що у Горішньому Бінфілді живуть особливі людине те, що у Нижньому. Тут вони намагаються облагородити сільську місцевість, а не засмітити її.
Вихваляються своїми містами-садами. Ми ж наш Горішній Бінфілд звемо «містом-лісом», хе-хе! Довкола тільки матінка-природа.Чоловік вказав на кілька дерев, що лишилися від того, що раніше було лісом.Споконвічна краса. Наші діти зростають на природі. Тут зібралися люди з особливим світовідчуттям і освіченістю. Три чверті з тих, хто живе тут,вегетаріанці. Місцеві мясники недолюблюють нас, хе-хе! Є серед нас і кілька видатних особистостей. Micс Хелен Тюрлописьменниця, ви мали чути про неї. Професор Воуддосліджує людську психіку. Така поетична натура! Йде гуляти в ліс, та так, що не докличешся до обіду! Каже, що розмовляє там з ельфами. А ви вірите в ельфів? От я, приміром, не виключаю їхнього існування, хе-хе. Але ставлюся до цього трохи скептично. Та світлини професора виглядають доволі переконливо.
Я почав думати чи не втік він, раптом, з місцевої психлікарні. Втім, ніцілком нормальний, просто дещо дивакуватий. Коли жив в Ілінгу, зустрічав таких: вегетаріанство, поезія, аскетичний спосіб життя, поклоніння природі, прогулянки босоніж по вранішній росі на світанку. Тоді дивак вирішив показати мені комуну. Від лісу не лишилося і сліду. Довкола будинки-будинки-будинки! Ви, мабуть, бачили колись такі хатинки з претензією на старовинні маєтки: дахи з візерунком, опори, встановлені виключно з декоративною метою, штучні сади зі ставками з бетону і пластмасові фігурки гномів, які можна купити у кожній квітковій крамниці. Перед очима одразу ж постає зграя фанатиків здорового харчування із середнім заробітком у тисячу фунтів на рік, що вірить у лісових фейрі. Навіть тротуари тут виглядали потворно. Довелося перервати тур. Якби в той момент у моїй кишені опинилася граната, я, жодної миті не вагаючись, витяг би її і пожбурив у перше-ліпше вікно. Я перервав свого гіда, поцікавившись, чи до вподоби тутешнім мешканцям сусідство із психлікарнею. Жодної реакції. Зрештою я зупинився і запитав:
Окрім цього, великого, десь тут неподалік має бути ще одне, менше озерце, хіба не так?
Інше озеро? Ні, воно тут одне.
Певно, його висушили,сказав я.А воно було глибоченьким, на його місці мала б лишитися чимала яма.
Уперше на його обличчі зявився збентежений вираз. Він почесав потилицю:
Що ж, ви маєте зрозуміти: ми тут живемо простим життям. Так нам подобається. Та іноді не так уже й легко перебувати далеко від цивілізації. Виникають певні незручності. На приклад, не до кінця відпрацьоване питання із санітарією. Сміття звідси вивозять, здається, тільки раз на місяць.
Тобто ви хочете сказати, що той ставок перетворили на сміттєзвалище?
Розумієте, природний хід речей потребує наявності...він трохи зашарівся, намагаючись замінити слово «смітєзвалище» більш підходящим.Треба ж нам кудись дівати консервні бляшанки і таке інше. Туди ми і зносимо весь непотріб, за дерева.
Ми пішли в той бік. Кілька дерев вони залишили, певно, для того, щоб приховати смітник. Ось і він. Мій ставок. Вони викачали з нього всю водуна його місці залишилася велика яма (футів двадцять-тридцять завглибшки), яка наполовину вже була заповнена консервними бляшанками.
Я подивився вниз.
Шкода, що його осушили,сказав я.Колись у цьому ставку водилася велика риба.
Риба? Вперше про це чую. Ви ж розумієте, що ми не могли лишити озеро посеред поселення. Тут би роїлося повно всіляких комах. Та це рішення ухвалили ще до того, як я сюди переїхав.
А давно звели ці будинки?
Здається, років десять-пятнадцять тому.
Я добре знав цю місцину до війни.сказав я.Тут довкола ріс густий ліс, і жодного будинку, крім маєтку Бінфілд. Та он там зберігся клаптик лісуя йшов крізь нього по дорозі сюди.
А, той гай! Це для нас святе місце. Ми вирішили ніколи його не забудовувати. Воно має особливе значення для тутешньої молоді, яка має зростати серед природи.Кинувши на мене пустотливий погляд, ніби збирається відкрити якусь таємницю, він додав:Ми звемо її «Долиною ельфів».
«Долина ельфів»! Здихавшись його, я повернувся до машини і поїхав назад до Нижнього Бінфілда. «Долина ельфів»! Ці люди споганили мій ставок своїми консервними бляшанками. Щоб їх грім побив! Кажіть що завгодно, називайте це як завгодно, та мене починає нудити, коли я бачу, як вони паплюжать Англіюзі своїми пластмасовими гномами, годівницями для птахів, «Долина ельфів» і горами консервних бляшанок на місці лісів.
Сентиментальний, скажете? Соціопат? Як можна дерева любити більше за людей? А такусе залежить від того, про кого конкретно йдеться. Є такі особи, яким єдине, чого хочеться побажати, так це підхопити якусь холеру.
Зїжджаючи з пагорба, я думав про те, що годі з мене цих спогадів про минуле. Який сенс у спробах навідатися до місцин зі свого дитинства? Тим паче, якщо їх більше не існує. Ковтнути б повітря! Але й повітря більше немає. Всі ми опинилися у помийній ямі, і купа сміття в ній сягає аж стратосфери. Ну й чорт з ним, навіщо виносити собі мізки? У мене ж іще є цілих три дні. Я трохи заспокоївся і припинив діймати себе думками про те, на що перетворився Нижній Бінфілд. Щодо рибалки, про це вже не могло бути й мови. Ото вже дурниця! Рибалити в моєму віці! Гільда мала рацію.
Залишивши машину в гаражі біля «Георга», я зайшов до вестибюля готелю. Було близько шостої. Хтось увімкнув радіо послухати новини. Краєм вуха я вловив кінець фрази диктора, який читав повідомлення під рубрикою «SOS». Зізнаюся, всередині у мене все похололо, коли я почув:
... де зараз у важкому стані перебуває його дружина Гільда Боулінг.
Оксамитовий голос продовжував: «Ще одне повідомлення із закликом про допомогу. Вілл Персиваль Шутт...», та більше я не слухав, спокійно прямуючи до барної стійки. З гордістю згадую про той моментя тоді й бровою не повів, жодним чином не виказав себе, щоб ніхто не впізнав у мені того самого Боулінга, про дружину якого щойно йшлося в новинах. У барі сиділа жінка власника готелю, яка знала, як мене звати (принаймні, бачила моє прізвище у журналі реєстрації), і ще двоє постояльців, з якими ми не були знайомі. Та я тримався гідно. Підійшовши до бару, замовив пінту пива, як робив це протягом кількох днів до цього.
Я мав усе як слід обмізкувати. До того моменту, як спорожнив свій келих майже наполовину, я вже прикинув, що до чого. По-перше, Гільда не перебувала у важкому стані. Я був переконаний в цьому. Коли я їхав, вона була цілком здорова, і цієї пори на грип не хворіють. Вона зімітувала недугу. Але для чого?
Вочевидь, це її чергова маніпулятивна схема. Скоріш за все, було так: якимось чином вона довідалася (це ж Гільда!), що я не поїхав до Бірмінгема, і в такий спосіб просто намагалася виманити мене додому. Їй несила було уявляти мене з іншою жінкою. Звісно, вона була переконана в тому, що я завів інтрижку на стороні. Інші причини мого вчинку Гільді навіть на думку не спадали. От вона й вирішила, що почувши про її хворобу, я відразу ж повернуся назад.
Але вона мене погано знає, подумав я, допиваючи пиво. Старого горобця на полові не обдуриш. Пригадав її попередні витівки. На що тільки Гільда була ладна, аби заскочити мене на гарячому! Памятаю, як під час одного з моїх відряджень вона звіряла маршрут моєї подорожі з картоюі все заради того, аби переконатися, що я не збрехав. А якось попхалася за мною до самого Кольчестера і заявилася до готелю, в якому я зупинився. Того разу її підозри підтвердилисяне напряму, але все виглядало так, ніби вона була права. Я ні на йоту не вірив у те, що вона захворіла. Ба більше, був упевнений, що це не так, але не міг пояснити чому.
Я замовив ще одну пінту, і ситуація вже не виглядала такою похмурою. Звісно, вдома на мене чекатиме скандал, але його все одно не уникнути. А доти я маю три вільні дні. Цікаво, та як тільки зясувалося, що більше не існує того, заради чого я приїхав сюди, мене все більше стала приваблювати ідея відпочинку. Побути далеко від домуот що мало значення. «Спокій, ідеальний спокій подалі від рідних»як співають у тій пісні. Аж раптом мені спало на думку, що я можу дозволити собі навіть інтрижку. Якщо вже Гільда підозрює мене в чомусь, то хай ці підозри будуть обґрунтованими.