Пиво розтікалося хмелем по тілу, і ця думка починала мене тішити. Не те щоб я зважився на зраду, але було б чудово зробити це саме зараз! Мені стало цікаво, як їй вдалося пробитися в ефір з повідомленням про невідкладну допомогу. Я й гадки не маю, як це можна влаштувати. Для цього потрібен висновок лікаря чи достатньо просто назвати своє імя? Бюся об заклад, це її напоумила подруга Вілер.
Це ж треба до такого додуматися, га? І на що тільки ладні піти жінки! Тут треба віддати їм належне.
VI
Поснідавши, я вийшов прогулятися ринковою площею. Стояв тихий прохолодний ранок: площа була залита тьмяно-жовтим світлом, що грайливо виблискувало променями на всіх поверхнях. Вранішні аромати змішувалися з димом моєї сигари. Раптом почувся гуркіт, і з-за будинків вилетіла зграя чорних бомбардувальників. Я підвів голову. Здавалося, з неба от-от посиплються бомби.
Наступної секунди пролунав ще один звук. Якби ви опинилися поруч, побачили б, як проявляється умовний рефлекс. Бо почув я свист снарядатут складно помилитися. І хоча я не чув цього звуку двадцять років, вмить його впізнав. Довго не роздумуючи, зробив те, що здавалося єдино правильним рішенням на той момент,упав долілиць на землю.
Може, і добре, що ви цього не бачили. Я був не на висоті. Розпластався на асфальті, як щур, якого причавило дверима. Доки решта довкола зволікали, я встиг перелякатися вдруге, подумавши, що помилився, виставивши себе цілковитим дурнем.
Та наступної миті пролунало: БУУУУУМ-БАААХ!
Спершу потужний грім, наче Судного дня, а тоді гуркіт, ніби на залізний лист впала тонна вугілля. Це валилася цегла. Мене ніби приліпило до землі. «Почалося,подумав я.Дядько Гітлер не забарився. Просто без жодних попереджень віддав команду».
І ще одна специфічна річ. Навіть у момент, коли пролунав той страшенний гуркіт, від якого мене буквально спаралізувало, я подумав про те, що у всьому цьому є щось грандіозне. Як описати відчуття від близького вибуху бомби? Це дуже складно зробити, бо страх заважає адекватному сприйняттю. Це ніби побачити, як розлітається на друзки метал; побачити, як шматується залізний лист. Та найбільше вражає відчуття того, що тебе щойно змусили подивитися в обличчя реальностіначе тебе розбудили, виливши на голову відро крижаної води, висмикнули зі світу мрій потужним вибухом бомби, і ця реальність є жахливою.
Довкола лунали крики, виск автомобільних гальм. Я чекав, що зараз упаде друга бомба, але цього не сталося. Підвівши голову, я побачив, як люди з лементом кидаються в різні боки. Автомобіль, що летів униз по вулиці, мало не занесло на тротуар. Якась жінка закричала: «Німці! Німці!» Праворуч від мене виникла біла пляма спотвореного страхом чоловічого обличчя. Він весь тремтів:
Що це? Що сталося? Що діється?
Почалося,відповів я.Це авіаудар. Лягайте!
Та друга бомба все не падала. Почекавши ще секунд пятнадцять, я знову підвів голову. Одні люди продовжували метушитися, намагаючись втекти, іншіяк укопані застигли на місці. Вдалечині за будинками здійнялася велика хмара чорного диму. Тоді я побачив дещо фантастичне. По той бік площі дорога йшла вгору, і з-за пагорба на мене летіло стадо свиней потворних свинячих писків. Трохи згодом я зрозумів, що то були не свині, а просто школярі у протигазах. Мабуть, бігли до бомбосховища. Позаду летіла найбільша з-поміж нихміс Тоджерс. Та тієї миті це видовище справді нагадувало стадо свиней.
Ледь підвівшись, я пошкандибав через площу. Люди трохи оговтались, і на місці, куди впала бомба, вже збирався натовп.
Як ви, мабуть, здогадалися, то був не німецький бомбардувальник. Ніяка війна не почалася. Просто випадкова аварія. Час від часу бомбардувальники здійснювали тренувальні польоти, і цього разу хтось помилково натиснув не на ту кнопку і скинув бомбу. Мабуть, йому добряче дісталося від керівництва. Паніка скінчилася доволі швидко: до того часу, як начальник військово-поштової служби зателефонував до Лондона дізнатися, чи оголошено Британії війну (йому відповіли «ні»), всі вже знали, що інцидент стався випадково. Та на якийсь часможливо, на хвилину, можливо, на пятькілька тисяч людей довкола повірили в те, що почалася війна. На щастя, це тривало недовгоще хвилин пятнадцять, і ми б лінчували першого «шпигуна».
Я пішов слідом за натовпом допитливих. Бомба впала у провулку, де дядько Ізекіль колись тримав крамничкубуквально за пятдесят ярдів від того місця. З-за рогу лунали вигуки «О-о-о!» Мені вдалося дістатися туди за кілька хвилин до прибуття швидкої та пожежників і, незважаючи на натовп з півсотні людей, побачити абсолютно все.
Перше враженнянад містом пройшла злива з цегли і овочів. Всюди було розкидане капустяне листя: бомба влучила в овочеву лавку. У будинку праворуч знесло частину даху, палало перекриття, решта будинків довкола теж зачепилов них були розбиті вікна. Та всі погляди були спрямовані на будівлю зліваодна з її стін з боку овочевої лавки була повністю зруйнованатак, ніби хтось відсік її ножем. На диво, кімнати на горішньому поверсі не зачепило. Таке враження, наче дивишся на ляльковий будиночок. Комоди, крісла, пожовклі шпалери, постіль, в якій ще кілька хвилин тому хтось спав, нічний горщик під ліжкомусе як годиться, окрім того, що бракує стіни. Та нижні приміщення добряче понівечиложахлива мішанина з уламків шафи, столу, клаптів скатертини, шматків цегли, тиньку і решток того, що лишилося від рукомийника. Банка з варенням, що прокотилася по підлозі, залишила за собою тонкий багряний слід поруч зі смужкою крові. І серед усього цього лежала людська нога. Одна нога, в штанині, в чорному черевику з фірмовою набійкою на підборі. Ось чому люди вражено ойкали.
Мені захотілося лишитись і роздивитися все уважніше. Струмок з крові змішався із сиропом. Як тільки приїхали пожежники, я пішов назад до готелю збирати речі.
Досить з мене Нижнього Бінфілда, подумав я. Повертаюся додому. Звісно, я не поїхав відразу. Так робити не годиться. Коли трапляється щось подібне, треба обговорити те, що сталося, з людьми, поділитися з кимось враженнями. Того дня у місті буквально зупинилося виробництвовсі тільки те й робили, що говорили про бомбу: який тут стояв гуркіт і які перші думки прийшли в голову. Жінка з бару сказала, що її почало трясти від страху і тепер, після такого сюрпризу, вона точно не зможе вночі заснути. Хтось із переляку так підскочив, що аж відкусив собі кінчик язика. Виявилося, що тільки в нашій частині міста подумали про наліт німецької авіації; в інших районах були певні, що стався вибух на панчішній фабриці. Трохи згодом (я прочитав про це в газеті) Міністерство військово-повітряних сил відправило на місце трагедії чиновника, щоб той оцінив збитки, а після опублікувало повідомлення, в якому називало наслідки інциденту «невтішними». Зрештою, бомба убила тільки трьох: власника овочевої лавкийого звали Перрот, і подружжя старих по сусідству. Тіло жінки змогли впізнати, а от особу чоловіка встановили по взуттю. Від Перрота нічого не лишилосянавіть ґудзика від штанів, щоб провести бодай якусь церемонію прощання.
По обіді я розрахувався і виїхав з готелю. В кишені лишалося три фунти. В цих маленьких акуратних готельчиках знають, як обдерти людину мов липку, та я й сам не рахував грошей, коли йшлося про випивку і сигари. Новеньку вудочку з риболовними снастями лишив у номері. Нехай забирають. Мені вони більше ні до чого. Цей урок коштував мені фунт. І його я засвоїв. Не личить товстунам за сорок рибалити. Мрія залишилася мрієювідтепер рибалитиму хіба що уві сні.
Так незвично усвідомлювати, як змінюються з часом відчуття. Що саме я відчув, коли вибухнула бомба? В момент удару, звісно, мало не знепритомнів від страху, та потім, дивлячись на зруйнований будинок і скривавлену ногу, здригнувся так само, як від вигляду наслідків аварії на дорозі. Видовище не для тих, у кого слабкі нерви. Це стало останньою краплею. В той момент я зрозумів: досить з мене відпустки. Але, чесно кажучи, мене не торкнуло це видовище до глибини душі.
Та виїхавши за околиці Нижнього Бінфілда, я відчув, як емоції повернулися з новою силою. Знаєте, як воно буває, коли їдеш сам в машині. Досі не можу сказати, в чому саме причина (можливо, це нескінченна вервечка дерев на узбіччі дороги чи звук двигуна), але щось налаштовує на певний лад. Схожі відчуття виникають, коли їдеш у потязіздається, що починаєш бачити речі з іншого боку. Все, що до цього викликало сумніви, раптом розклалося в голові по поличках. Передовсім, я приїхав до Нижнього Бінфілда знайти відповідь на запитаннящо на нас чекає? Гра почалася і шляху назад немає? Чи є шанс повернутися до життя, яким ти жив раніше? Що ж, я знайшов відповідь: колишнє життя в минулому, і спроби його повернутидаремна трата часу. Все одно що намагатися запхати Йону назад до черева кита. Тепер я був у цьому впевнений. Та не очікую, що ви поділяєте мої відчуття. І навіщо я взагалі сюди приїхав? Стільки років я навіть не згадував про Нижній Бінфілдвін просто існував десь на задвірках памяті, чекаючи на слушний момент, і от, коли цей момент настав, зясувалося, що мого міста вже не існує. Мені подумки хотілося кинути гранату в котрийсь із тих будинків, а зрештою Королівські повітряні сили не пошкодували півтонни тротилупросто прикра помилка.
Наближається війна. Кажуть, розпочнеться 1941-го. І якщо й справді вибухне, то скільки буде розбитого посуду, зруйнованих будинків, кишок клерків, розкиданих по фортепіано, придбаному в кредит. До чого це я? Скажу вам, чого мене навчила поїздка до Нижнього Бінфілда,цього не уникнути. Всього того, про що ви постійно думаєте, але боїтеся визнати через страх, переконуючи себе в тому, що цей кошмар відбувається десь далеко, в інших країнах, але це не про нас. Бомби, черги за їжею, ґумові кийки, колючий дріт, військові однострої, гасла, плакати з обличчями вождів, дула кулеметів, що стирчать з вікон. Усе це станеться. В цьому немає жодного сумніву. Тікати нікуди. Звісно, ви можете спробувати опиратися, або заплющити очі і вдавати, що нічого не сталося, або ж схопити важкий молоток і кинутися трощити пики. Та вороття немає. Це треба прийняти.
Я натиснув на газстареньке авто злетіло пагорбом угору (ледь двигун не згорів), минаючи вязи, пшеничні поля і корів, що паслися обабіч дороги. До мене повернулося те саме відчуття, що й того січневого дня, коли я прогулювався по Стренду, щойно отримавши свій новенький зубний протез. Немов у мене прокинувся дар передбачати майбутнє. Здавалося, що я бачу всю Англію, всіх людей, які тут живуть, і весь жах, який чатує на них. Хоча навіть тоді у мене іноді зявлялися сумніви. Світ такий великий, і це трохи заспокоює. Тільки подумайтеїдеш, а довкола безмежні простори, і все це в межах одного графства. Наче не в Англії, а десь у Сибіру. Поля і букові гаї, ферми і церкви, села з маленькими овочевими крамничками і качки, що ховаються у заростях очерету. Хіба ж усе це може зникнути? Навряд чи. Тим часом я виїхав на Аксбріджську дорогу і наближався до передмістя ЛондонаСаутголлу. За вікном вишикувалися шереги однакових потворних будинків, до яких щовечора повертаються їхні власникижити своїм пристойним родинним життям. А далі відкривається великий лондонський світ з вісьмома мільйонами мешканців, які звикли до свого життя і не хочуть його змінювати: вулиці, площі, провулки, житлові будинки, паби, лавки зі смаженою рибоювсе це простягається на двадцять миль. Не існує таких бомб, які б могли порушити їхню повсякденну рутину. Такий собі впорядкований хаос з мільйонів життів! Ось Джон Сміт вирізає з газети купони на футбольний матч, Білл Вільямс розповідає перукареві чергову побрехеньку, а місіс Джонс повертається з пивом увечері додомуі таких вісім мільйонів! Хіба ж вони не впораються? Хоч бомби і снарядита люди продовжуватимуть жити так, як жили раніше.
Мрії! Ілюзії! Хай би скільки було тих людей, а війни вистачить усім. Наближаються важкі часи, а разом з ними й армії вимуштруваних хлопців. А що далінавіть не знаю. Це взагалі мене не цікавить. Одне зрозуміло: якщо у вашому житті є щось, що ви особливо цінуєте, попрощайтеся з цим зараз, бо все звичне і дороге серцю котиться у прірву з розпеченими кулеметами.
VII
Та варто було підїхати до свого району, як мій настрій різко змінився.
Раптом у голові сяйнула думка: а що як Гільда насправді захворіла?
Вплив середовища, самі розумієте. У Нижньому Бінфілді я був цілком упевнений в тому, що з нею все гаразд, а всю цю історію з хворобою вона затіяла тільки для того, щоб я повернувся додому. Та щойно я потрапив до Західного Блечлі, як вязниця під назвою «Гесперід Естейт» прийняла мене у свої обійми з цегли, відновивши звичний хід думок у голові. Настрій понеділка, коли здатен тверезо оцінювати ситуацію. Нарешті усвідомив, якою ж нісенітницею була ця ідея поїхати до Нижнього Бінфілда: згаяв пять днів відпустки на копирсання в минулому, яке вже не повернути, а по дорозі назад мучив себе переживаннями щодо дня прийдешнього. Дня прийдешнього! Та що він готує таким хлопцям, як я? Триматися за свою роботуот наша перспектива на майбутнє. Щодо Гільди, то вона і під бомбардуванням думатиме про ціни на масло.
Яким же я був дурнем, запідозривши її у брехні. Вона нічого не вигадувала! Та їй би забракло для цього уяви! Те, що я почув з радіоприймача, було правдою. Вона насправді захворіла. Господи! Можливо, саме цієї миті вона десь стогне від нестерпного болю, а можливо, помирає... Мене вразило відчуття відчайдушного страху, що крижаним холодом розлився по тілу. Додавши газу, я полетів вниз по Елзмір Роуд, вискочив з машини, навіть не поставивши її у гараж, і побіг до будинку.
Певно, я все ще кохаю Гільду, скажете ви. Не знаю, який саме сенс ви вкладаєте в слово «кохання». Ви маєте теплі відчуття, наприклад, до свого обличчя? Мабуть, ні. Але ж ви себе не уявляєте без ньогоце частина вас. Те саме я відчуваю і до Гільди. Коли все добре, вона мене страшенно дратує, та у мене мороз по шкірі від однієї думки про те, що вона страждає від болю чи може померти.
Устромивши ключа в замкову шпарину, я нарешті відчинив дверів ніс вдарив знайомий запах старих Гумових плащів.
Гільдо!крикнув я.Гільдо!
Тиша. Поки я кричав «Гільдо! Гільдо!», не отримавши жодної відповіді, по спині почали котитися краплі холодного поту. Що, як її вже відвезли до лікарні, або у кімнаті нагорі лежить небіжчиця?
Я кинувся нагору, назустріч мені зі своїх кімнат по обидва боки сходів вийшли діти у піжамах. Була восьма чи девята вечора, на місто тільки почали опускатися сутінки. Лорна перехилилася через бильця:
Татко! Татко-о-о приїхав! А чому ти повернувся сьогодні? Мама сказала, що ти приїдеш у пятницю.