Потинявшись там ще трохи, я повернувся назад. Не міг більше витримувати оглушливого грамофонного завивання. Це ж неділя, намагався я себе втішити, в будень тут має бути спокійніше. Та вже розумів, що ніколи сюди не повернуся. Чорти б їх забрали! Нехай подавляться своєю клятою річкою. Якщо й піду рибалити, то точно не на Темзу.
Повз мене проходили натовпи люду. Натовпи чужаків, і практично всі вони були молодші за мене. Хлопці з дівчатами прогулювалися парами. Ось промайнув гурт модниць у широких штанях і білих кашкетах (немов вони служили на американському флоті) з грайливими написами. В однієї з дівчат було написано «ПОЦІЛУЙ МЕНЕ». А я б і не проти. Щось підштовхнуло мене підійти до автомата для зважування і стати на ваги. У механізмі щось клацнуло (це була одна з тих машин, яка не тільки визначає твою вагу, а й пророкує майбутнє), і знизу виповз аркушик із текстом:
«Ви людина унікальних талантів,почав я читати,та надмірна скромність заважає вам отримати те, на що ви насправді заслуговуєте. Ваше оточення недооцінює вас і ваші здібності. Надто часто ви волієте залишатися осторонь, дозволяючи іншим приписувати собі ваші здобутки. Ви чутлива, любляча особистість, яка зберігає вірність друзям. Ви викликаєте неабиякий інтерес у протилежної статі. Найбільший ваш недолікщедрість. Продовжуйте в тому ж дусіі досягнете успіху!
Вага: 207 фунтів».
Виявилося, за три дні я набрав чотири фунти. Певно, все через алкоголь.
IV
Повернувшись до «Георга», я поставив машину в гараж і сів випити чаю, хоча й було запізно для чаювання. В неділю бар відчинявся пізніше, тож треба було ще годину-дві чекати. Замість того, щоб нудитися тут, я вирішив прогулятися до церкви і насолодитися приємною вечірньою прохолодою.
Перетинаючи площу, я помітив, що попереду йде якась жінка. З першого погляду на неї мені здалося, що я її вже десь бачив. Знаєте, таке особливе відчуття. Мені не було видно обличчя, та й зі спини не багато чого роздивишся, та я міг би присягнутися, що ми знайомі.
Вона пішла по Головній вулиці, потім звернула у провулок, де колись тримав крамницю дядько Ізекіль. Я пішов слідом. Сам не знаю чомупочасти через те, що мені було цікаво, що буде далі, а почасти для того, щоб перестрахуватися. Перша думка, яка промайнула в голові,нарешті я зустрів когось, хто мене знає, а тоді почали закрадатися підозриа що як ця жінка із Західного Блечлі? Якби правдивою виявилася друга версія, мені треба було бути вкрай обережним, бо якщо вона мене побачить, обовязково доповість Гільді. Тож я пішов назирці за нею, залишаючись на безпечній відстані і вивчаючи її фігуру. Абсолютно нічого вражаючоговисока дебела жінка років сорока або й пятдесяти у зношеній чорній сукні. Без капелюха (таке враження, ніби вибігла з дому на хвилинку), і, судячи з ходи, підбори на черевиках геть стоптані. Можливо, повія. Я все ніяк не міг згадати, де і коли ми бачилися. Було щось в її рухах таке, що не давало мені спокою. Вона підійшла до крамниці з канцелярськими товарами і солодощами (це була одна з тих крамничок, що в неділю завжди відчинені). Її власниця стояла на порозі, розкладаючи поштові листівки. Жінка в чорній сукні підійшла до неї привітатися.
Я теж зупинився, витріщившись на першу-ліпшу вітринузробив вигляд, що уважно щось роздивляюся. В крамниці торгували зразками шпалер, сантехнічними деталями для ванної кімнати та іншими необхідними для ремонту речами. Жінки спілкувалися за пятнадцять ярдів від мене. До мене долітали уривки їхньої розмовиоднієї з тих беззмістовних бесід, які жінки ведуть між собою, щоб згаяти час. «Ага, саме так... Кажу тобі... Саме це я йому й сказала... А на що ти розраховував? Хіба ж так можна? Але як об стіну горохом... Сором який!»і все в такому ж дусі. Мені починав уриватися терпець. Вочевидь, ця жіночка, як і її подруга, була дружиною якогось дрібного крамаря. Я вже було вирішив, що навряд чи вона може бути кимось з моїх давніх знайомих з Нижнього Бінфілда. Аж раптом вона майже повністю розвернулася в мій бік, і я побачив її обличчя. Це ж треба! Не може бути! Це ж Елсі!
Ні, я не помилився. Це справді була вона. Елсі! Ця стара шкапа!
Я був настільки шокованийпередовсім від того, що побачив Елсі, а по-друге, від того, на що вона перетворилася,що в мене аж запаморочилося в голові. Мідні крани з порцеляновими рукомийниками так і попливли перед очимая все ще бачив їх, але в той же час не розрізняв. Раптом мене пронизав страх, що й вона може мене впізнати. Та кинувши на мене погляд, вона навіть бровою не повела. Ще секундаі вона пішла. Я продовжив іти слідом. Це було небезпечно, зрештою, вона могла помітити мене і почати розпитувати, хто я та звідки, але я мав поглянути на неї ще раз. Річ у тому, що вона чимось заворожила мене. Власне, я вже мав можливість достатньо добре її роздивитися, але зараз я подивився на неї зовсім іншими очима.
Виглядала вона кепсько, тож роздивлявся я її виключно з дослідницькою метою. Просто жах, що роки можуть зробити з жінкою. Це ж якихось двадцять чотири роки, а дівчина з порцеляновою шкірою, рожевими вустами і золотавим волоссям перетворилася на цю незграбну шкапу із згорбленою спиною, що ледь волочить ноги у стоптаних черевиках. Чесно кажучи, я відчув полегшення, що мені пощастило народитися чоловіком. Ми не так сильно здаємо. Так, я дещо огрядний. І у мене не найкраща фігура. Та вона принаймні проглядається. Елсі не можна було назвати такою вже товстою, вона просто зовсім утратила форму. Її стегна стали такими огидними, що на них було бридко дивитися; талія взагалі зниклатакий собі роздутий циліндр на ногах, наче мішок з мясом.
Я продовжував іти слідом за неювід старого міста до темних провулків, в яких ніколи раніше не бував. Нарешті вона зайшла до крамниці (вочевидь, до своєї власної). Я зупинився біля вітрини. «Дж. Куксон: кондитерські вироби і тютюн». Отже, Елсі стала місіс Куксон. Це була тісна вбога лавка, схожа на попередню, біля якої вона розмовляла зі своєю знайомою, але ще менша і занедбаніша. Тут нічого не продавали, окрім тютюну і найдешевших цукерок. Вирішуючи, що б мені купити, аби мати привід затриматися трохи довше, я побачив у вітрині кілька люльок і зайшов досередини. Я добряче перенервував, бо якби вона мене впізнала, довелося б щось вигадувати і брехати.
Вона поралася у задній кімнаті, але щойно я постукав по прилавку, вийшла до мене. Наші погляди зустрілися. Ох! Жодної емоції. Вона мене не впізнала. Просто кинула погляд, в якому не було жодного зацікавлення і яким зазвичай зустрічають клієнтів у крамницях, особливо в дрібних.
Я зміг уперше роздивитися зблизька її обличчя. І хоча вже знав, як воно виглядає, був шокований не менше, ніж тієї миті, коли збагнув, хто переді мною. Коли вдивляєшся в молоде чи навіть дитяче обличчя, завжди можна уявити, яким воно буде в старостіце не складно (вся річ у формі лицьових кісток). Та коли мені було двадцять, а їй двадцять два, я й припустити не міг, що у сорок сім її лице стане таким. Складалося враження, що воно розтануло, як морозиво. Обвисло, ніби щось тягнуло його донизу. Пригадуєте, як виглядають немолоді жінки з обличчями, як у бульдога? Масивна нижня щелепа з товстим підборіддям, опущені кутики рота, тьмяний погляд і мішки під очимасправжнісінький тобі бульдог. І попри це, я б упізнав з мільйонів її обличчя. Її волосся не зовсім посивіло, але стало рідшим, і колір здавався якимось брудним. Вона мене не впізнавала. Для неї я був черговим клієнтом, незнайомцем, пересічним товстуном. Просто диво, що можуть зробити кілька зайвих дюймів на талії. Мені було цікаво: вона не впізнає мене через те, що я так сильно змінився, чи просто тому, що кого-кого, а мене вона зовсім не очікувала тут побачити, або ж (і це найімовірніше) вона просто забула про моє існування.
Драсті,промимрила вона.
Мене цікавлять люльки,ледь вичавив я із себе.Люльки з вересу.
Люльки. Ща гляну. Вони лежать десь тут. А, осьо вони!
Елсі дістала з-під прилавка коробку з люльками. До чого ж у неї неприємна вимова! А може, це я став надто прискіпливим? Та нівона ж була дівчиною з «вищої ліги» (всі дівчата з «Ліллівайтс» були з «вищої ліги»), ще й регулярно відвідувала засідання читацького клубу, яким керував вікарій. Присягаюсявона раніше ніколи не розмовляла такою говіркою! Не припиняю дивуватися тому, що шлюб робить із жінками. Я поперебирав люльки, вдаючи, що підбираю щось путяще для себе. Зрештою сказав, що мене цікавлять ті, що з бурштиновим мундштуком.
Бурштиновим? Врядлі у нас єсть такі,вона обернулася до задньої кімнати і гукнула: «Джо-о-рдж!»
Отже, і чоловіка її теж звуть Джордж. Здалеку почувся голос, схожий на гарчання.
Джо-о-рдж, куда ти засунув другу коробку?
Вийшов Джордж. Коренастий, голомозий чоловяга невисокого зросту з густими рудими вусами у сорочці із закасаними рукавами. Його щелепи енергійно працювалипевно, продовжував щось пережовувати. Обидва взялися шукати другу коробку з люльками. Хвилин за пять таки знайшли її за банками із солодощами. Просто неймовірно, скільки всілякого мотлоху зберігається у цих тісних крамницях, де увесь товар коштує не більше пятдесяти фунтів.
Я дивився, як Елсі копирсається у коробці й буркоче щось собі під носа. Чи вам доводилося колись спостерігати за метушливими рухами вкупі із сопінням старих людей, які зайняті пошуками загубленої дрібнички? Та марно навіть пробувати описати мої почування в той моментмною оволоділи якийсь холод і страшенна нудьга. Цей стан неможливо передати словами, таке треба відчути. Одне скажу: якщо ви колись, у дні вашої молодості, кохали дівчину, підіть і подивіться на неї зараз. Тоді, можливо, ви відчуєте щось схоже.
Та найбільше мої думки були поглинуті тим, яким усе виявилося в реальностізовсім не таким, як я очікував. О, наші дні з Елсі! Ті липневі ночі під каштанами! Як же так сталося, що після них нічого не лишилося? Хто тоді міг подумати, що настане час, коли наші почуття згаснуть назавжди? Ми стояли один навпроти одного на відстані витягнутої руки і були абсолютними незнайомцями, наче бачилися вперше. Вона навіть не впізнала мене! Якби я раптом відрекомендувався, навряд чи вона б навіть згадала, хто я такий. А якби й згадала, то які б почуття це викликало в неї? А ніяких. Можливо, вона навіть не тримала на мене зла за те, що я так підло повівся з нею. Наче між нами ніколи нічого не було.
А з другого боку, хто міг подумати, що Елсі спіткає така доля? Вона справляла враження дівчини, на яку не чекає нічого доброго. Я знаю, що до мене у неї був щонайменше один чоловік, і не маю сумніву, що й після менедо її чоловікабули інші. Не здивуюся, якщо таких набереться з дюжину. Звісно, я з нею жахливо повівся. А скільки разів картав себе за це! Зрештою вона опиниться на панелі чи покінчить життя самогубством, думав я. Іноді я відчував себе останнім покидьком, а іноді доходив висновку (мушу визнати, цілком слушного), що на моєму місці міг би опинитися будь-хто. Бачите, таке вже життянудне і беззмістовне. Та чи багато жінок гине, опинившись на вулиці? Набагато більше їх виявляються замордованими хатніми справами. Насправді, з Елсі не сталося нічого ані поганого, ані хорошого. Просто вона стала такою, як інші,старою жінкою, що допомагає своєму вусатому чоловікові у тісній вбогій крамничці. Певно, і дітей завели. «Місіс Джордж Куксон. Прожила достойне життя і пішла з нього з гідністю», і якщо пощастило, не лишила після себе боргів.
Коробку з люльками виклали на прилавок. Але серед них не знайшлося жодної з бурштиновим мундштуком.
Не пригадую, щоб ми отримували люльки з бурштиновим мундштуком, сер. Ні, не бачу жодної. Можу запропонувати з ебонітовим.
Але мені потрібна саме з бурштиновим,наполягав я.
Гляньте тіки, які хароші люльки,намагалася переконати вона мене, витягнувши одну з них.Ось, гляньте на цю. Всього півкрони.
Я протягнув руку, торкнувшись її пальців. Жодної реакції, жодного сигналу... Тіло нічого не памятає. Ви, певно, гадаєте, що я купив ту люльку, просто на знак памяті про наші з Елсі дні. Нічого подібного. На біса мені та люлька, якщо я ними не користуюся. Мені просто потрібен був привід, щоб зайти до лавки. Покрутивши люльку в руках, я поклав її на прилавок.
Ні,сказав я.Ця мені не підходить. Дайте, будь ласка, пачку «Гравця».
Щось же, зрештою, я мав купити. Джордж Другий (а може, Третій чи Четвертий) дістав з полиці пачку цигарок, продовжуючи щось дожовувати. Я бачив, як він дратується через те, що його відірвали від чаювання заради такої дрібниці. Але мені зовсім не хотілося даремно витрачати півкрони. Я пішов геть. З Елсі ми більше не бачилися.
Я повернувся до «Георга» саме вчаснона вечерю. Була думка піти в кіно, якщо сьогодні є підходящі сеанси, та натомість пришвартувався в одному з великих галасливих пабів у новій частині міста. Там познайомився з двома хлопцями зі Стаффордширу (приїхали сюди демонструвати зразки якихось залізяк), і між нами завязалася розмова про стан справ у торгівлі, потім ми випили кілька кухлів пива «Гіннес» і зіграли в дартс. Під кінець їх так розвезло, що мені довелося відвезти тих хлопців до готелю на таксі. Я й сам був добряче напідпитку, тож наступного ранку голова просто тріщала.
V
Та я мав побачити ставок за маєтком Бінфілд.
На ранок я почувався зовсім кепсько. Маю зізнатися, що відтоді, як потрапив до Нижнього Бінфілда, не минало жодного дня, щоб я не пив. А все тому (і це я усвідомив тільки зараз), що там більше нема чого робити. Я не просихав три дні.
Так само, як і вчора вранці, я підійшов до вікна поспостерігати за клерками у котелках і дітлахами, що поспішали до школи. От вони, мої вороги, подумав я. Армія загарбників, що захопила місто, всіявши його руїни недопалками і паперовими пакетами. Чому, власне кажучи, це мене так хвилює? Ви, мабуть, думаєте, що я був страшенно розлючений через те, що мій Нижній Бінфілд перетворили на Дагенхем, бо я терпіти не можу, коли забудовують сільські простори, зводячи нові міста. Але ви помиляєтесь. Я не маю нічого проти розбудови міст, принаймні допоки вони не розповзаються, як пляма соусу на обідній скатертині. Чудово розумію, що людям треба десь жити, і повсюдно будуватимуть нові заводи. Щодо місцевого смакуінтерєру з фальшивими дубовими панелями, тарілок з олова, мідних каструль та інших речей у «сільському стилі»мене нудить від усього цього. Раніше ми таким не переймалися. Мати не бачила сенсу у загромадженні приміщення антикварними предметами, які так припали до душі власникам теперішнього закладу, що називався «У Венді». Їй страшенно не подобалися столи на підпорах: «Нема куди ноги діти»,скаржилася вона. Кухлі з олова вона теж терпіти не могламовляв, на них тільки пил осідає. Можете казати що завгодно, але в наші дні ми мали те, чого так бракує сучасним кавярням з їхнім вишуканим інтерєром та радіоприймачами. Я приїхав сюди у сподіванні відшукати це, але марно. Та в мені продовжувала жевріти надія, навіть у ці ранкові години, коли я ще не встиг вставити свій зубний протез, а шлунок уже посилав сигнали, натякаючи на те, що от-от перетравить сам себе, якщо я у нього щось не закину.