Вірш виявився довгим. Але мені подобається слухати, як Портіус декламує. Це йому непогано вдається. Виробив голос, читаючи лекції у школах для хлопчиків. Стане, зіпершись на що-небудь, з рота стирчить люлька, а гучний голос впевнено ллється, здіймаючись на кожному рядку. Відчувається, що він цим живе. Не знаю, для чого вся ця поезія, та на деяких людей вона справляє чудодійний ефектзаспокоює, як музика. Я не завжди дослухаюся до Портіуса, коли він читає вірші, не намагаюся зрозуміти слова, але їхнє звучання розслабляє мене. Мені це дуже подобалося. Але сьогодні ніяк не вдавалося розслабитися. Поезія! Самі лише звуки, нічого більше. А що далі? Для чого все це? Її не протиставиш кулеметам і гарматам.
Я дивився на Портіуса. Він стояв переді мною, спершись ліктем на книжкову полицю. До чого ж кумедні ці викладачі з приватних шкіл! Вічні учні. Все життя по колу з тими самими уривками з латинської і давньогрецької поезії. Раптом я згадав, що коли був тут уперше, він читав мені той самий вірш. З тією ж інтонацією, а коли дійшов до рядків, в яких йдеться про «таємне вікно» чи щось подібне, його голос затремтів. У голові промайнуло: та в ньому ж не лишилося жодної іскри життя! Це просто примара. І всі хлопці, на кшталт нього, такі ж самі небіжчики.
А може, і чимало з тих, кого ви зустрічаєте щодня на вулиці, теж уже мертві. Людину вважають мертвою тоді, коли її серце перестає битися. Та я маю іншу думку. Зрештою, після того, як наше серце припиняє працювати, дещо в нашому тілі продовжує функціонувативолосся, наприклад, може рости роками. Як на мене, справжня смерть настає тоді, коли людський мозок втрачає можливість сприймати нову інформацію. Як у випадку з Портіусом. Бездоганний смак, висококласна освіта, але абсолютне неприйняття будь-яких змін. Постійно оперує тими самими завченими фразами, виголошує ті самі ідеї. І таких, як він, чимало. Їхня свідомість більше не працюєвони просто рухаються по інерції вперед-назад по тій самій колії, з кожним кроком усе більше перетворюючись на привидів себе колишніх.
Певно, мізки у старого Портіуса закостеніли ще за часів російсько-японської війни. Та весь жах у тому, що майже всі пристойні людиті, хто не має жодного бажання товкти комусь пики,схожі на нього. Люди вони хороші, а от мозок уже геть не працює. Вони беззахисні перед загрозою, що чатує на них, просто тому, що не в змозі її передбачити. Хоча вона прямісінько перед їхнім носом. Переконані, що нікому не змінити Англії, що вона такою залишиться назавжди. Для них не існує інших країн. Їм не збагнути, що це просто пережиток минулого, що сюди ще не встигли долетіти снаряди. А як щодо тієї нової генерації вимуштруваних юнаків зі Східної Європи, в яких у голові самі лише гасла і кулі? Ми вже у них на гачку. І оком не встигнемо змигнути, як вони підуть у наступ. Для цих хлопців не існує правил. Всі добропорядні люди паралізовані. Скидається на те, що у світі залишилися самі небіжчики та енергійні горили. І нікого більше.
Я пішов десь за півгодини, втративши будь-яку надію переконати Портіуса у тому, що Гітлерце серйозно. По дорозі додому, крокуючи темними вулицями, я думав про те саме. Трамваї вже не ходили. Вдома було темно, Гільда вже лягла спати. Я пішов до ванної кімнати, опустив протез у склянку з водою, вдягнув піжаму і заліз у ліжко, обережно посунувши Гільду. Уві сні вона перевернулася на інший бік, оголивши лопатки. Дивно, та саме вночі тебе часом охоплює смуток. У той момент доля Європи непокоїла мене набагато більше за несплачені рахунки і роботу. Такі роздуми здадуться абсолютною дурницею тим, хто крутиться як білка в колесі, намагаючись заробити на життя. Але мені від них нікуди не дітися. Перед очима й досі хлопці в одностроях, у вухах звучать кулеметні черги. Останнє, про що я подумав, перш ніж заснути,якого біса я маю перейматися такими речами?
II
Почали квітнути первоцвіти. Здається, був березень.
Я проїжджав Вестергем і прямував до Падлі. Мав провести оцінку крамниці торгівця товарами із заліза, а потім, якщо вдасться, вмовити його застрахувати бізнес. До мене з ним уже мав розмову один з наших агентів, та останньої миті торгівець дав задньої, бо злякався, що не зможе вчасно сплачувати внески. Я мастак вмовляти людей. Секрет у тому, що для них я добрий товстунвони з радістю і без жодних нарікань підписують чеки. Звісно, до кожного потрібен персональний підхід. Комусь треба більше розповісти про систему бонусів, а когось просто від самого початку налякати історією про те, що трапилося зі знайомим бідолахою, який лишився вдівцем після смерті дружини, життя якої не було застраховане.
Стареньке авто добряче підкидало на пагорбах. А яка стояла днина! Знаєте ці дні у березні, коли зима врешті-решт здається, поступається весні? Кілька тижнів поспіль нас мордувала «сонячна» погоданебо світиться холодною блакиттю, а вітер шкребе по шкірі, наче тупим лезом. Аж раптом вітер вщухає й починає пригрівати сонечко. Ви тільки уявіть собівсе довкола залите блідим сонячним світлом, всюди такий спокійжодна галузка на дереві не ворухнеться, крізь туман вдалечині видніються сніжні кучугури овець, які отарами бродять пагорбами. А в будинках у долині топлятьі до неба повільно здіймається дим з димарів. Нарешті я виїхав на потрібну мені дорогу. Стояла така теплінь, що так і кортіло зняти із себе пальто.
На узбіччі біля траси замайоріли первоцвіти (певно, серед піску був клаптик глинистого ґрунту). Проїхавши вперед ще ярдів двадцять, я пригальмував і зупинився. Не міг натішитися погодою. Так захотілося вийти подихати свіжим весняним повітрям, а чи навіть зібрати оберемок тих первоцвітів для Гільди, якщо нікого не буде поруч.
Я вимкнув двигун і вийшов. Ніколи не залишаю машину із заведеним двигуном, завжди переживаю, що її труситиме так, що відпадуть двері. Модель у мене старенька1927-го року з пристойним пробігом. Піднявши капот, побачиш видовище, що нагадує стару Австро-Угорську імперіювсе перевязано мотузками, але й досі тримається купи. Навіть уявити складно, щоб автомобіль так вібрував. Не машина, а земна куля з її двадцятьма двома видами коливань, якщо не помиляюся. Коли подивитися на мою «ластівку» із заведеним двигуном, можна уявити гавайських дівчат, що виконують танок хула-хула, хитаючись з боку в бік.
Уздовж дороги тягнулася деревяна огорожа з поздовжніх перекладин. Я підійшов до неї, нахилився і зіперся ліктями на верхню. Довкола ні душі. Я зсунув свого котелка, підставивши лоба вітру. В траві рясніли первоцвіти. Перед воротами лишився слід від вогнищанад тліючими гілками й досі здіймався тоненький струмінь диму. Поле було засіяне озимою пшеницею. Трохи далі, за огорожею, виднівся вкритий ряскою ставок. А за нимбуковий гай. Крони дерев огорнув туман. І неймовірна тиша. Навіть попіл лежав незворушно. Лише десь оддалік співав жайворонок, і більше жодних звуків, ніякого гуркоту літаків.
Я трохи постояв там, насолоджуючись тишею і самотністю. Я був тут зовсім один. Дивився на поле, а воно дивилося на мене. В той момент мене охопило таке відчуття! Втім, не впевнений, що ви зрозумієте.
Те, що я відчув, було геть нетипово для нашого часу і може прозвучати як абсолютна дурниця. Я почувався таким щасливим! Хоча й усвідомлював, що життя швидкоплинне і я не житиму вічно, але мені до того було байдуже, головнещо я відчував тієї миті. Знаю-знаю, ви, певно, скажете, що все це весняний настрій, від якого паморочиться в голові. Ефект приходу весни, так би мовити. Але ніце дещо більше. До речі, усвідомлення того, що таки варто жити, пробудили в мені скоріш залишки вогнища, ніж первоцвіти і перші зелені бруньки. Пригадуєте, як виглядають рештки багаття, особливо погожої днини? Гілки, спалені до білого, а під ними червоні вуглинкитакі яскраві, що аж світяться. Просто неймовірно, як тліючі вуглинкисильніше за будь-яку живу істотуможуть вселити в тебе бажання жити. Є в них якась сила, міцьнавіть влучне слово важко дібрати. Але дивлячись на них, відчуваєш, що і сам живий. Як та деталь на полотні художника, що спонукає звертати увагу на решту.
Я нахилився зірвати первоцвіт. Та де тамз моїм пузом! Довелося навприсідки. Нарвав жмутик. На щастя, мене ніхто не бачив. Листки у первоцвітів хвилясті, формою нагадують заячі вуха. Підвівшись, я поклав оберемок на огорожу; не знаю нащо, та дістав свій зубний протез і уважно подивився на нього.
Якби десь у машині було дзеркало, взяв би його і почав роздивлятися себе, хоча і так чудово знав, як виглядаю. Огрядне тіло на пятому десятку, в темно-сірому, вже зношеному костюмі й котелку (дружина, двоє дітей і будинок у передмістівсе це зчитується з мене в одну мить). Червона пика і водянисті блакитні очі. Усе до болю знайоме. Та головне те, що промайнуло у моїй голові, як тільки я витяг протез,усе це не має жодного значення. Навіть моя вставна щелепа. Так, я огрядний. І що з цього? Ну, схожий на букмекера-невдаху. Жодна жінка більше не згодиться провести ніч зі мною, хіба що за гроші. Я все це розумію. Але мені начхати. Не потрібні мені жінки, навіть молодість повернути не хочу. Єдине моє бажанняпочуватися живим. І саме це я відчув, вдивляючись у первоцвіти і тліючі вуглинки під огорожею. На душі стало так затишно, а всередині палав вогонь.
Ставок вдалечині був так щільно вкритий ряскою, що, здавалося, по ньому можна пройтися. «І чому ми всі такі ідіоти»,думав я. Чому замість того, щоб витрачати час на всілякі дурниці, ми просто не підемо на прогулянку, не присвятимо її тому, щоб роззирнутися довкола? Та взяти хоча б той самий ставок: у ньому стільки всього єтритони, равлики, пявки, водяні жуки і бозна скільки ще всілякої живності, яку можна розгледіти хіба що під мікроскопом. Таємниця їхнього існування прихована під водою. Можна все життя витратити на те, щоб спостерігати за ними, та хоч сто років, і навіть один маленький ставок не пізнати до кінця. Віддатися своєму внутрішньому вогню, жазі до невідомого. Це єдине, заради чого варто жити, а ми відштовхуємо це власними руками.
Але я не такий. Для мене це важливо. Принаймні, так мені тоді здалося. Та ви маєте зрозуміти мене правильно. Я не один із тих кокні, що плекають ніжні почуття до «сільської місцевості». У такій місцевості я, власне, і виріс. Та я не маю нічого проти життя у містінехай люди живуть собі, де їм заманеться. Я зовсім не закликаю людство до того, щоб присвятити своє життя збиранню первоцвітів. Зрозуміло, що всі мають працювати. Та через те, що хлопці у шахтах занапащають свої легені, а дівчата, як скажені, лупцюють по друкарських машинках, ні в кого немає часу на первоцвіти. До того ж, коли немає даху над головою і не знаєш, як прогодувати родину, якось не до квіточок. Але я не це хотів сказати. Іноді у мене виникає особливе почуттяне часто, але час від часу трапляється. І це добре, що воно у мені пробуджується. Впевнений, що його відчувають геть усі. Воно живе в нас постійно, всі ми знаємо, що воно гніздиться десь там глибоко всерединіприпиніть боротьбу, припиніть змагатися, зупиніться. Все, що вам потрібнозаспокоїтися, вдихнути повними легенями і дозволити спокою просочитися всередину крізь кожну клітинку вашої шкіри. Та хіба ж хтось послухає! Всі ми продовжуємо щодня повторювати ті самі безглузді ритуали.
А нова війна вже манячить на горизонті: кажуть, почнеться 1941-го. Три оберти довкола Сонцяі все. З неба полетять бомби, як чорні сигари, черги куль з кулеметів. Не можу сказати, що це мене найбільше лякає. Я вже застарий, щоб воювати. Звісно, без авіаударів не обійдеться, але не всім судилося загинути від бомб. До того ж заздалегідь не думаєш про таку загрозу, навіть якщо вона цілком реальна. Як я вже казав, я не боюся війни, мене лякає те, що буде після війни. Та навіть мене особисто все це навряд чи торкнеться. Бо кому є діло до такого хлопця, як я? Для ідеологічного ворога я затовстийтож ґумових кийків вдасться уникнути. Я середньостатистичний громадянин: накаже мені поліцейський «не затримуватися, йти далі»я послухаюся. Щодо Гільди з дітьми, то вони взагалі не помітять різниці. Та ця ситуація мене все одно тривожить. Колючий дріт! Гасла! Плакати з гігантськими пиками! Глухі підвали-катівні! Здавалося б, непокоїтися варто затятішим ніж я борцям за справедливість. Мені з якого дива сіпатися? А з такого, що війна покладе край всьому тому, про що я щойно говорив. Вона вбє відчуття спокою і щастя. Але не того спокою, що повязаний зі стабільністю, а внутрішнього спокою, умиротворення. Як тільки до нас дістануться молодчики з Гумовими кийкамивсьому кінець.
Я підніс до носа оберемок первоцвітів і глибоко вдихнув. Згадався Нижній Бінфілд. Дивно, але протягом останніх двох місяців мені з думки усе не йшло моє рідне місто, про яке я років двадцять майже не згадував. Цієї миті я почув гуркотіння автівки, що виринула з-за горизонту.
Мене аж підкинуло. Згадав, що замість того, аби ніжитися на сонці й збирати квіточки, я мав бути у крамниці в Падлі і описувати товар. Та більше мене непокоїло те, що про мене подумають ті люди в машинітовстун у котелку з оберемком первоцвітів у руці! Жалюгідне видовище. Не годиться товстунам збирати квіти, принаймні на людях. Стрімким рухом я викинув оберемок за огорожу. І правильно зробив. У машині їхала група молодиків років двадцяти. Та вони б на сміх мене підняли, якби побачили з квітами! Хлопці провели мене поглядом (ну знаєте, як на вас витріщаються з автомобіля, що проїжджає повз). Я подумав, що вони, певно, і зараз могли здогадатися, чим я тут займався. Я аж ніяк не міг цього допустити. Навіщо чоловікові зупиняти авто серед поля і виходити? Зрозуміло для чого! І доки машина проїжджала, я вдавав, що застібаю ґудзики на штанях.
Я завів двигун і сів у машину. Дивина та й годіале коли я застібав ґудзики і майже вся моя увага була зосереджена на тих молодих хлопцях, у голові раптом блискавично сяйнуло: «Я маю поїхати до Нижнього Бінфілда!»
«А чому б і ні?»думав я, тиснучи на газ. Хіба мене щось тримає? І чому це раніше не спадало мені на думку? Спокійний вікенд у Нижньому Бінфілдісаме те, що мені було потрібно.
Тільки не подумайте, що я замислився над тим, щоб повернутися туди і залишитися жити. У мене навіть на гадці не було покинути Гільду з дітьми і почати нове життя під вигаданим імям. Таке трапляється хіба що в романах. Та чому б нишком не поїхати до Нижнього Бінфілда, провести там цілий тиждень наодинці?
Здавалося, це чудовий план. Я навіть мав гроші (у мене ще лишалося дванадцять фунтів у заначці, а на цю суму можна було дозволити собі цілком комфортне існування протягом тижня). Щороку, зазвичай у серпні чи вересні, я беру відпустку на два тижні. Та якби вдалося вигадати якусь історіющось на зразок далекого родича, який вмирає від невиліковної хвороби,думаю, що зміг би вмовити компанію розбити її на дві частини. Провести відпустку без Гільди. У травні, наприклад, коли квітне глід. Цілий тиждень у Нижньому Бінфілдібез Гільди, без дітей, без «Летючої саламандри», Елзмір Роуд, ниття через несплачені рахунки, гуркоту машиндовкола тиша і спокій!