«Але чому мені раптом закортіло поїхати до Нижнього Бінфілда?»запитаєте ви. Чому саме туди? Що я там робитиму?
У цьому й суть: я не мав жодного плану. Моїм єдиним бажанням було насолодитися спокоєм і тишею. Спокоєм! Колись у Нижньому Бінфілді було дуже затишно. Я вже розповідав, як там жилося до війни. І я не намагаюся додати барв, навпаки, скажу чесно: життя там було доволі нуднимвідчуваєш себе овочем. На думку чомусь спадає редиска. Тільки от редиска не відчуває страху перед начальством, її не мучить безсоння, не діймають роздуми про чергову кризу чи війну, що от-от прийде у твій дім. Тоді у наших душах панував спокій. Звісно, я розумів, що навіть у Нижньому Бінфілді життя не стоїть на місці. Та саме місто не повинно було змінитися. Довкола маєтку Бінфілд і досі ростуть буки, стежка і досі веде до греблі, а водопійне корито на ринковій площі, певно, стоїть на тому ж місці. Я хотів повернутися туди лишень на тиждень, насолодитися цим відчуттям. Щось на кшталт прагнення мудреців зі Сходу усамітнюватися в пустелях. І судячи з того, як розвивається ситуація, протягом наступних кількох років охочих утекти в пустелю побільшає. Станеться, як у Давньому Римі, де, як розповідав Портіус, був такий період, що відлюдників стало настільки багато, що доводилося мало не в чергу записуватися на печери.
Та я не збирався там медитувати. Все, що мені було потрібно, це привести нервову систему до ладу, перш ніж настануть смутні часи. І хіба хтось з головою на плечах має сумніви щодо того, що наближаються недобрі часи? Ми ще не знаємо, що саме чекає на нас, але впевнені, що воно не за горами. Можевійна, а можекриза, але ні на що добре сподіватися не доводиться. Хоч би куди ми рухалися, напрямок одиндонизу. До ями на цвинтарі. І пережити таке досить складно, якщо не відчуваєш внутрішньої рівноваги. Ця війна щось забрала в нас. Позбавила нас життєвої снаги, яку ми віддали їй до краплі. І не залишилося нічоготільки постійна метушня і біганина. Вічне змагання за додаткову копійку. Вічний гуркіт автівок, завивання бомб, телефонів, радіоприймачів. Нервова система виснажена, замість кісткового мозкупорожнеча.
Я додав газу. На душі стало добре від однієї думки навідатися до Нижнього Бінфілда. Знаєте, на що схоже це відчуттяніби зробити ковток повітря! Як велетенські морські черепахи, що виринають на поверхню, виставляючи носа, щоб наповнити легені повітрям, перш ніж знову зануритись у воду і зникнути серед водоростей та восьминогів. Усі ми задихаємося на дні помийної ями, та я знайшов спосіб, як з неї вибратися. Нижній Бінфілд! Я продовжував тиснути на газ, доки машина не розігналася на повну швидкістьдо сорока миль за годину. Вона торохтіла, наче залізна таця з посудом, і під це гуркотіння я мало не почав співати.
Та у цій діжці з медом була і ложка дьогтю. Гільда. Мене дещо осадила згадка про неї. Я збавив швидкість до двадцяти миль, щоб усе як слід обмізкувати.
Було зрозуміло, що рано чи пізно вона б про все довідалася. Щодо короткої відпустки у серпні я ще зможу якось викрутитися (скажу, що цього року контора не відпускає довше, ніж на тиждень). Навряд чи вона почне розпитувати про подробиці, скоріш за все тішитиметься, що вдасться зекономити на відпочинку. Дітей ми у будь-якому разі щороку відправляємо на місяць до моря. Головна проблема полягала в тому, щоб забезпечити собі алібі на тиждень травневої відпустки. Не можу ж я просто зникнути без будь-яких пояснень. Найкраще було б попередити її заздалегідь, що мене відправляють зі спеціальним дорученням до Ноттінгема, чи Дербі або Бристоля, чи деінде. Якби я попередив її за кілька місяців, це не мало б викликати в неї жодних підозр.
Однаково дізнається. Це ж Гільда! Спочатку зробить вигляд, що повірила, а потім потихеньку, але наполегливо таки докопається до правди і зясує, що у жодному Ноттінгемі, Бристолі чи Дербі я не був. Ніколи не припиню дивуватися цьому її вмінню. І як їй тільки це вдається? І бровою не поведе, принишкне, доки не знайде слабкого місця в моєму алібі, а тоді зненацька завдасть удару якимось невинним запитанням. І виявиться, що на мене вже зібрано цілий компромат: «Де ти ночував минулої суботи? Ти брешеш! Тягався з жінками! Подивись! Ось, що я знайшла на твоєму жилеті, коли чистила йогожіноче волосся! Подивись уважніше. Хіба моє волосся такого кольору?» І починається! Одному Богу відомо, скільки разів це повторювалося. Іноді вона мала рацію, іноді її звинувачення були безпідставними, та наслідки завжди ті саміще кілька тижнів ходить і бурчить. До столу не сядеш, не посварившись, а діти не можуть зрозуміти, що коїться. Сказати правдурозповісти Гільді, куди і навіщо збираюся поїхати,не вихід. Даремна затія. Хоч до судного дня їй пояснюй, усе одно не повірить.
Та до біса все це! Нащо перейматися завчасно? Самі добре знаєте, як ми можемо себе накручувати. Я знову додав газу. У голові зявилася ще одна ідеяще блискучіша за попередню. Поїду до Нижнього Бінфілда не у травні, а в другій половині червня, коли рибалки відкриють сезон: поїду і буду рибалити!
А чому б і ні? Мені ж так хотілося спокою. От риболовля мені цей спокій і подарує. Раптом у голові промайнула ще одна думка, та настільки грандіозна, що я аж кермо вивернув, зїхавши на узбіччя.
Я витягну тих велетенських сазанів зі ставка за маєтком Бінфілд!
І знову ж такиа чому б і ні? Хіба не дивно ми живемо, постійно думаючи, що те, що нам насправді хочеться робити, заборонено? Хто сказав, що мені не можна поїхати ловити тих сазанів? І варто було тільки озвучити цю думку, як весь задум став чимось примарним, майже нереальним. Саме так мені здалося в той момент. Ставок з величезними рибинами за маєтком Бінфілд умить перетворився на рожеву мрію з категорії бажань провести ніч з кінозіркою чи здобути перемогу у боксерському поєдинку важковаговиків. Але це не щось неможливе, це цілком реально. Снасті можна взяти в оренду. І хоч би хто володів зараз маєтком, хіба його власники не дозволять мені порибалити на їхній території за пристойну платню? Чорт із тими грошимая ладен віддати пять фунтів за день на ставку! Але скоріш за все будинок і досі порожній, і ніхто про той ставок так і не довідався.
Я сидів у машині й уявляв той ставок поміж тінистих дерев, що кишить рибою. Вона чекала на мене всі ці роки! О боже! Якщо сазани були таких велетенських розмірів тридцять років тому, то якими стали зараз?
III
Це сталося сімнадцятого червня, у пятницюна другий день риболовецького сезону.
Я без проблем владнав питання з роботою. А для Гільди підготував ретельно продуману легендусказав, що їду у відрядження до Бірмінгема (в останній момент навіть назвав готель, в якому мав би зупинитися«Роуботтем Фемілі енд Ко»). Я знав напамять адресу, бо кілька років тому контора винаймала там для мене номер. З другого боку, я остерігався, що Гільда захоче мені написати, бо я їду на цілий тиждень. Ще раз обдумавши все як слід, я частково довірився Сандерсумолодому комівояжеру з компанії «Гліссоідеальна мастика», який якось обмовився, що буде у Бірмінгемі вісімнадцятого, і я попросив його надіслати звідти Гільді мого листа, вказавши адресу готелю, про який тільки що згадував. У тому листі я повідомляв, що маю їхати в інше місто і щоб вона не писала на цю адресу. Сандерс усе зрозумів (принаймні, так йому здалося) і, підморгнувши, сказав, що вражений моєю активністю в такому віці. Тож з Гільдою питань теж не мало б виникнути. Подробиці її не цікавили, а навіть якби вона щось і запідозрила, в мене було залізне алібі.
Я поїхав через Вестергем. Стояв погожий ранок. Легкий вітерець гойдав крони тополь, крізь які пробивалися сонячні промені. Відкидаючи на поле тіні, по небу бігли хмаринки, мов зграя білих овечок. За містом мене наздогнав хлопець на велосипеді з рожевими, як яблука, щоками. Він розвозив морозиво. Наблизившись до мене, він засвистів так, що мені мало вуха не заклало. Я згадав, як і сам колись працював курєром, і ледь не зупинив його, щоб купити порцію. Майже всюди вже викосили траву, але сіно ще не склали у копиці. Воно лежало довгими акуратними рядами, наповнюючи повітря приємним ароматом, що змішувався із запахом бензину.
Я обережно їхавна низькій швидкості (пятнадцять миль за годину). Довкола панували ранкова тиша і спокій. У ставках поволі плавали качки, ніби насолоджуючись тим, що не треба пірнати у пошуках здобичі. В Нетлфілді, селищі за Вестергемом, на дорогу вибіг невисокий сивий чоловік у білому фартуху, розмахуючи руками і намагаючись привернути мою увагу. Тут усі знають мою машину. Я зупинився. Виявилося, що це містер Вівервласник невеликої крамнички, що стояла неподалік. У нього було до мене проханняні, він не хотів застрахувати життя чи бізнес, просто в нього закінчилися дрібні гроші, от він і питав, чи не можу я розміняти йому фунт «срібними». З дрібними грошима тут завжди проблема, навіть у пабах.
Я поїхав далі. Пшениця добряче вимахала, в деяких місцях сягала мало не до пояса, вкривши пагорби зеленим килимом, що переливався оксамитовими хвилями. Як жінка, подумав я: так і хочеться прилягти поруч. Трохи далі зявився дороговказ: праворучдо Падлі, ліворучдо Оксфорда.
Я ще не виїхав за межі «своєї дільниці», як її називали у конторі. Логічно було б повернути ліворуч і поїхати по Аксбриджській дорозі, та піддавшись імпульсу, я рушив звичним маршрутом. Я й досі відчував за собою провину. Але мав прийняти рішення, перш ніж дістатися роздоріжжя. Попри те, що я все владнав з Гільдою і роботою, зібрав валізи, а в кишені було аж дванадцять фунтів, у душу закрадалася спокусая знав, що не піддамся їй, та все одно було сильне бажання дати задній хід. Заспокоював себе тим, що доки їду звичним маршрутом, не порушую жодних обіцянок. Ще не пізно, ще можна повернутися назад, думав я. Зрештою, я міг заїхати у Падлі, навідатися до банку «Беркліз», поговорити з менеджером (це один із наших агентів), розпитати, як справи. Та й взагалі, я міг би повернутися додому і щиросердо у всьому зізнатися.
Діставшись роздоріжжя, я загальмував. Їхати чи не їхати? На частку секунди я мало не піддався спокусі. Але ні! Натиснувши на клаксон, я повернув ліворуч і виїхав на Оксфорд-роуд.
Ну от і все. Я зробив це. Вороття назад немає. Звісно, проїхавши пять миль, я все ще міг повернути до Вестергема, та продовжував мчати на захід. Можна навіть сказати, «летів на крилах». Та варто мені було зїхати з Оксфорд-роуд, як я вмить відчувїм усе відомо. Їмтобто всім тим, хто ніколи б не схвалив такої поїздки і всіляко намагався б їй перешкодити, тобто фактично всім.
Навіть більше, я немов відчував потилицею, що вони женуться за мною. Їх зібралася чимала компаніятих, кому ніяк не збагнути, нащо вже немолодому чоловікові зі вставною щелепою потайки тікати на цілий тиждень в місця, де він провів своє дитинство. А також тих, хто чудово розуміє мої спонуки і саме тому кістьми ляже, тільки б мене зупинити. Вся ця армія кинулася мене наздоганяти. Звісно ж, попереду Гільда, за неюдіти; їх наздоганяє гнівлива місіс Вілер, яка всім своїм виглядом дає зрозуміти, як сильно жадає помсти; міс Мінз теж намагається не пасти задніх (пенсне злетіло з носа, на обличчі застиг вираз бідолашної курки, якій ніяк не вдається вихопити у решти скоринку хліба). І куди ж без сера Герберта Крама і начальства з «Летючої саламандри» на їхніх «роллс-ройсах» та «іспано-суїзах»? Тут і весь офісний планктон з нашої контори, і жалюгідні бюрократи, що живуть по сусідству на Елзмір Роуд чи деінде: хтось штовхає вперед дитячий візочок, хтось центрифугу для замішування бетону, а хтось тарахкає на своїх непоказних «остінах-сімках». І всі ці надмірно допитливі особи, що постійно пхають носа не у свої справиті, кого ти навіть не знаєш, а вони керують твоєю долею: міністри, правоохоронці зі Скотланд-ярду, представники Ліги тверезості, чиновники Банку Англії, лорд Бівербрук, Гітлер зі Сталіним на парному велосипеді, священники, Муссоліні, папа римськийусі вони женуться за мною. Здається, я навіть чув їхні крики: «Цей розумник думає, що йому вдасться втекти! Йому здається, що він не такий, як інші! Надумав повернутися до Нижнього Бінфілда! Наздогнати його! Зупинити!»
Доволі химерне відчуття. Гонитва здавалася настільки реальною, що я навіть обернувся подивитися у заднє вікно. Та все це, напевно, через відчуття провини. Звісно ж, там нікого не було. Тільки запилюжена дорога з тополями на узбіччі.
Я ще додав газу, збільшивши швидкість до тридцяти миль. За кілька хвилин я наблизився до повороту на Вестергем. Ну що ж. Таки зважився. Шлях до відступу відрізано. Нарешті почала втілюватися в життя ідея, що зародилася в моїй свідомості у день, коли я отримав новий зубний протез.
Частина IV
I
Я потрапив до Нижнього Бінфілда через Чемфордський пагорб. До містечка ведуть чотири дороги, і швидше за все я б дістався туди, поїхавши через Волтон. Та я хотів їхати саме цим шляхомтак ми зазвичай поверталися додому після риболовлі на Темзі. На вершині пагорба перед тобою відкривається неймовірної краси вид на Нижній Бінфілд, що розкинувся в долині.
Тебе охоплює незвичне відчуття, коли повертаєшся до тих місць, в яких не був двадцять років. Думаєш, що памятаєш кожну дрібницю, але насправді помиляєшся. І відстані тепер інші, і всі визначні місця кудись ділися. Хіба цей схил не був крутішим? А поворот хіба був з цього боку? Та водночас у голові вмить відтворюються у найдрібніших деталях всі спогади, повязані з цими місцями. Згадуєш раптом полеяк воно виглядало холодної пори, коли дощило: трава відливає синню, а біля старої, прогнилої і вкритої лишайником огорожі стоїть корова і дивиться прямо тобі в очі. Двадцять років потому, коли повертаєшся назад, дивуєшся, не побачивши тєї корови з тим її поглядом.
На Чемфордському пагорбі я остаточно переконався в тому, що картина, яка всі ці роки поставала в моїй уяві, не мала майже нічого спільного з реальністю. За цей час тут багато що змінилося. Ця дорога раніше була із щебеню (і досі памятаю, як підскакував на велосипеді, проїжджаючи нею), а тепер її залили гудроном і, здається, розширили. Дерев поменшалоколись обабіч шосе росли щільні ряди буків, і часто їхні гілки перепліталися над дорогою, утворюючи арки. Тепер усе це зникло. Майже біля самої вершини пагорба я побачив щось абсолютно нове. Праворуч від шосе виднілося скупчення пістрявих будинків, як з обкладинки каталогу нерухомості, з широкими піддашшями, рожевими перголами та всілякими декоративними прикрасами. Самі знаєте, як виглядають ці котеджінадто елітні для того, щоб їх будували під лінійку один біля одного, от їх і розкидали по долині, зробивши окремий підїзд до кожного. Біля одного з них на білому щиті було написано: