Суперечка перетворилася на особисту перепалку між троцькістом і білявим хлопчиною. Сперечалися вони з приводу того, чи варто вступати до армії у разі якщо розпочнеться війна. Я в цей час прямував до виходу, намагаючись протиснутися між вузькими рядами, аж тут білявий хлопчина озвався до мене:
Пане Боулінгу! Скажіть: хіба б ви не пішли воювати, якби почалася війна і нам випав шанс розправитися з фашизмом? Я маю на увазі, якби ви були молодшим.
Молодик, мабуть, думає, що мені під шістдесят.
Авжеж, ні. Я наївся цього сповна,відповів я.
Але щоб здолати фашизм?!
Та гори він у пеклі, цей клятий фашизм! Годі з мене війн.
Троцькіст спробував устряти й докинути щось про соціал-патріотів і зрадництво робітничого класу, проте його вмить урвали:
Але ж, ви, пане Боулінгу, напевно, згадуєте 1914-й. Та то була імперіалістична війна. А це зовсім інший випадок. Невже, коли ви чуєте про події, які відбуваються в Німеччині, про концентраційні табори, насильство нацистів і відверте цькування євреїв, хіба у такі миті у вас не холоне кров?
Постійно вплутують сюди цю кров. Наслухався про неї за роки війни.
Хлопче, моя кров перестала холонути 1916-го,відповів йому я.Як тільки нюхнеш пороху, на тебе чекає те саме.
Раптом я чітко побачив, хто стоїть переді мною. Наче вперше розгледів його як слід.
На мене дивилося зовсім юне схвильоване обличчяфактично школяра; погляд його блакитних очей був спрямований на мене, і в них стояли сльози! Це ж треба так перейматися долею німецьких євреїв! Я збагнув причину його душевних терзань. Він парубок дебелий (певно, грає у регбі за місцеву команду), до того ж не дурний, а працює клерком у банку, живе на богом забутій околиці міста, і дні його минають за звірянням цифр, перебиранням паперів і підлабузництвом до начальства. Він відчуває, що життя проходить повз нього. А в цей час, десь далеко, відбувається щось по-справжньому значуще: над окопами розриваються снаряди, прориваючись крізь димову завісу, піхотинці йдуть у наступ. Можливо, хтось з його товаришів зараз воює в Іспанії. Звісно, він підбурює на це і решту. Та хіба можна його у цьому звинувачувати? На мить я навіть уявив, що він мій син (за віком він цілком міг би ним бути). Я згадав ту задушливу днину, коли хлопчина причепив на вітрину плакат зі словами «АНГЛІЯ ОГОЛОСИЛА ВІЙНУ НІМЕЧЧИНІ», а всі ми, молоді парубки у білих фартухах, вибігли на вулицю, стрибаючи від радощів.
Послухай-но, синку,почав я.Ти маєш хибне уявлення про все це. У 1914-му всі ми вірили в те, що це шляхетна справа. Що ж, виявилося, нас ошукаливлаштували чорт знає що. Якщо ситуація повториться, тримайся від усього цього подалі. Нащо тобі підставляти себе під кулі? Краще збережи себе для якоїсь симпатичної дівчини. Ти, певно, думаєш, що війнаце героїзм і бойові нагороди. Мушу тебе розчарувати: нічого подібного. У наші дні ніхто більше не кидається в атаку з багнетами. Ти не почуватимешся героєм. Усе, що ти відчуватимеш,це страшенна втома після трьох діб поспіль без сну; від тебе буде тхнути, як від вуличного пса, ти лудитимеш у штани від страху, а руки так мерзнутимуть, що ледь будеш здатен втримати у руках рушницю. Та на це не зважатимуть. Головнерезультат.
Ніхто, звісно, не перейнявся моїми словами. Для них я просто старий незнайомець, який з таким самим успіхом міг ходити по домівках і розносити листівки про страхіття війни.
Люди почали потроху розходитися. Вітчет повів лектора до себе додому. Троє комуністів пішли разом з євреєм-троцькістом, по дорозі продовжуючи дискутувати на тему солідарності пролетаріату, діалектичної діалектики і заяви Троцького 1917-го. Знову та сама пісня. На вулиці було темно, хоч в око стрель. У тьмяному світлі ліхтарів, що горіли не яскравіше за зорі на небі, ледь можна було щось розгледіти. Вдалечині, з боку Головної вулиці, долинав гуркіт потягів. Я хотів чогось випити, та до найближчого пабу було десь з півмилі. Ще хотілося з кимось поговорити, але не просто вести порожню балаканину. Того дня в моїй голові щось наче перемкнуло. Якоюсь мірою через те, що це був вихідний і я не працював, а почасти через новенький протез, з яким я почувався як нова копійка. Весь день я провів у спогадах про минуле і роздумах про майбутнє. Мені хотілось поділитися з кимось своїми думками про загрозу війни, що нависла над усіма нами, про однострої, гасла і вишколених військових зі Східної Європи, які готові надерти дупу старій Англії. Не було жодного сенсу намагатися заводити подібні розмови з Гільдою. Аж раптом я згадав про свого приятеля Портіуса, який зазвичай засиджується допізна.
Портіус колись працював учителем у приватній школі, зараз він на пенсії. Мешкає у старій частині міста, біля церкви. На щастя, його квартира на нижньому поверсі. Затятий старий одинак. Навіть уявити не можу його одруженим. Живе самітником, днями читаючи свої книжки і пахкаючи люлькою. Час від часу до нього приходить якась жіночка допомогти з хатніми справами. Портіусще той ерудит, знає латину і грецьку, цитує по памяті вірші й таке інше. Лівий книжковий клуб у нас відповідає за «прогрес», а Портіус за «культуру». Та ні той, ні той не зажив великої слави у Західному Блечлі.
У віконці кімнати, де старий зазвичай читав вечорами, горіло світло. Я постукав у дверіПортіус вийшов до мене у своєму звичному вигляді: з люлькою в роті 1 книжкою в руці, заклавши пальцем сторінку, на якій зупинився. Зовнішність у нього виразна: високий, худорлявий, з кучерявим сивим волоссям, трохи замріяним обличчям, яке попри певну блідість виглядає досить молодо, хоча йому вже майже шістдесят. Ніколи не замислювалися, чому викладачі та університетські професори так добре виглядають у літньому віці? В їхніх рухах є щось особливе. Старий Портіус має звичку неквапливо походжати кімнатою, закинувши свою красиву кучеряву голову назад так, що складається враження, ніби він поринув у глибокі роздуми над якоюсь поемою і навіть не помічає, що відбувається довкола. Достатньо одного погляду на нього, щоб зрозуміти, яке життя він прожив: спершу приватна школа, потім Оксфорд, згодом викладання у тій самій приватній школі. Усе його життя минуло в атмосфері давніх мов і крикету. А які він має манери! На ньому завжди старенький піджак з гарріс-твіду і зношені широкі фланелеві штани, які він сам називає «ганебними»; він віддає перевагу люльці, зневажливо ставиться до цигарок і попри те, що лягає спати мало не на світанку, бюся об заклад, що його ранок починається з ванни. Підозрюю, що для нього я не більш ніж простолюдин. Я не вчився у приватній школі, не знаю ані латини, ані грецької, і навіть не маю бажання вивчити. Іноді він може кинути на мою адресу щось на кшталт «шкода, що ви байдужі до прекрасного». Гадаю, так він ввічливо натякає на те, що мені бракує освіти. Та все одно він мені подобається. Портіус дуже гостинний, завжди радо відчиняє перед тобою двері, готовий вислухати. І завжди запропонує щось випити. Добре час від часу вирватися з дому, щоб опинитись у холостяцькому барлозі, серед книжок, тютюну, біля каміна, особливо коли у власному помешканні жінка й діти, від яких нікуди не сховаєшся. І цей дух Оксфорду, коли відчуваєш, що у світі немає нічого важливішого за літературу, поезію, давньогрецькі скульптури, і усвідомлюєш, що з часів вторгнення готів у Рим не відбулося нічого насправді важливого,іноді він заспокоює.
Портіус всадовив мене у старезне шкіряне крісло, а сам пішов змішати віскі з содовою. Не памятаю, щоб колись бачив його вітальню без клубів тютюнового диму; стеля аж почорніла від кіптяви. Сама кімната невелика, всі стіни, від підлоги до стелі, заставлені книжковими стелажами, які не загороджують хіба що вікно й двері. Чого тільки не побачиш на камінній полиці: розставлені у рядок запилюжені люльки з вересу, кілька античних срібних монет, банка з тютюном з емблемою коледжу Портіуса і глиняна лампа, яку, як він сам стверджує, відкопав десь у горах Сицилії. Над каміном висять зображення грецьких статуй. Посередині, на найбільшому фото, зображена крилата жінка без голови, яка ніби кинулася на дорогу зупинити автобус. Памятаю, яким шокованим був старий Портіус, коли я уперше побачив ці світлини і не придумав нічого кращого, як запитати, чому їй не причепили голови.
Набивши люльку тютюном з банки на камінній полиці, він кинув через плече:
Ця нестерпна жінка поверхом вище придбала собі безпровідний радіопередавач. А я сподівався, що доживу решту днів без гуркотіння тих ящиків. Та, певно, доведеться з цим змиритися. Ви, бува, не знаєте, чи є якийсь закон, який би регулював це питання?
Я сказав, що тут годі щось вдіяти. Мені подобалася його манера вживати оксфордські фрази і слова на кшталт «нестерпна» і було приємно, що лишилися ще люди, які проти радіо, що горлає на весь будинок, хоча надворі вже 1938-й. Походжаючи кімнатою у своїй мрійливій манері (руки в кишенях, між зубами затиснута люлька), Портіус відразу ж заговорив про якийсь закон часів Перікла, який забороняв гру на музичних інструментах. Усе той самий старий Портіус. Завжди говорить про події кількасотрічної давнини. Хай би про що зайшла мова, він зажди щось пригадає з часів давніх греків чи римлян. Ви йому про «Королеву Мері», а він у відповідь про фінікійські трієри. Сучасною літературою він не цікавиться, газет теж не читає (за винятком «Таймсу») і з гордістю вихваляється, що жодного разу не був у кінотеатрі. На його глибоке переконання, якби не кілька поетів, таких як Кітс чи Вордсворт, сьогодення (а для нього це останні дві тисячі років) взагалі було б позбавлене будь-якого сенсу.
Мене не надто цікавить давнина, але мені подобається слухати Портіуса. Люблю спостерігати, як він неквапливо підходить то до однієї полиці, то до іншої, витягає першу-ліпшу книжку і зачитує вголос якийсь уривок з неї, випускаючи з люльки кільця диму і, звісно, одразу перекладаючи з латини чи ще з якоїсь мови. Бальзам на душу. Є тут щось від учителювання, але якимось дивовижним чином це мене заспокоює. Слухаючи Портіуса, я повністю відключаюся від своєї буденності, в якій самі лише потяги, рахунки за газ і страхові поліси; він переносить мене у світ храмів і оливкових дерев, павичів і слонів, арен з бійцями, що тримають у руках тризуби, крилатих левів, євнухів, галер, катапульт, вершників у залізних обладунках, що височіють над арміями солдатів зі щитами. І досі не розумію, чому старий потоваришував зі мною. От вам і одна з переваг бути товстуномз легкістю можеш вписатися у будь-яке товариство. До того ж ми обидва полюбляємо брудні історії. Це, напевно, єдина річ у сучасному світі, яка викликає у Портіуса бодай якийсь інтерес, хоча він не пропускає нагоди нагадати, що всі сюжети не нові. Такі історії він розповідає, як молоденька дівчина: у завуальованій манері, перефразовуючи. Іноді може перекласти кілька поетичних рядків з міцним слівцем з латини, а про решту маєш здогадатися сам, а іноді почне натякати на брудні подробиці з життя римських імператорів, на те, що коїлося у храмах богині Астарти. Виявляється, ці греки і римляни були ще тими розпусниками. Якось старий показав мені кілька світлин із зображеннями картин на стінах десь в Італії, від яких аж волосся стає дибки.
Коли робота і родинне життя стають кісткою поперек горла, я йду до Портіуса, щоб відволіктися, відпочити. Та сьогодні це мені чомусь не вдавалося. Ніяк не міг позбутися своїх думок. Як і у випадку лектора з Лівого клубу, я не слухав старогойого слова були лише тлом для моїх думок. Щоправда, часом лекторові вдавалося привернути до себе увагу, натомість голос Портіуса був надто спокійним, а манера говорити надто стриманою. Зрештою я його перебив:
Скажіть, Портіусе, якої ви думки про Гітлера?
Довговязий Портіус стояв біля каміна, поставивши ногу на решітку і спираючись ліктем на поличку. Від здивування в нього мало не випала з рота люлька.
Гітлер? Ви маєте на увазі цього німця? Любий друже, я взагалі про нього не думаю.
Бачте, проблема в тому, що своїми клятими витівками він змусить нас думати про нього.
Від слова «кляті» Портіус зніяковів, хоча не подав і знаку. Утім, як завжди. Така вже в нього натура. Знову почав походжати кімнатою, випускаючи у повітря клуби тютюнового диму.
Не бачу причин приділяти йому якусь увагу. Типовий авантюрист. Скільки таких було до нього і скільки ще буде після. Ефемерність, нічого більше.
Не надто розуміючи, що таке «ефемерність», я продовжував наполягати на своєму:
Гадаю, ви помиляєтеся. Це стерво Гітлер не такий, як решта, так само, як і Сталін. Вони не з тієї старої гвардії, що ради забави страчувала людей на гільйотині чи розпинаючи на хресті. Ці хлопці належать до нового покоління. Таких ми ще не бачили.
Любий друже, в цьому світі все вигадали ще до нас!
Ну звісно, це ж улюблений вислів Портіуса. До всього нового він ставиться зі зневагою. Варто завести мову про останні новини, як він тут же відповість, що подібне трапилося за якогось там імператора. Навіть у розмові про аероплани згадає, що їх, можливо, використовували колись і на Криті, чи в Мікенах, чи деінде. Я спробував описати йому свої враження від виступу того лектора, пояснити, що передчуваю наближення біди, але він не захотів того слухати. Тільки повторив, що все в цьому світі вигадано до нас. Тоді дістав з полиці книжку і зачитав абзац про давньогрецького тирана, який, поза сумнівом, був практично близнюком Гітлера.
Ми ще трохи посперечалися. Цілий день я чекав, коли зможу виговоритися. Сміх та й годі! Я, звісно, не бовдур, але й розумником себе назвати не можу, а коло моїх інтересів зазвичай обмежується типовим переліком тих, що й у пересічних товстунів мого віку, які мають двох дітлахів. Та навіть моїх інтелектуальних здібностей достатньо для того, щоб побачити: звичний для нас уклад життя викорінюють. Шкірою відчуваю це. Перед очима постають картини війни і післявоєнного періоду: черги за продуктами, переслідування, гучномовці з пропагандою. І я не один про це думаю. Нас таких мільйони. Хлопці, з якими випиваю у пабах, водії автобусів, комівояжеривсі говорять про те саме: коїться щось недобре. Вони теж відчувають, як земля буквально йде з-під ніг. А цей високоосвічений інтелігент, який усе своє життя тільки те й робив, що читав книжки, не помічає очевидного. Каже, чхати він хотів на Гітлера. Відмовляється вірити в те, що ми стоїмо на порозі нової війни. У будь-якому разі, оскільки сам він не брав участі у бойових діях, ці проблеми його не хвилюють: для нього війнаце щось на кшталт поганенької вистави порівняно з падінням Трої. Не бачить сенсу перейматися через якісь там гасла, гучномовці та солдатський однострій. «Ну хто при здоровому глузді взагалі на це зважатиме?»постійно повторює він. Колись не стане Гітлера і Сталіна, натомість назавжди залишаться такі речі, як «вічні істини». Таким чином він намагається сказати, що знає заздалегідь, як усе складеться. Як і раніше, вихованці Оксфорду продовжуватимуть походжати по завалених книжками кабінетах, цитувати вислови латиною, курити добірний тютюн з банок з емблемами. І не було жодного сенсу намагатися щось йому довести. Певно, від того юного комуніста і то було б більше користі. Згодом наша розмова, як завжди, зосередилася довкола подій сивої давнини. А тоді звернула на поезію. Після цього Портіус дістав з полиці збірку творів Кітса і почав читати «Оду соловю» (чи, може, жайворонкувже й не згадаю).