Що ж, це моя Гільда. Тепер ви знаєте, яка у мене дружина. Хоча, правду кажучи, я не кращий за неї. У перші роки нашого подружнього життя мені хотілося її задушити, та з часом я звик і просто перестав звертати увагу. А тоді я розтовстів, втратив жагу до пригод. Десь 1930-го я почав стрімко набирати вагув одну мить став товстуном. Знаєте, як воно буває: лягаєш спати, відчуваючи себе ще більш-менш молодим, привабливим для дівчат, а на ранок прокидаєшся з цілковитим відчуттям того, що за ніч ти перетворився на старого гладуна, якому вже нічого не світить, окрім як обливатися потом і купувати черевики для дітлахів.
Зараз надворі 1938-й, і корабельні чи не всіх країн світу будують флот для наступної війни, а в мені якесь імя з плаката розбурхало цілий вир спогадів, які я вважав вже давно забутими.
Частина III
І
Повернувшись того вечора додому, я все ще вагався стосовно того, на що витрати свої сімнадцять фунтів.
Гільда збиралася за зустріч до клубу. Здається, мав приїхати хтось з Лондона з лекцією (Гільда, звісно, й гадки не мала на яку тему). Я теж вирішив піти. По правді сказати, я не дуже полюбляю такі заходи, але бомбардувальник, який я побачив уранці з вікна потяга, і всі ці роздуми про війну налаштували мене на відповідний ладпофілософствувати. Тож вклавши нарешті дітей, ми вирушили до клубулекцію було заплановано на восьму.
Вечір видався прохолодним, і в залі було зимно, ще й поганеньке освітлення. Якась нонконформістська секта здавала в оренду за десятку приміщення із залізним дахом і стінами з дощок. Зібралося, як завжди, чоловік пятнадцять. Над сценою висіла жовта афіша з темою лекції: «Загроза фашизму». Я навіть не здивувався. Містер Вітчет, який організовує подібні зустрічі, а вдень працює звичайним службовцем в архітектурному бюро, провів лектора рядами, відрекомендовуючи кожному особисто як «відомого антифашиста» (от тільки прізвище його забув). Звучало це так, як якби хтось назвав музиканта «відомим піаністом». Лектор у темному костюмі був чоловіком років сорока, з лисиною, яку йому ледь вдавалося приховати пасмами поріділого волосся.
Такі заходи ніколи не починаються вчаснопостійно чекають, що хтось ще прийде. Нарешті, коли на годиннику було вже двадцять пять хвилин по восьмій, Вітчет постукав по столу і відкрив зустріч. Його мяке, трохи дитяче обличчя з румянцем постійно сяяло усмішкою. Здається, він ще й секретар місцевого осередку партії лейбористів, член ради парафії та має якийсь стосунок до організації лекцій для Спілки Матерів. Природжений активіст-витівник. Він з такою щирістю говорить про те, як ми всі раді вітати тут пана лектора, що сам мимоволі починаєш йому вірити. Ніяк не можу позбутися думки про те, що він і досі незайманий. Миршавий доповідач-антифашист дістав свої нотатки (головним чином вирізки з газет) і розклав перед собою на столі, притиснувши склянкою з водою, облизав губи і розпочав.
А ви часто ходите на лекції, чиїсь виступи і всілякі зустрічі?
Я от, наприклад, коли потрапляю на такі заходи, ловлю себе на тому, що постійно ставлю собі те саме питання: якого біса ми всі тут робимо? Що змушує людей залишити свої теплі домівки такого холодного дня і припхатися сюди? Я обвів поглядом залу, а сидів я позаду (не памятаю, коли востаннє сідав у перший ряд на таких заходах). Гільда з подругами, як завжди, попхалися наперед. Картина здалася доволі похмурою. Самі гаразд знаєте, якими бувають такі місця: стіни з грубого дерева, залізний дах і протяг, через який змушений весь час кутатися в пальто. Купка людей у світлі прожектора під сценою, а позаду три десятки рядів порожніх кріселі всі вкриті шаром пилу. За спиною лектора, на сцені, виднівся якийсь громіздкий предмет, вкритий запилюженим лахміттям, що скидався на труну. Насправді це було фортепіано.
Я взагалі не слухав початку лекції. Та маю визнати, непоказний на вигляд лектор виявився непоганим оратором. Бліде обличчя, жвава артикуляція і сильний голос, натренований частими виступами перед публікою. Звісно, він розгромив Гітлера вкупі з нацистами. Мені було не надто цікаво (те саме я щоранку бачу в «Хроніці новин»), та безперервний потік фраз час від часу розбурхував мою свідомість, що реагувала на окремі слова.
«Жахливі звірства... Мерзенні спалахи садизму... Ґумові кийки... Концентраційні табори... Люте переслідування євреїв... Повернення до темних віків... Європейці... Ми маємо вжити заходів, поки не пізно... Всі небайдужі мають повстати... Альянс демократичних націй... Жорстка позиція... На захисті демократії... Фашизм... Демократія... Фашизм... Демократія...»
Гадаю, ви зрозуміли ідею. Такі, як він, можуть говорити годинами, не зупиняючись. Як заведена платівка. Просто натисни на кнопкуі почнеться. Демократія, фашизм, демократія. Але мені чомусь було цікаво спостерігати за ним. Неприємний голомозий недомірок з блідим обличчям стоїть на сцені і проголошує лозунги. Що він, у біса, робить? Він же розпалює у присутніх відчуття ненависті, і робить це навмисно, відкрито. Аж зі шкіри пнеться, аби ви зненавиділи іноземцівне всіх, а тільки тих, яких називають фашистами. Дивний фах у чоловікабути антифашистом. І сумнівний бізнеснамагатися нажитися на антифашизмі. Цей приятель, певно, пише книжки, в яких лає Гітлера, таким чином заробляючи собі на життя. Цікаво, а що він робив до появи Гітлера? І що робитиме після того, як його не стане? Звісно, такі самі питання можна поставити і лікарям, і детективам, і працівникам служб, що знищують гризунів, та ще бозна-кому. Тимчасом як його гучний голос продовжував звучати, мені раптом сяйнуло: та він же всерйоз! Він вірить у кожне своє слово. Його прагнення викликати в аудиторії ненавистьніщо порівняно з тією ненавистю, яку він сам відчуває. Він глибоко переконаний у кожному гаслі, що пролунало з його вуст. Певно, під час розтину у морзі патологоанатоми побачать, що всередині у нього самі лише гасла «Демократія-Фашизм-Демократія». Цікаво було б побачити, який він у приватному житті. Чи такі виступи є всім його життям? Бюся об заклад, він і мріє гаслами.
Скориставшись тим, що сиджу позаду всіх, я почав роздивлятися присутніх у залі. Напевно ж недарма всі ми прийшли до цього клубу послухати лекцію (себе я теж вважав частиною цього «ми»). Просто тобі революціонери Західного Блечлі. Не надто вражаюче видовище, подумав я, продовжуючи вивчати аудиторію: тут не більше півдесятка людей взагалі не збагнуло, про що мова, хоча лектор вже десь півгодини розпинався, проклинаючи Гітлера і нацистів. Типова картина для таких заходів. Завжди приблизно половина присутніх залишає залу, так і не второпавши, про що говорили зі сцени. Біля столу сидів і блаженно посміхався Вітчет, не відриваючи погляду від «антифашиста»; його обличчя кольором нагадувало квітку рожевої герані. Всі вже завчили напамять заключну промову Вітчетапісля виступу лектора він щоразу говорив те саме (як-от після минулої лекції, де збирали кошти для тубільців Меланезії): «Висловлюю свою вдячність від імені всіх присутніх... надзвичайно цікавий виступ... нам усім є над чим замислитися... така надихаюча зустріч!» У першому ряді, випроставши спину й схиливши голову набік, наче пташка, сиділа міс Мінз. Лектор дістав один із папірців, що лежали перед ним, і почав зачитувати статистику щодо рівня самогубств у Німеччині. З довгої худої шиї міс Мінз можна було зрозуміти, що вона не відчуває особливої втіхи. Хіба ця зустріч не мала «підвищити рівень її свідомості»? Якби ж вона тільки могла зрозуміти, до чого це все! Її подруги й надалі сиділи, як на оглядинах. Поруч із ними плела светр мініатюрна жіночка з рудим волоссям: одна лицьова петля, дві виворітні, накид, дві разом. У цей момент лектор розповідав, як нацисти відрубують голови зрадникам, а на розстрілах не відразу влучають у ціль. Я помітив ще одну жінкумолоду чорняву вчительку, яка викладала у місцевій школі. На відміну від більшості, вона справді слухаласиділа випрямившись, з широко розплющеними очима і ледь розтуленим ротом, уважно дивлячись на лектора, буквально вбираючи кожне його слово.
Відразу ж позаду неї сиділи два старигані з Лейбористської партії: один геть сивий, коротко підстрижений, а другий голомозий з обвислими вусами. Обидва були у пальтах. Дивлячись на них, відразу ж стає зрозуміловіддали партії все життя, років двадцять перебували у чорному списку роботодавців, а решту десять намагалися взяти змором міську раду, вимагаючи вирішити питання з нетрями. Та в одну мить усе змінилося і на місце старих партійців прийшли нові. Несподівано для себе вони з головою поринули у зовнішню політикуГітлер, Сталін, бомби, кулемети, ґумові кийки, вісь Рим-Берлін, Народний фронт, Антикомінтернівський пактспробуй тут розібратися, що й до чого. А прямо переді мною сиділо троє представників місцевого осередку Комуністичної партії. Всі дуже молоді. Один з грошимаякось повязаний з конторою «Гесперід Естейт» (здається, племінник старого Крама). Інший працює клерком у банкуприємний хлопчина, з круглим, дуже юним і натхненним обличчям, блакитними очима і таким світлим волоссям, що аж здається неприродним (на вигляд йому не більше сімнадцяти, та насправді має бути років на три старший). На ньому дешевий синій костюм і яскраво-синя краватка, що пасує до його волосся. Біля трійці сидить ще один комуніст, але видно, що він дещо іншого штибутроцькіст. Ті троє його недолюблюють. Він ще молодший за них, худорлявий, смаглявий брюнет з ознаками неврозу. Та обличчя розумне. Єврей, звісно ж. Четверо комуністів слухали лекцію не так, як решта: по них одразу було виднояк тільки дозволять ставити запитання, вони будуть першими (ледь могли спокійно всидіти на місці). Юний троцькіст геть змучився, соваючись на стільці від хвилювання й побоюючись, що не встигне випередити однопартійців.
Я припинив дослухатися до слів лектора, але продовжував слідкувати за тим, що відбувається на сцені. На мить заплющив очі: мене здивував ефектздавалося, що тільки зараз я побачив його насправді.
Здавалося, його гучний голос може гриміти без упину ще тижнів зо два. Моторошне відчуття викликають ці живі катеринки, з яких прямим потоком ллється пропаганда. Одне й те саме, знову і знову. Ненависть, і ще раз ненависть. Зібралися тут на сеанс групової ненависті. Наче хтось кийком дубасить тобі прямісінько по мізках. Та на коротку мить мені вдалося буквально залізти до нього в голову. Неповторний досвідя побачив те саме, що й він.
Перед моїми очима зявилася чітка картинка. Її складно описати словами. Лектор попереджав про наступ Гітлера, закликав усіх обєднатися, продовжував розпалювати ненависть і ворожнечу. Подробиці він, звісно, пропустив, усе звучало досить пристойно. Та у цей час бачив він зовсім іншу картину: уявляв, як трощить голови фашистів гайковим ключем. Я точно знаю. Немов, опинившись на кілька секунд усередині нього, побачив це на власні очі. Хрясь! Прямо по тімячку! Кістки кришилися, як яєчна шкарлупа, а те, що мить тому було обличчям, на очах перетворювалося на корж, обмазаний полуничним джемом. Хрясь! Ще один удар! От що у нього насправді на думціуві сні й наяву. І що більше він про це думає, то сильніше йому це подобається. Ніби так і має бути. Зрештою, це ж усього лише фашисти. Тон лектора не лишав сумнівів щодо його справжніх намірів.
Але чому? Скоріш за все тому, що боїться. Сьогодні кожен, хто ще не втратив когнітивної функції, перебуває у полоні страху. А у цього бідолахи ще й бурхлива уява, що дає всі підстави боятися більше за решту. Гітлер наступає! Тож не зволікаймо! Озброймося гайковими ключамиможе, розчерепивши їм голови, ми себе убезпечимо. Єднаймося! Кожен сам обирає свого лідерахто за Гітлера, а хто за Сталіна. Та, можливо, був ще якийсь шлях, бо для лектора і той, і той не надто відрізняються один від одного. Обидва викликали в нього те саме бажаннязнести їм голову.
Війна! До моєї голови знову просочилися думки про неї. Вона неминуча, і це очевидно. Та хто її боїться? Тобто хто боїться кулеметів і бомб? «Ти»,скажете ви мені. Так, звісно, я її боюсь. Проте війни боїться кожен, хто бодай раз у житті дивився їй в очі. Але не так самої війни, як того, що вона із собою принесе. Бо ми відразу ж опинимось у світі, сповненому ненависті й гасел, подібних до тих, що зараз лунають зі сцени. Сорочки одного кольору, колючий дріт і Гумові кийки. Камери, в яких світло не вимикають ані вдень, ані вночі, і наглядачі, які постійно стежать за тобою. А ще постійні демонстрації з велетенськими портретами і мільйонні натовпи людей, які так горлають, вітаючи свого вождя, що можна оглухнути: вбили собі в голову, що це якесь божество, а насправді, глибоко всередині, ненавидять його до нестями. Все це розпочнеться зовсім скоро. Гадаєте, ні? Іноді я й сам у це не вірю, а іноді розумію, що цього не минути. Та тієї ночі я був цілковито переконаний у цьому. І кожне слово лектора тільки посилювало мої страхи.
Тож, певно, є якийсь сенс у тому, що невелика група людей зібралася у цій залі зимового вечора для того, щоб послухати таку лекцію. Принаймні пятеро-шестеро з присутніх тут людей здатні розібратися, що тут і до чого. І це тільки крапля в морі цієї гігантської армії. Вони виявилися далекогляднішими за іншихперші збагнули, що судно отримало пробоїну і йде на дно. Хутчіш, хутчіш! Фашисти наближаються. Хлопці, тримайте зброю напоготові. Якщо не завдаси удару першим, поляжеш сам. Ми так боїмося майбутнього, що через власний страх квапимося лізти в нього, як кролики в пащу удава.
А що станеться з такими, як я, після того, як фашизм здобуте перемогу і в Англії? Чесно кажучи, ми не відчуємо особливої різниці. Інша річ такі хлопці, як лектор і решта комуністів у залі. От для них багато що зміниться. Вони почнуть товкти пики чи самі стануть жертвамивсе залежить від того, хто візьме гору. Та для таких, як я, не буде кардинальних змін. І все одно це мене лякає. І щойно я замислився над причиною, як лектор замовк і сів за стіл.
Залою прокотилися слабенькі аплодисменти (а якими ще вони можуть бути, коли тут зібралося всього пятнадцять чоловік), наш Вітчет виголосив свою промову, і не встиг він її завершити, як в одну мить з місця зірвалися четверо комуністів. Хвилин десять тривала запекла суперечка: вони сипали мудрованими фразами, зрозумілими тільки їм, як-от «діалектика матеріалізму», «доля пролетаріату», ще й Леніна цитували. Тоді доповідач, зробивши ковток води, підвівся і зробив заяву, від якої троцькіста аж пересмикнуло, а от трійці вона припала до душі, і суперечка продовжилася, проте вже у неофіційному форматі. Всі решта мовчки спостерігали за тим, що відбувається. Гільда з подругами пішли одразу ж, щойно закінчилася лекція (певно, переживали, що почнуть збирати гроші за оренду приміщення). Руда жіночка затрималася, щоб доплести рядок. Я чув, як вона пошепки рахує петлі, доки інші сперечаються. Вітчет сидів, насолоджуючись полемікою, яка виникла, що, на його думку, свідчило про інтерес до теми сьогоднішньої зустрічі. Чорнява вчителька, розтуливши рота, тільки й встигала переводити погляд з одного учасника суперечки на іншого, а старий лейборист, закутаний по вуха у пальто, який своїми звислими вусами нагадував тюленя, вирячився на них, дивуючись, що, в біса, коїться? Зрештою я піднявся і почав одягати пальто.