1910-го старий Вінсент вийшов на пенсію, і відтоді їхнє з дружиною життя за рівнем активності нагадувало існування молюсків. Але на мене неабияке враження справило те, що в їхньому родоводі були майори, полковники і навіть один адмірал. Загалом, моє ставлення до Вінсентів, як і їхнє до менеяскравий приклад того, якими дурнями стають люди, опинившись поза звичним оточенням. Потрапивши до кола незнайомих мені комерсантів (не має значення, директори це чи комівояжери), я вмить скажу, хто чого вартий. А от представників класу священників-чиновників мені зустрічати не доводилося, от я і бив перед ними поклони. Я бачив у них когось вищого за себе, розвиненішого в інтелектуальному плані; вони ж помилково сприйняли мене за молодого амбітного бізнесмена, кишені якого не сьогодні-завтра почнуть наповнюватися грошима. Для таких людей будь-який «бізнес»чи то продаж страхових полісів, чи горішківтемний ліс. Вони вбачають у ньому вульгарне заняття, на якому можна заробити гроші. Старий Вінсент із захопленням розповідав іншим про мої справи: памятаю, як він якось обмовився, зазначивши, що я працюю «в торгівлі», певно, не розуміючи різниці між продажем товарів і управлінням власним бізнесом. Він лише в загальних рисах уявляв мою роботу в «Летючій саламандрі», та чомусь був переконаний, що рано чи пізно я маю її очолити. Підозрюю, що він також сподівався колись позичити у мене грошей. От Гарольд точно на це розраховував. Я бачив по його очах. Навіть з тим доходом, який я сьогодні маю, я б і досі годував бідолаху, якби він був живий. На щастя, Гарольд помер через кілька років після нашого весілля (здається, від черевного тифу); його батьки теж уже на тому світі.
Щойно ми з Гільдою одружилися, як я зрозумів, якої фатальної помилки припустився. «То навіщо йшов із нею під вінець?»запитаєте ви. «Та з тих самих причин, що й ви»,скажу вам у відповідь. У житті всяке трапляється. Хочете вірте, хочете ні, та перших кілька місяців в мене неодноразово зявлялися грішні думки щодо своєї новоспеченої дружинипросто хотілося її вбити. Звісно, насправді ніхто цього робити не збирався, все це не більш ніж фантазії. Зрештою, всіх убивць ловлять і саджають за ґрати. Хай би яке бездоганне алібі вони собі забезпечили, всім відомо, що то чоловік порішив свою дружину, і рано чи пізно знаходиться спосіб пришити їм це вбивство. Коли таке трапляється (вбивство жінки), перший підозрюваний завжди чоловік, і це змушує замислитися над справжньою цінністю шлюбу.
Таз плином часу людина до всього звикає. Десь за рік чи два бажання вбити Гільду зникло, натомість я просто дивувався з деяких речей. Іноді недільними вечорами я міг годинами лежати в ліжку, не знімаючи взуття та одягу, і розмірковувати над дивовижними перетвореннями, що стаються з цими тендітними створіннями. Чому вони так миттєво змінюються, навіщо? Певно, у світі немає сумнішого видовища за те, коли бачиш, на що перетворюється жінка одразу після весілля. Ніби від самого народження в неї було одне-єдине призначеннястати дружиною, а щойно місія виконана, вони вянуть, як квіти, що розпорошили своє насіння. Та найбільше мене вражає похмурий настрій, з яким вони сприймають життя. Я б іще міг зрозуміти, якби шлюб був таким собі хитрим вивертом з боку жінки, якби вона, упіймавши тебе, сказала: «Попався, бовдуре! Тепер не сіпайся, працюй на мене, а я втішатимуся життям». Але насправді нічого такого. Їх більше не цікавлять розваги, у них залишається одне бажанняякомога швидше наблизити поважний вік. Після запеклої боротьби за чоловіка, після того, як всі сили витрачено на те, щоб притягти його до вівтаря, жінки розслабляються, і всі їхні принадимолодість, енергія і вміння радіти життюзникають буквально за єдину ніч. Так сталося і з Гільдою. Коли ми познайомилися, вона була гарненькою, тендітною дівчиною, яка, здавалося (присягаюся, що на початку так воно й було), мала тоншу душевну організацію, ніж у мене, а за три роки Гільда перетворилася на похмуру й сварливу нечупару середніх літ, яка втратила жагу до життя. Не можу сказати, що тут обійшлося без моєї допомоги. Та хай би хто опинився на моєму місці, усе склалося б так само.
Чого Гільді бракуєя це усвідомив уже за тиждень після весілля,то це того, що вона зовсім не вміла насолоджуватися життям і її абсолютно ніщо не цікавило. Їй не вкладалося в голову, як можна робити щось просто заради втіхи. Саме вона показала мені, що таке бути членом сімейства середнього класу, яке живе тільки спогадами про своє видатне минуле. Вся їхня енергія йшла на те, щоб якось дати раду проблемі постійного браку коштів. У таких родинах, що живуть на пенсію і мізерний відсоток від цінних паперів, який з часом стає щоразу меншим, бідність відчувається сильніше, ніж у родині пересічного робітника чи фермера,тут трусяться над кожною скоринкою хліба і рахують кожну копійку. Гільда розповідала, що одні з її перших спогадів повязані з жахливим відчуттям того, що родині завжди бракує грошей. Ситуація ще більше загострюється, коли діти підростають і настає час віддавати їх до школи. Звідси і це переконання, особливо у дівчат, що доведеться до скону віку жити у злиднях, а ще вічні переживання з цього приводу.
Спочатку ми жили в убогому крихітному будиночку і ледь зводили кінці з кінцями на мою зарплатню. Пізніше, коли мене перевели до Західного Блечлі, стало трохи легше, але настрій Гільди не змінивсявона й далі скаржилася, що не вистачає грошей: рахунок від молочника, рахунок за вугілля, оренда, платня за школу! Все наше життя вже котрий рік поспіль минає під акомпанемент її ниття: «Не сьогодні, то завтра опинимося на вулиці». Ні, я не хочу сказати, що Гільда скнара в традиційному сенсі цього слова, і ще менше мені б хотілося, щоб ви подумали, що вона егоїстка. Навіть коли зявляється зайва копійка, ледь вдається вмовити її купити собі щось нове з одягу. У неї в голові міцно засіло переконання, що вона повинна перейматися тим, що гроші от-от можуть скінчитися. Лише одним своїм настроєм вона створює в нашому домі гнітючу атмосферу злиднів. Та я не такий. У мене інше ставлення до грошей: треба жити сьогоднішнім днем, а що буде завтрапобачимо. Найбільше Гільду дратує мій внутрішній спокій, а також те, що я не поділяю її одержимості фінансовими питаннями. Вона постійно дорікає мені цим: «Джордже, хіба ти не розумієш? У нас зовсім не лишилося грошей! Це не жарти!» Обожнює впадати в паніку і повторювати: «Це не жарти!» При цьому неодмінно насупиться, зсутулиться і складе руки на грудях. Якщо записати всі фрази, сказані нею протягом дня, то їх можна віднести до трьох категорій: «Ми не можемо собі цього дозволити», «На цьому можна непогано зекономити» і «Не знаю, де взяти на це гроші». І всі її думки з негативним підтекстом. Випікаючи пиріг, Гільда думає не про сам пиріг, а про те, скільки грошей було витрачено на масло і яйця. Коли ми кохаємося, вона переймається тим, що завагітніє. А якщо йдемо до кінотеатру, постійно обурюється вартістю квитків. У моєї матері стався б серцевий напад від її підходу до ведення домашнього господарства, бажання «як слід використовувати» речі, щоб «вони довго служили». Та, маю визнати, Гільда ніколи не ставилася до мене зверхньо, хоч я й не був джентльменом; в ній немає ані краплі снобізму. Навпаки, вона вважає, що мені занадто подобаються панські вибрики. Жоден з наших походів до ресторану не закінчується без скандалу через те, що я залишаю забагато чайових. Цікаво, та протягом останнього часу своєю поведінкою вона стала більше скидатися на представницю нижнього середнього класу, ніж я. Звісно ж, від її «економії» жодної користі. Так завжди буває. Рівень життя у нас приблизно такий самий, як і в решти родин на Елзмір Роуд. Але немає кінця-краю ниттю через великі рахунки за вугілля, молоко, ціни на масло і вартість навчання хлопчиків. Для Гільди це найулюбленіша розвага.
1929-го ми переїхали до Західного Блечлі і вже наступного року, перед самим народженням Біллі, зробили перший внесок за наш будинок на Елзмір Роуд. Отримавши посаду інспектора, я став частіше їздити у відрядження, і в мене побільшало можливостей опинитися в товаристві жінок. Звісно, я зраджував Гільдіне весь час, але щоразу, коли випадала така нагода, користувався нею. Ви, певно, будете здивовані, та вона ревнувала. Враховуючи те, що вона не надто переймалася такими речами, я зовсім не очікував від неї сцен. Ще й почала вдаватися до хитрощівутім, як і всі ревниві жінки. Ніколи б не подумав, що Гільда на таке здатна. Іноді їй вдавалося підловити мене у геть невдалий момент, змушуючи замислитись над тим, чи немає в неї, часом, телепатичних здібностей. Та це була її типова поведінкапідозрювати мене всюди і в усьому, навіть коли я був абсолютно невинний. Та бачить Бог, востаннє я грішив років пять тому. Це й не дивно з моєю нинішньою комплекцією.
Та загалом наше родинне життя не гірше, ніж у половини подружніх пар на Елзмір Роуд. Були моменти, коли я подумував піти від Гільди чи розлучитися з нею, та для нас це неприпустима розкіш. Ми не можемо собі цього дозволити. З часом просто звикаєш. Проживши разом з жінкою пятнадцять років, складно собі уявити життя без неї. Іноді нам здається, що сонце світить надто яскраво, але ж ми не висуваємо до нього претензій. Так уже склалося наше життя. До того ж з дітьми все набагато складніше. Вони, як кажуть, є тією «особливою ланкою», що вас обєднує. Або «звязує», якщо не сказати «привязує», один до одного.
Нещодавно у Гільди зявилися дві нові подругимісіс Вілер і міс Мінз. Місіс Вілервдова, і я підозрюю, що вона затамувала велику образу на весь чоловічий рід. Коли заходжу до кімнати, шкірою відчуваю її неприязнь. Виглядає ця слабенька бліда жіночка так, наче її припорошило пилом, та енергії в неї через край. Вона погано впливає на Гільдувсе через її маніакальну пристрасть до економії (хоча в неї вона виявляється дещо в іншому). Ця жінка тільки й думає про те, як би приємно провести час, не витративши жодної копійки. Вона завжди в курсі найвигідніших розпродажів і безкоштовних розваг на будь-який смак. Для таких людей не має значення, потрібна їм та або та річ чи ні, головнене проґавити вигідну пропозицію. Місіс Вілер завжди попереду черги на будь-якому великому розпродажі в універмазі, а найбільша винагорода для неї за витрачені зусилля в пошуках чогось цінного у купі крамупіти з порожніми руками. З міс Мінз зовсім інша історія. Бідолахатам геть складний випадок. Худорлява висока жіночка тридцяти восьми років, з чорнявим волоссям, яке вона ретельно зачісує назад, і добрим довірливим обличчям. Живе вона на якусь мізерну ренту. У мене вона асоціюється з якимось пережитком минулого, уламком тодішнього товариства Західного Блечлі, коли він був ще маленьким провінційним містечком, а не околицею великого міста. В неї на обличчі написано, що її батько був священником, який страшенно муштрував доньку за життя. Ці бідолашні створінняспецифічний побічний продукт середнього класу, які перетворюються на кістлявих старих панн, не маючи змоги вирватися з-під батьківського крила. Бідолашна міс Мінз уже вкрилася зморшками, але й досі виглядає як дитина. І досі сіпається щонеділі, хоча давно вже не ходить до церкви; постійно бурмоче щось про «сучасний прогрес», «жіночий рух» і необхідність «підвищувати рівень свідомості». От тільки не знає, з чого б його почати. Думаю, що спочатку вона причепилася до Гільди і місіс Вілер тільки для того, щоб не почуватися самотньою, та тепер вони всюди ходять втрьох.
А які у них розваги! Іноді я їм майже заздрю. В їхній компанії всім заправляє місіс Вілер. Певно, не лишилося більше у світі ідіотських занять, до яких вона б не долучила своїх подруг. Чим вони тільки не займалисявід теософії до плетіння кошиків, тільки б не довелося за це багато платити. Десь місяць вивчали якісь дурнуваті дієти. Місіс Вілер звідкілясь дістала старий примірник «Джерела чистої енергії», в якому вичитала, що для доброго самопочуття людині достатньо самого лише листя салату. До того ж коштує він копійки. Гільді ця ідея, звичайно ж, припала до душі, і вона почала морити себе голодом. У неї були спроби поставити експеримент і наді мною з дітьми, та я запротестував. Тоді вони вдарилися в лікування силою думки. Потім зявилося захоплення пельманізмом, та в затяжному процесі листування зясувалося, що їм не отримати безкоштовних посібників, на що так розраховувала місіс Віл ер. Тоді трійця взялася за кулінарію. Почали робити якесь «бджолине вино», яке мали намір продавати за безцінь, бо основним інгредієнтом у ньому була вода. Та прочитавши в місцевій газеті статтю про те, що цей шмурдяк може викликати рак, полишили цю ідею. Потім вони були буквально за крок від того, щоб стати членами одного з жіночих клубів, які проводять організовані тури по фабриках, але місіс Вілер підрахувала, що чаювання в клубі не компенсує членських внесків. Потім вона познайомилася з кимось, хто міг дістати безкоштовні квитки на вистави в аматорських театрах. Усі троє годинами сиділи там, дивлячись складні вистави, в яких нічогісінько не тямили, а після їх закінчення не могли навіть пригадати назви шедевру, але відчуття того, що їм щось дісталося задарма, було дуже сильним. Якось навіть спробували спіритичні сеанси. Місіс Вілер десь зустріла медіума, який від відчаю проводив ті сеанси за вісімнадцять пенсівтобто всього за шість пенсів кожна з трьох подруг отримувала можливість дізнатися, що приховує таємнича завіса часу. Я його бачив один раз, коли він проводив сеанс у нас вдома: старий дідуган, який страшенно боявся смерті. Він був настільки слабким, що коли одягав пальто у вітальні, похитнувсямабуть, його ногу звело судомою, і в цей момент з його штанини викотився клубок марлі. Я встиг передати йому той клубок, перш ніж жінки щось помітили. Марлю, як я дізнався згодом, медіуми використовують для того, щоб відтворити ектоплазму. Певно, на цей вечір у нього були ще заплановані сеанси. До речі, духи не являються за вісімнадцять центів.
Та найкраще, що вдалося знайти місіс Вілер, це Лівий книжковий клуб. Звістка про нього дісталася Західного Блечлі, здається, 1936-го. Трохи згодом я став його членом, і це майже єдиний на моїй памяті випадок, коли Гільда не заперечувала проти таких витрат. Вона вбачала певний сенс у покупці книжок за третину їхньої звичайної ціни. Ці жіночки не припиняють мене дивувати. Міс Мінз намагалася долучитися до літератури, а от решті з трійці ця ідея навіть не спадала на думку. Вони поняття не мали, як влаштовані подібні клуби, та й не надто цим переймалися; місіс Вілер взагалі вважала, що Лівий книжковий клубце організація, яка розпродує буклети і рекламні проспекти, які лишають у вагонах потягів. Проте вони всі чудово розуміють, що тут книжку, яка коштує півкрони, можна придбати за сім з половиною шилінгів, і завжди акцентують увагу на тому, що це «вигідна пропозиція». Іноді клуб запрошує когось для виступів, і місіс Вілер не пропускає жодної лекції, ще й заохочує до цього інших (вона обожнює будь-які публічні заходи, особливо ті, що безкоштовні й не на природі). Свята трійця сидить там, як на оглядинах. Як правило, вони й гадки не мають, з якої нагоди влаштовано захід, але всі відчувають (особливо міс Мінз), як «підвищують свій рівень свідомості», до того ж задарма.