Що ж, я так і не отримав омріяної роботи. Виявилося, що немає охочих платити по дві тисячі фунтів на рік лише за мою присутність в офісі з продуманим до дрібниць інтерєром і роздавання вказівок білявій секретарці. Як і більшість моїх колег по службі, я швидко усвідомив, що в армії були наші золоті часи і навряд чи комусь із нас світить заробляти більше. З джентльменів на службі у її Величності ми враз перетворилися на безробітних, які нікому не були потрібні. З часом я знизив планку своїх очікувань з двох тисяч на рік до трьох-чотирьох фунтів на тиждень. Та не так просто було знайти навіть таку роботу. Здавалося, що всі місця зайняті тими, хто був або застарим, або замолодим, щоб іти на фронт. А ті безталанні, які народилися у проміжку між 1890 і 1900 роками, опинилися на узбіччі життя. Та навіть тоді мені не спало не думку повернутися у торгівлю. Можливо, мені б вдалося знайти вакансію помічника продавцязрештою, старий Гріммет (звісно, якщо він ще був живий і досі в бізнесі) дав би мені хороші рекомендації. Але це вже було не для мене. З новим соціальним статусом і досвідом, надбаним завдяки всім тим книжкам, які я перечитав, я й уявити себе не міг у крамниці. Мені хотілося подорожувати і загрібати гроші. Особливо мені кортіло стати комівояжером. Я відчував, що ця робота для мене.
Але таких вакансій не було, тобто не було місць з фіксованим посадовим окладом. Пропонували роботу, де твоїм заробітком був відсоток з продажтільки це ж справжнісінький рекет. Тоді цей бізнес саме починав розвиватися. Для будь-якої компанії це був чудовий спосіб збільшити обсяги продажів і розрекламувати свій продукт без зайвих витрат і ризиківбізнес процвітатиме, навіть коли торгівля не йде. Вони постійно годують обіцянками, що за кілька місяців переведуть на твердий оклад, а коли вижмуть з тебе останні соки, одразу ж зявиться черговий молодик, готовий працювати за відсоток. Як ви вже могли здогадатися, я досить швидко знайшов таку роботу. Навіть встиг змінити кілька місць. Слава богу, не довелося продавати пилососи зі словниками. Натомість я пропонував пральний порошок, штопори, відкривачки для консервів і подібне кухонне начиння, а згодом всілякі канцелярські товари: скріпки, копіювальний папір, стрічки для друкарських машин і таке інше. У мене непогано виходило. Я вмію продавати товари. У мене є характер і відповідні манери. Але мені не вдавалося пристойно заробляти. Це просто неможливо на такій роботі.
Так минув рік. Це був ще той досвід! Я мотався по всій країні: найвіддаленіші куточки, околиці провінційних містечок, паршиві готелі з простирадлами, від яких тхне пліснявою, а на сніданокяєчня з жовтками, блідішими за цитрину. І всюди зустрічаєш таких самих колег-бідолах, зазвичай батьків сімейств середнього віку, у пальті і побитих міллю котелках. І всі вони плекають надію, що от-от у них піде торгівля і зароблятимуть вони вже пять фунтів на тиждень. Тиняєшся від однієї крамниці до іншої, постійно сперечаєшся з їхніми власниками, які ніколи тебе не вислухають, а щойно зявляється клієнт, маєш посунутися вбік. Та я не надто цим переймався. Але зустрічалися диваки, які не могли навіть переступити поріг крамниці без того, щоб не знітитися. Та я не з таких. Я вмію діяти жорстко і, чесно кажучи, можу переконати будь-кого купити абсолютно не потрібну йому річ. Навіть якщо просто перед моїм обличчям зачинять дверіне біда, якось переживу. За великим рахунком, мені подобається така роботазвісно, за умови, що є перспектива непоганого заробітку. Важко сказати, чи багатьох речей я встиг навчитися за той рік, та з упевненістю можу заявити, що позбувся багато чого. Армійські дурниці відразу ж вилетіли з голови, а все те, про що довідався з книжок за час свого ледарювання, швидко забув. Здається, я нічого, окрім детективів, і не читав у подорожах. Мені тоді було не до високого стилю. Мене поглинули реалії буденного життя. Зрештою, чим тоді була для мене реальність? Передовсім, необхідністю збути свій товарздавалося, я приречений робити це до кінця життя. Більшості людей доводилося тим чи тим способом продавати себе (отримав роботу, тож тримався за неї до останнього). Одразу після війни скрізь, хоч куди поткнися, робочих місць було менше, ніж охочих працювати. І це страшенно отруювало життя. Почуваєшся, наче на борту корабля, що йде на дно, з чотирнадцятьма рятувальними жилетамитільки от пасажирів девятнадцять. «Але що в цьому нового?»запитаєте ви. Який стосунок це має до війни? А от який. Ти постійно відчував, що маєш боротися, викручуватися, аби щось отримати, буквально вигризати зубами; постійний тиск з боку натовпу охочих зайняти твоє робоче місце і страх скорочення персоналуприсягаюся, до війни такого не було.
Та, зрештою, моє фінансове становище було не таким уже й поганим. Заробляв я небагато, але на рахунку в банку лежали дві сотні фунтів, і майбутнє мене аж ніяк не лякало. Я був переконаний, що рано чи пізно знайду гідну роботу. Так і сталося. Через рік мені пощастило. Я кажу «пощастило», хоча насправді довелося постаратися, щоб усе склалося саме таким чином. Я не з тих, хто може померти з голоду. І ймовірність, що я можу опинитися у трудовому таборі, була не більшою, ніж отримати від королеви почесний титул. Я типовий середнякз тих, хто за якимись законами всесвітнього тяжіння притягує такі пропозиції роботи, де не заробиш більше пяти фунтів на тиждень. Тож я якось влаштуюся, доки існує така робота.
Щаслива нагода трапилася, коли я активно продавав скріпки і копірку. Мені вдалося потрапити до великої офісної будівлі на Фліт-стріт (туди зазвичай не пускали комівояжерів, але я зумів справити на ліфтера враженнятой, певно, подумав, що в моєму кейсі не зразки товару, а ділові папери). Я йшов одним із коридорів, розшукуючи офіс невеличкої фірми, що продає зубну пасту, до якої мені порадили зайти, і помітив у протилежному його кінці якогось боса, як мені тоді здалося. На такі речі в мене нюх. Ну, знаєте, як ці великі бізнесмени поводяться: здається, що місця у приміщенні займають більше, ніж рядові співробітники, говорять гучніше і впевненіше, а грошима від них несе за пятдесят ярдів. Коли він наблизився, я розгледів в ньому сера Джосефа Чима. Форми він, звісно, більше не носив, але я його легко впізнав і в цивільному. Сюди, певно, приїхав на якусь ділову зустріч. За ним слідом ішли двоє клерків чи секретарів; шлейфа вони не притримували, бо цього елемента в костюмі боса не було, але враження складалося саме таке. Я, звісно, поштиво відійшов убік. Дивно, але він впізнав мене, хоч і не бачив кілька років. Ба більше: зупинився і заговорив до мене:
Вітаю! Здається, ми десь бачилися. Нагадайте, як вас звати? Крутиться на язику, та ніяк не можу згадати.
Боулінг, сер. Служив у відділі забезпечення.
Точно! Ти той хлопчина, який відповів мені, що «не джентльмен»! А тут як опинився?
Я міг би сказати правду і розповісти, що продаю тут стрічки для друкарських машин, але на цьому все, напевно, і скінчилося б. Але цієї миті я відчув, що саме зараз настав той момент, коли, не розгубившись, я маю щось вигадати. Тож я відповів:
Чесно кажучи, сер, шукаю роботу.
Роботу? Завдання нині не з легких.
Він зміряв мене уважним поглядом. Двоє з його свити завмерли на місці, уважно спостерігаючи за тим, що відбувається. Я дивився на його шляхетне обличчя з густими сивими бровами, виразним носом і розумів, що він хоче мені допомогти. Дивовижно, скільки влади мають ці багатії. Він міг би просто пройти повз мене, насолоджуючись своєю величчю, та замість цього зупинивсяначе імператор, який вирішив втішити жебрака монетою.
То ви хочете працювати? А що ви вмієте?
І тут я знову видав. Перед такими, як сер Джозеф, немає сенсу розписувати свої таланти. Треба казати правду. Що я і зробив:
Нічого, сер. Але хочу бути штатним комівояжером.
Штатним комівояжером? Хм. Не впевнений, що можу вам зараз щось запропонувати. Дайте-но подумати.
Він закусив губу і десь на півхвилини занурився у роздуми. Це ж треба! Така поважна людина думає про мене! Це мене надзвичайно вразило. Бізнесмен зі статком, певно, щонайменше в півмільйона вирішив допомогти мені тільки тому, що колись я мав необережність сказати одне-єдине слово. І це відклалося в його памяті, тож тепер він докладає зусиль, щоб допомогти мені влаштуватися на роботу. Можу припустити, що того дня він звільнив чи не з два десятки своїх клерків. Нарешті, після паузи, він промовив:
Що ви думаєте про страхування? Бізнес досить надійний. Усім потрібна страховка, так само як і їжа.
Звісно, я відразу ж пристав на цю пропозицію. Сер Джосеф «мав частку» в «Летючій саламандрі» (і ще у бозна-скількох компаніях). Один із помічників підлетів до нього зі шкіряною папкою, сер Джозеф дістав з кишені пальта золоте перо і черкнув кілька рядків, адресованих керівництву «Летючої саламандри». Я подякував йому, він пішов далі, і відтоді ми ніколи більше не бачилися.
Що ж, я отримав роботу, а згодом, як я вже казав, і вона мене отримала. Зараз іде вісімнадцятий рік моєї служби в «Летючій саламандрі». Починав я офісним клерком і доріс до інспектора, чи, як ще іноді кажуть, «представника фірми». Кілька днів на тиждень я працюю в офісі, а решту часу перебуваю у відрядженнях, спілкуюся з клієнтами, списки яких мені надсилають регіональні агенти, проводжу оцінювання крамниць та іншої власності, час від часу сам підписую страхові угоди. Заробіток мій становить близько семи фунтів на тиждень. От, власне, і вся біографія.
Озираючись назад, я розумію, що моє справжнє життя, якщо таким його взагалі доречно назвати, завершилося тоді, коли мені було шістнадцять. Усе, що насправді мало для мене значення, відбувалося до цього віку. Звісно, і після шістнадцяти сталося багато важливих подій: війна, наприклад, а тоді робота у «Саламандрі». А потім... Кажуть, у щасливих людей немає біографій. Та тільки не у таких хлопців зі страхового бізнесу, як я. День, коли я влаштувався на цю роботу, став останньою визначною подією у моєму житті. Ну а через два з половиною роки, на початку 1923-го, я одружився.
X
Жив я тоді в пансіоні в Ілінгу. Роки минали, я б навіть сказавбігли. Спогади про Нижній Бінфілд майже повністю стерлися з памяті. Непомітно для себе я перетворився на типового офісного працівника, який щоранку поспішав на 8:15 до контори і поширював плітки про своїх колег. У компанії я був на хорошому рахунку, і все в житті мене начебто влаштовувало. Я піддався загальним настроям післявоєнного прагнення до успіху. Ви ж памятаєте, про що тоді всі думали: проривайся вперед, хапай своєтам, нагорі, і для тебе знайдеться містечко. Кмітливий хлопець своє отримає. А всі тодішні рекламні оголошення у журналах: бос ляскає по плечу старанного працівника, який відмінно впорався із завданням, а той, своєю чергою, вихваляється досягнутими успіхами на вечірніх курсах. Смішно, але вся молодь, навіть я не став винятком, серйозно сприймала подібні матеріали. Річ у тому, що за вдачею я середнячокзірок з неба не хапаю, але й задніх не пасу. Такі вже були часи. Тільки вперед! Ані кроку назад! Якщо хтось перед тобою спіткнувся і впав, переступи і йди далі. Це було типовою поведінкою для початку двадцятих років, коли згадки про війну були вже не такими свіжими, а глибока економічна криза ще не встигла накрити всіх з головою.
Я був преміум-клієнтом «Бутс», ходив на танці (вхідпівкрони), а ще був членом місцевого тенісного клубу. Ви, певно, знаєте ці заміські тенісні клуби з деревяними павільйонами, в яких молодики у недолугих білих штанях гарцюють по корту, вигукуючи «пятнадцять-сорок!», «повна перевага!» і вдають із себе світських левів. Я навчився вправлятися ракеткою, непогано танцював, і мені щастило з дівчатами. Для свого віку (мені тоді ледь виповнилося тридцять) я був таки нічогенький: блондин зі здоровим румянцем, до того ж участь у бойових діях давала певні переваги. Джентльмена з мене так і не вийшло, але й ви теж навряд чи мене прийняли б за сина дрібного торгівцявласника провінційної крамнички. Я доволі комфортно почувався в Ілінгу серед офісних клерків і трудяг середнього класу. А з Гільдою ми познайомилися у тенісному клубі.
Їй тоді було двадцять чотири. Мініатюрна, худенька, тиха дівчина з чорнявим волоссям і граційними рухамисвоїми великими очима вона нагадувала мені зайця. Вона була з тих, хто мало говорить, але завжди вміє вчасно підтримати бесіду, справляючи враження уважного співрозмовника. Якщо з її вуст і лунала якась фраза, то зазвичай це було щось на кшталт: «Мені теж так здається»вона завжди з усіма погоджувалася. Непогано грала у теніс, та все одно на корті виглядала як дитина. Прізвище її було Вінсент.
Одружившись, рано чи пізно запитуєш себе: «Навіщо, в біса, я це зробив?» Тільки Господу відомо, скільки разів я ставив собі це запитання. От і заразпісля пятнадцяти років подружнього життязнову запитую себе: чому я одружився з Гільдою?
Звісно, тоді вона була молодою і гарненькою. І ще тому, що ми з нею були з абсолютно різних світівя ніяк не міг її збагнути. Я її пізнав вже після весілля, в процесі подружнього життя. Гільда походила з класу, з представниками якого я ніколи раніше не зустрічався. Серед її пращурів були моряки, священники, колоніальні чиновники... Ніхто з них не надбав статку, і її рідні не могли похвалитися якимись іншими досягненнями. Вам може здатися це певним виявом снобізму, бажанням хлопця з класу торговців поріднитися з кимось шанованішим. Даремно. Зараз походження Гільди навряд чи справило б на мене бодай якесь враження. Не подумайте, що одружився я з нею тільки для того, щоб піднятися на щабель вище соціальною драбиноюстати одним із тих, кого раніше обслуговував, стоячи по другий бік прилавка. Я просто ніяк не міг її збагнутиот мені й знесло дах. Тоді я не розумів, що дівчата з напівзубожілої верхівки середнього класу готові були вискочити заміж за будь-кого, тільки б утекти з дому.
Не минуло багато часу, як Гільда познайомила мене зі своєю родиною. До цього я й гадки не мав, що в Ілінгу осів цілий десант колоніальної знаті. Я наче опинився геть в іншому світі! Все мені здавалося таким новим і цікавим.
Чи зустрічали ви колись британців, які мало не ціле життя провели в Індії? Потрапивши до них додому, вмить забуваєш, що надворі Англія XX століття. Переступивши поріг, опиняєшся в Індії у 1880-х. Там панує особлива атмосфера: різьблені меблі з тикового дерева, мідні таці, запилюжені опудала голів тигрів на стінах, індійські сигари, пряні соління, пожовклі фотографії чоловіків у соломяних шоломах, незрозумілі слова на гінді, немов усі довкола мають їх розуміти, так само як і анекдоти про полювання на тигра, а також знати, що Сміт відповів Джонсу в Пуні 1887-го. Вони створили свій світ і живуть у ньому. В мене усе це викликало неабиякий інтерес. Батько Гільди, старий Вінсент, побував не лише в Індії, а й в екзотичніших місцях на кшталт Борнео і Сараваку (завжди забуваю, де саме). Типовий службовець у відставці, голомозий, проте з густими вусами, завжди готовий розповісти чергову історію про кобр, факірів чи повторити, що йому сказав місцевий комісар девяносто третього року. Гільдина мати нічим особливим не вирізняласятака ж непримітна, як пожовклі фото на стінах у їхній вітальні. У Гільди ще був брат Гарольд, який служив на Цейлоні й саме приїхав додому у відпустку. Жили вони в одному зі звичайнісіньких будинків на околиці міста. В ньому завжди стояв міцний запах індійських сигар, а весь вільний простір був настільки захаращений списами, туземними трубками, тацями й опудалами диких тварин, що практично ніде було розвернутися.