Дивні речі коїла з людьми війна. Забирала життя в одних, калічила долі інших, яких залишала серед живих. Наче котиться на тебе величезна морська хвиля і от-от накриє з головою, аж раптом тебе відкидає вбік, і ти опиняєшся у безпечному місці й займаєшся чимось абсолютно безглуздим, а тобі за це ще й платять. В той час існували трудові батальйони, які будували дороги в пустелях (незрозуміло тільки, куди ті дороги вели), загони патрульних на островах, що розшукували в океані німецькі човни, які давно затонули; просто за інерцією продовжували існувати міністерства з арміями клерків і друкарок, в яких давно не було жодного сенсу. Людей наймали на безглузду роботу, а згодом просто забували про них. Так сталося і зі мноюінакше я, мабуть, і не вижив би. Ця історія взагалі дуже цікава.
Буквально відразу після того, як мені присвоїли офіцерське звання, оголосили про набір офіцерів до служби постачання. У навчальному таборі знали, що до війни я займався торгівлею (свого досвіду роботи помічником бакалійника я ніколи не соромився), тож мені порадили надіслати заявку. Мене вже готові були зарахувати на ту службу, та щойно я зібрався їхати на курси постачальників, як надійшов новий запитцього разу шукали молодого офіцера з досвідом торгівлі товарами широкого вжитку для роботи секретарем у сера Джозефа Чимавеликого начальника зі служби постачання. Одному Господу відомо, чому обрали саме мене. І досі думаю, що, напевно, переплутали з кимось іншим. Та хай там як, але вже за три дні я стояв перед сером Джозефом в його кабінеті. Це був стрункий, підтягнутий чоловік поважного віку із сивиною у волоссі і солідним носом. З першої ж миті він вразив мене: виглядав професійним солдатом, з купою військових відзнак, практично двійник де Решке, а насправдідиректор однієї з великих бакалійних компаній, який прославився урізанням зарплатні своїм працівникам. Щойно я переступив поріг, як він відклав свої справи і підняв на мене очі:
Ви джентльмен?
Ні, сер.
Чудово. Можливо, й спрацюємося.
За кілька хвилин йому вдалося вивідати, що я геть не знаюся на діловодстві, не вмію вести стенограми, ніколи не сидів за друкарською машинкою, а у бакалійній крамниці працював за двадцять вісім шилінгів на тиждень. Та він сказав, що з мене може щось вийти, бо занадто вже багато в цій клятій армії джентльменів, а йому потрібна людина, яка вміє не тільки рахувати до десяти. Він мені сподобався, і я готовий був працювати під його керівництвом, але тут знову втрутилися якісь невидимі сили, які розвели нас по різних фронтах життя. Саме тоді починали формувати загін під назвою Оборонний корпус західного узбережжя (принаймні, обговорювали це питання), у звязку з чим зявилася ідея організувати кілька складів з провізією і пунктів забезпечення товарами відповідного призначення вздовж усього узбережжя. Сер Джозеф мав узяти під свою відповідальність південно-західну ділянку. Тож уже наступного дня він відправив мене у відрядженняперевіряти складські пункти у місцині, яка звалася «Склад на 12-й милі», що на півночі Корнуоллу. Моє завдання полягало в тому, щоб зясувати, чи є там бодай якісь склади і запаси, бо багато хто сумнівався, що вони взагалі існують. Прибувши на місце, я зясував, що весь запас складається лише з одинадцяти бляшанок консервованої яловичини, і водночас отримав телеграму зі штабу з наказом узяти під своє керівництво організацію роботи на складі і лишатися на місці до подальших розпоряджень. Я надіслав телеграму у відповідь: «Запаси на складі відсутні». Але було запізнонаступного дня вийшов наказ про призначення мене завідуючим «Складом на 12-й милі». На цьому історія скінчиласятут я і залишився аж до кінця війни.
Мені не відомо, чому Господь вирішив так зі мною вчинити. Я так і не дізнався, чи сформували зрештою той загін, чи тільки попереливали з пустого в порожнєі на цьому все. Тоді ні в кого не було чіткої відповіді на це запитання. Думаю, що насправді його не існувало; це був черговий задум когось з керівництватого, хто десь почув, нібито Німеччина планує вторгнення через Ірландію, от і вирішив, що непогано було б мати на узбережжі сякі-такі запаси. Та метушня довкола проекту тривала не довше трьох днів, а згодом про нього забули, як і про мене. Тож я лишився там з одинадцятьма бляшанками консервованої яловичини, які не доїла попередня група офіцерів, що перебувала тут з якоюсь секретною місією. У спадок від них мені дістався старий дідуганрядовий Ліджберд, який виявився абсолютно глухим (я так і не зясував, як він тут опинився і для чого). Хочете вірте, хочете ні, та наступні три рокиаж до початку 1919-го, я провів охороняючи ці одинадцять бляшанок. Але у ті часи цим навряд чи когось можна було здивувати. До 1918-го люди вже перестали очікувати від життя чогось більш-менш адекватного.
Щомісяця я отримував довжелезний бланк, який мав заповнити, вказавши кількість і стан заступів, саперних лопаток, мотків колючого дроту, ковдр, водонепроникних підстилок, аптечок, залізних листів і банок зі сливовим та яблучним джемом. Я просто ставив у кожному рядку нуль і надсилав бланк назад до штабу. І нічого. У Лондоні хтось тихенько сидів і реєстрував ці бланки, а потім розсилав нові, потім знову реєстрував, знову надсилаві так усе повторювалося безконечну кількість разів. Так працювала система. У високих кабінетах, з яких керували військовими операціями, про мене просто забули. А я про себе не нагадував. Причаївся собі у затишній місциніпісля двох окопних років у Франції я не палав патріотизмом.
Це був пустельний закуток узбережжя, де рідко щастило когось зустрітихіба що кількох селян, які й гадки не мали, що десь іде війна. За чверть милі, за пагорбом, бушувало море, розбиваючись велетенськими хвилями об пісок. Девять місяців поспіль тут дощило, а решта три місяці дув поривчастий вітер з Атлантики, наскрізь пронизуючи безмежні простори. Тільки я і Ліджберд, дві армійських халупи (одну з них, двокімнатну, займав я) і одинадцять бляшанок з яловичиною. Зі старого неможливо було витягти бодай словоєдине, що мені вдалося довідатися, це те, що до війни він був садівником і торгував рослинами. Він дуже швидко повернувся до своєї звичної праці. Ще до мого приїзду сюди перекопав землю довкола одного з наших помешкань і посадив там картоплю, а восени взявся за другу ділянкузрештою, зявилися грядки площею з півакра; на початку 1918-го він завів курей і влітку мав уже ціле стадо, а наприкінці року десь розжився поросям. Не думаю, що він бодай колись замислювався над тим, що ми тут робимо, для чого взагалі вирішили створити той Оборонний корпус західного узбережжя і чи його зрештою сформували. Зовсім не здивуюся, якщо Ліджберд і досі тамвідгодовує своїх курей і порося. Сподіваюся, так воно і є. Щасти старому!
А я знайшов собі заняття, про яке і мріяти не міг під час служби,читання. Це для мене стало чимось на кшталт повноцінної роботи.
Офіцери, які базувалися тут до мене, лишили кілька книжокпереважно дешевенькі видання, які, однак, були в ті часи популярними,авторства Йєна Хея, Саппера, Крейга Кеннеді та інших. Та був серед тих офіцерів якийсь один, що знався на добрій літературі. Сам я тоді ще нічого у цьому не тямив (з власного бажання читав тільки детективи і якось одного разу сороміцьку книжку). Та і зараз не можу претендувати на звання великого літературознавця, але якби мене спитали тоді, що можна віднести до пристойного читва, я б назвав «Ти подарував мені жінку» або (в память про вікарія) «Сезам і Лілії». У будь-якому разі пристойними вважалися книжки, яких ніхто ніколи не читав. Та так уже склалося, що доля закинула мене туди, де не доводилося робити нічого іншого, окрім як гортати сторінки. За вікном періщив дощ, об берег розбивалися хвилі, а переді мною на саморобній поличці, яку хтось прибив до стіни у моєму теперішньому помешканні, стояв цілий ряд книжок. Читав я всі підрядвід першої сторінки до останньої, замислюючись над вибором книжки не більше за порося, що копирсається у бруді в пошуках їжі.
І от серед цієї купи книжок знайшлося три, що вирізнялися серед інших. Ні, тільки не подумайте, що там припадав пилом томик Пруста чи Джеймса. Навіть якби вони там і були, навряд чи я взявся б їх читати. Книжки, про які йдеться, не можна віднести до складної літератури. Знаєте, як воно іноді буває: раптом тобі до рук потрапляє читво, яке так резонує з твоїм внутрішнім станом, що в якийсь момент тобі починає здаватися, ніби все це написано спеціально для тебе. Першою такою книжкою була «Історія містера Поллі» Герберта Веллсакопійчане паперове видання, що буквально розсипалося на аркуші. Можете собі уявити, яке враження вона справила на менесина власника невеличкої крамнички, який виховувався у традиціях провінції? Другою стала «Лиховісна вулиця» Комптона Маккінзі. Вона здійняла такий ґвалт перед війною, що чутки дійшли навіть до Нижнього Бінфілда. І остання«Перемога» Конрада, над деякими частинами якої, маю зізнатися, я куняв. Такі книжки змушують мозок працювати. Був ще примірник якогось часопису в синій обкладинці з коротким оповіданням Д. Г. Лоуренса. Не памятаю, як саме він називався. Це була історія про німецького солдата, який скинув старшого сержанта з вершини оборонного укріплення і втік, а згодом того хлопця схопили вдома у його дівчини. Подібні розповіді захоплювали менея не міг пояснити собі, чим саме, але хотілося прочитати ще щось у такому ж дусі.
Кілька місяців я відчував жагу до книжок буквально на фізичному рівні. Востаннє я з головою поринав у цей дивовижний світ ще в дитинствіісторії про Діка Донована, памятаєте? Попервах я думав, що єдиний спосіб отримати книжкукупити у крамниці. Сміх та й годі! В таких речах і помічаєш різницю у вихованні. Діти з родин середнього класу (з річним доходом у пятсот фунтів), певно, з пелюшок знають про книжкові клуби «Мьюді» і «Таймс». Трохи згодом я дізнався, що книжки можна брати у бібліотеках, став членом «Мьюді» і записався до бібліотеки у Бристолі. Чого я тільки не перечитав протягом наступного року! Веллс, Конрад, Кіплінг, Голсуорсі, Баррі Пейн, Вільям Джекобс, Пет Рідж, Олівер Оніонс, Комптон Макензі, Генрі Сетон-Меррімен, Моріс Берінг, Стівен Маккена, Мей Сінклер, Арнольд Беннет, Ентоні Гоуп, Елінор Глін, О. Генрі, Стівен Лікок, навіть Сайлас Гокінг та Страттон Портер. Цікаво, скільки з цих імен вам знайомі? Про половину з того, що у ті дні вважалося серйозною літературою, зараз ніхто, мабуть, і не згадає. Я ж ковтав книжки, як кит дрібну рибу, просто поглинав їх. Згодом, звичайно, я став дещо обізнанішимміг відрізнити непотріб від пристойного читва. До кінця дочитав «Синів і коханців» Лоуренса, хоч і не можу сказати, що мені дуже сподобалося; а от «Портрет Доріана Грея» Оскара Вайльда і «Нові арабські воїни» Стівенсона справили на мене неабияке враження. Та найбільше запамятався Веллс. Сподобався «Естер Вотерс» Джорджа Мура. А от романів Гарді я не сприймавпочинав і завжди застрягав на середині. Навіть Ібсена намагався читати, та через нього Норвегія завжди буде асоціюватися в мене з дощами.
Їй-богу, дивно. Це мене вразило ще тодіякихось чотири роки тому я у білому фартуху нарізав сир за прилавком, а вже зараз бачив різницю між Арнольдом Беннетом і Елінор Ґрін. Тож, маю визнати, війна у певному сенсі пішла мені на користьвід неї не лише біди. Той рік, що я провів за книжками, був єдиним справжнім навчанням у моєму житті. Вони добряче змінили моє світовідчуття. Книжки навчили мене ставити все під сумнів, мати власний погляд на речінавіть не знаю, де б ще я цього навчився, якби жив спокійним безтурботним життям. Та насправдіне знаю, чи зрозумієте ви менене книжки змінили мене, не вся ця література, а безглузде і абсолютно беззмістовне життя, яке я тоді провадив.
А воно насправді було позбавлене будь-якого сенсутоді, у 1918-му. Ось сиджу я біля пічки в армійському бараку, гортаючи сторінки чергового роману, а за кілька сотень миль від мене, у Франції, рвуться снаряди, хлопців у мокрих від страху штанях женуть під кулеметний вогонь. Мені просто пощастило. Начальство про мене забуло, а я зачаївся у цій глушині, ще й платню отримував за роботу, якої не виконував. Іноді мене охоплювала паніка, я очікував, що про мене от-от згадають і витягнуть звідси, але нічого такого не сталося. Щомісяця продовжували надходити бланки на грубому сірому папері, а я так само продовжував їх заповнювати і відсилати назад. Так тривало цілу вічність. У цьому процесі обміну паперами сенсу було не більше, ніж у маячні якогось божевільного. В результаті (додайте сюди ще й вплив усієї кількості прочитаних мною книжок) я геть зневірився.
І такий я був не один. Під час війни вистачало схожих на мій випадків. На той момент мільйони людей лишалися поза зоною уваги вищого керівництва. Цілі армії гнили на фронтах, назв яких зараз ніхто й не згадає. У міністерствах пригрілася сила-силенна клерків і друкарок, робота яких полягала лише в тому, щоб перекладати папери з однієї купи на іншуза це вони ще й отримували по два фунти на тиждень. Найцікавіше те, що вони самі чудово це усвідомлювали. Ніхто більше не вірив у байки про звірства німців і подвиг маленької мужньої Бельгіїв армії симпатизували німцям, а от французів ненавиділи. Ледь не кожен молодший офіцер сприймав Генеральний штаб як збіговисько недоумків. Англією ширилася хвиля зневіризгодом вона дісталася і мого затишного закутка. Було б перебільшенням стверджувати, що війна перетворила людей на інтелектуалів, але точно розвернула більшість у бік нігілізму. Ті, хто у буденному житті не обтяжували себе надмірною розумовою діяльністю, буквально на очах перетворювалися на затятих більшовиків. Навіть не знаю, ким би я став, якби не війна. Та точно не тим, ким став. Якщо пощастило вижити, маєш змиритисятобі більше не бути таким, як раніше. Коли на твоїх очах відбувається така вакханалія, перестаєш вірити у стабільність, а таке поняття, як впевненість у завтрашньому дні, просто перестає для тебе існувати. Тепер ти знаєш, що у світі панує безлад.
IX
Війна вирвала мене з життя, а з часом я взагалі забув, яким воно було до цієї війни.
Знаю-знаю, неможливо щось повністю стерти з памяті. Я ж і досі памятаю ту апельсинову шкірку в канаві, на яку наступив років тринадцять тому, і той пістрявий плакат з рекламою Торкі, який побачив в залі очікування на залізничній станції. Та я маю на увазі не такі спогади. Звісно, я памятав Нижній Бінфілд: свою вудочку, запах насіння, матір біля чайника, снігура Джекі й водопій для коней посеред ринкової площі. Але все це перетворилося на картинки з далекого минулого, які більше не викликали жодних відчуттів. Мені б ніколи навіть на думку не спало повернутися туди.
Кілька років одразу ж після війни були доволі дивнимище дивнішими за воєнні, хоча багато хто про це вже й забув. Відчуття зневіри дещо трансформувалося і стало ще відчутнішим. Мільйони чоловіків, яких свого часу призвали до війська, в одну мить опинилися на вулиці, і виявилося, що вони зовсім не потрібні країні, за яку воювали, а команда Ллойд Джорджа щосили підживлювала ілюзію того, що насправді все не так. Армії колишніх військових розбрелися по вулицях, брязкаючи порожніми бляшанками в надії отримати від перехожих кілька монет, відставні солдати влаштовували вуличні вистави, а хлопці в офіцерських одностроях грали на катеринках. Усі відчайдушно намагалися знайти роботу, і я не був винятком. Але так склалося, що мені пощастило більше за інших. Завдяки виплатам за бойове поранення і заощадженням, які я накопичив протягом останнього року служби (витрачати зарплатню все одно не було на що), я став власником солідної сумитрьох з половиною сотень. Цікаво те, як я повівся в тій ситуації. Нарешті у мене були повна свобода дій і статок, цілком достатній для того, щоб зайнятися тим, до чого мене готували з дитинствавідкрити власну крамницю. Мені б вистачило грошей. Якщо не ловити ґав і трохи напружитися, то трьох з половиною сотень цілком достатньо для стартового капіталу. Алехочете вірте, хочете німені така ідея навіть не спала на думку. Я й пальцем не поворухнув для цього, а усвідомив, що міг започаткувати власну справу, лише кілька років потому1925-го. Розумієте, служба віддалила мене від комерції. Така вже специфіка армії. У ній я став кимось на зразок джентльмена, а всередині оселилася якась незрозуміла впевненість у тому, що у мене завжди будуть гроші. Запропонували б ви мені тоді, 1919-го, відкрити власну крамничкуторгувати тютюном чи солодощами у якомусь богом забутому селі, я б тільки розсміявся вам в обличчя. Тепер мої плечі прикрашали погони із зірочками, мій соціальний статус змінився. Проте я не став одним із тих офіцерів у відставці, які тішили себе ілюзіями, що тепер до скону віку можуть дозволити собі насолоджуватися життям, сьорбаючи джин. Я розумів, що маю знайти роботу. Причому неодмінно «в бізнесі». Дарма, що я ще не вирішив, чим саме хотів би займатися, але чітко усвідомлював, що це має бути щось серйознеможливо, якась керівна посада, що передбачає наявність власного автомобіля, телефону і постійного секретаря. Протягом останнього року війни майже всі таким марили: пересічний адміністратор крамниці мріяв про карєру комівояжера, а комівояжер бачив себе директором універмагу. Все це згубний вплив арміїзірочки на погонах, офіцерська чекова книжка і регулярне харчування. До того ж як серед рядових, так і серед офіцерів панувала думка, що після війни на всіх чекатиме робоче місце з не меншим рівнем зарплатні. Ну хто б тоді воював, якби не такі мрії?