Батькові справи йшли під укіс, але він цього не усвідомлював: просто настали погані часи, торгівля не йде, а рахунки накопичуються. Слава богу, він не дізнався, що бізнес його геть прогорів, і не відчув, як це бути банкротом,помер (від грипу, що перейшов у пневмонію) 1915-го. До останнього подиху вірив, що нічого поганого не станеться з чесним, порядним трудягою, який сумлінно заробляє на життя. І він такий був не один: тоді багато торговців, які зрештою збанкрутували, жили з таким самим переконанням, навіть після того, як опинилися у трудовому таборі.
Навіть лимар Лавгроу, якому буквально на пяти наступали автомобілі та фургони з причепами, ніяк не хотів визнавати, що він лишився у камяному віці зі своїми послугами. І мати моя так само не дожила, так і не дізналася, що її життябогобоязливої доньки власника крамниці, а згодом і дружининазавжди відійшло у минуле, як і роки правління королеви Вікі. Часи були тяжкі, торгівля квола, батько переймався тим, що все постійно «погіршується», та не наважувався бодай щось змінити. І ніщо не могло змінити давнього англійського укладу життя. Із покоління в покоління порядні богобоязливі жінки готували йоркширський пудинг, запікали у печі яблука в тісті, носили білизну з вовни, спали на перинах, у липні варили сливове варення, а в жовтні бралися за соління, вечорами гортали сторінки «Хатнього помічника Гільди», відганяючи мух, що дзижчать над вухом, занурившись у свій затишний світ свіжозавареного чаю, втомлених ніг та історій зі щасливим кінцем. Звичайно ж, життя змінило батьків: трохи побило, а іноді вони взагалі здавалися зневіреними. Та, принаймні, вони так і не дожили до тієї миті, коли могли б остаточно усвідомити, що все те, у що вони колись вірили,не більше ніж пережитки минулого. Вони жили на зламі епох, коли все довкола руйнувалося у нестримному вирі подій, а вони цього навіть не помічали. Думали, що їхній світ назавжди. Та хіба можна їх у цьому звинувачувати? Просто так вони відчували життя.
Йшли останні дні липня, і навіть у Нижньому Бінфілді відчували, що от-от щось має статися. У місті стало неспокійно, у газетах все частіше зявлялися великі статті, через які батько кидав крамницю і біг на кухню, щоб прочитати матері. А тоді, зненацька, скрізь замайоріли заголовки:
НІМЕЧЧИНА ВИСУНУЛА УЛЬТИМАТУМ.
У ФРАНЦІЇ МОБІЛІЗАЦІЯ
На кілька днів (здається, чотиризавжди забуваю числа, дати) місто поринуло в якусь дивну атмосферу задухи, передчуття, що щось насувається, як зазвичай буває перед грозою. Здавалося, що вся Англія завмерла в очікуванні. Стояла неймовірна спека. Добре памятаю ті дні. У нашій крамниці ми продовжували працювати: у цей час всі, хто мав бодай пять зайвих монет, кинулися скуповувати консерви, борошно і вівсянку. Нас наче лихоманило: ми стікали потом і чекали, що буде далі. Вечорами люди збиралися на залізничній станції і мало не товкли одне одному пики за свіжі номери газет, які привозили потягом з Лондона. Якось по обіді на Головній вулиці зявився хлопчисько з купкою газет, і люди почали вибігати зі своїх домівок, вигукуючи: «Приєдналися! Ми приєдналися!» Витягнувши черговий номер, хлопець приліпив його до вітрини однієї з крамниць:
АНГЛІЯ ОГОЛОШУЄ ВІЙНУ НІМЕЧЧИНІ
Ми, троє помічників бакалійника, вибігли на вулицю з радісними криками. Всі раділи. Так-так, це була радісна новина. І тільки старий Гріммет, який, до речі, вже встиг непогано нагріти руки на всій цій передвоєнній метушні, продовжував дотримуватися поглядів лейбористів, які ніколи б «не погодилися» на війну, і якось сказав, що нічого доброго з цього не вийде.
Кілька місяців потому мене забрали до армії. А ще через сім місяців я вже був у Франції.
VIII
Перше поранення я отримав аж наприкінці 1916-го.
Ми вилізли з окопу і відійшли десь на милю назад до ділянки, яка мала б бути безпечною, та німці, напевно, вже встигли пристріляти її. Раптом вони випустили у нашому напрямку кілька снарядів з важкого озброєннягатили не довше хвилини. Десь праворуч просвистіло «с-с-с-с-с», а тоді почулося «ба-бах!» Здається, мене дістало третім снарядом. Я відчув, що саме цей мене зачепить, ще коли побачив його далеко в небі. Кажуть, таке завжди відчуваєш. Він не просто просвистів у повітрі, він кричав: «Я йду по твою, по твою душу, по ТЕБЕ!»і все це за якихось три секунди. Останнє «по ТЕБЕ» збіглося з вибухом.
Вихор повітря підхопив мене і збив з ніг, жбурнувши об землю з несамовитою силою,і от я лежу долілиць серед зімятих бляшанок, трісок, іржавого колючого дроту, у багнюці посеред канави на узбіччі дороги. Коли мене витягли і відмили від бруду, зясувалося, що поранення було не надто серйознимкілька осколків впилися в дупу і стегна. Та, на щастя, приземлившись, я зламав ребро, і мене довелося відправити до Англії. Ту зиму я провів у госпітальному таборі поблизу Істборна.
Пригадуєте, якими були тоді військові госпіталі? Довжелезні ряди деревяних бараків, що нагадують сарай, на неймовірно холодних пагорбах (пагорбах «південного узбережжя», як його називали, через що північне мені здавалося ще жахливішим місцем), де тебе наскрізь пронизує крижаний вітер. І юрба хлопців у світло-блакитному фланелевому одязі, перемотаних бинтами з кривавими плямами, які блукають довкола, шукаючи прихистку від вітру. Іноді сюди приводили хлопчиків з приватних шкіл Істборна: їх вишиковували вервечкою, а тоді роздавали цигарки з мятними подушечками, які вони мали подарувати «пораненим Томмі»так нас називали. Малюк з рожевими щічками років восьми підходив до групи поранених солдатів, що сиділи на траві, відкривав пачку із цигарками і роздавав кожному по одній, ніби годував мавп у зоопарку. Ті, хто відчував бодай якісь сили, вирушали у довгі прогулянки в пошуках дівчат. Жінок тут завжди бракувало. У долині під табором розкинувся гай, і не встигали опуститися сутінки, як мало не під кожним деревом можна було розгледіти пару, а іноді (якщо дозволяла ширина стовбура) і дві по обидва боки від нього. Найбільше мені запамяталося, як я сиджу біля куща дроку, мерзну на крижаному вітрі, розтираю пальці, які задубли від холоду, а у роті смак ментолової подушечки. Типові солдатські спогади. Та для мене життя рядового на той час практично завершилося. Саме перед тим, як я отримав поранення, командир подав заяву на присвоєння мені офіцерського звання. Тоді армія конче потребувала офіцерів, і будь-хто, з бодай якоюсь освітою, міг отримати таке призначення. Тож просто з госпіталю мене відправили до офіцерського навчального табору під Колчестером.
Дивні речі коїть з людьми війна. Лишень три роки тому я був моторним помічником продавця, бігав по крамниці у білому фартуху, повторюючи по сто разів на день: «Так, мем! Звісно, мем. Наступне замовлення, мем!», мріяв про карєру бакалійника, й офіцерськими амбіціями я переймався не більше, ніж перспективою бути посвяченим у лицарі. І от я вже поміж решти новоспечених офіцерів поважно походжаю у кашкеті, сорочці з жовтим комірцем. І нічого дивного в цьому не було. Тоді всі розуміли, що під час війни все можливо.
Тебе ніби засмоктувало у велетенську машину, яка позбавляла волі й брала твоє життя під свій контроль. І ти, власне кажучи, не чинив жодного опору. Якби ж люди бодай спробували опиратися, війна закінчилася б через три місяці. Армії просто розвернулися б і покрокували туди, звідки прийшли. «Чому я пішов до армії?»запитаєте ви. А зі мною ще мільйон дурнів, які побігли поперед батька в пекло ще до призову. Почасти заради забави, а почасти тому, що це ж «моя Англія» і «нікому ще не вдавалося перемогти британців». Та недовго музика грала. Більшість моїх побратимів забули ці гасла, перш ніж ми дісталися Франції. Бійці в окопах не були налаштовані надто патріотично, не відчували ненависті до кайзера, їм було начхати на якусь там Бельгію і долю брюссельських черниць, яких німці ґвалтували на столах (чомусь завжди казали, що це відбувалося саме «на столах», наче не могло бути нічого гіршого). Хоча, з другого боку, дезертирство не було поширеним явищем. Машина повністю оволодівала тобою. Вона жбурляла тебе з одного місця в інше, змушувала робити таке, про що ти раніше не міг і подумати, і якби одного разу тебе закинуло на Місяць, це нікого не здивувало б. Як тільки я став солдатом, довелося розпрощатися з колишнім життям. Тебе більше не обходили старі клопоти. Хочете вірте, хочете ні, та відтоді як потрапив до армії, я тільки одного разу приїздив до Нижнього Бінфілда, і то для того, щоб поховати матір. Зараз у це важко повірити, але тоді це здавалося мені нормою. Можна сказати, що основна причина була в Елсія припинив писати їй місяців через два. Впевнений, що вона знайшла собі когось іншого, та мені зовсім не хотілося зустріти її десь на вулиці. Якби не це, я б, звісно, знайшов можливість навідати матір, яка, хапаючись за серце, проводжала мене до армії. Бюся об заклад, вона б пишалася сином у військовій формі.
Батько помер 1915-го. В цей час я був у Франції. Я зовсім не перебільшую, коли кажу, що зараз його втрата болить мені більше, ніж тоді. У ті дні звістка про його смерть здалася мені черговою кепською новиною, вона мене особливо не зачепилаколи ти весь час проводиш в окопі, то до всього починаєш так ставитися. Памятаю, як виповз на поріг бліндажа, намагаючись роздивитися у денному світлі, що там у тому листі, памятаю сліди від сліз матері, і навіть зараз відчуваю біль у колінах і запах багнюки. Мати писала, що за страховим полісом виплатили майже всю суму, яку відразу ж довелося закласти, аби розрахуватися з боргами; що на рахунку в банку ще лишилися деякі кошти, а «Сарацин» готовий викупити крамницю і навіть доплатити за хорошу репутацію. Тож у матері на руках лишається близько двох сотень фунтів, не рахуючи вартості меблів. Деякий час вона вирішила пожити у двоюрідної сестридружини дрібного землевласника з Докслі, що за кілька миль від Волтона, якому вдавалося непогано заробляти і в роки війни. Та це «тимчасово». Тоді ніхто не будував планів на віддалене майбутнє. У давні часи (тобто ще рік тому) таку ситуацію розцінили б як катастрофу. Батько помер, крамницю доведеться продати, мати залишається з двома сотнями фунтівпросто шекспірівська трагедія, в останньому акті якої ховають і жебрачку. Та війна наклала на все свій відбиток. Люди більше не переймалися з приводу банкротства, і перспектива потрапити до трудового табору лякала вже не так сильно. Навіть мати змінила своє ставлення до життя, хоча її уявлення про війну були доволі примарними. До того ж тоді вона сама була вже за крок від смерті (хоча ніхто з нас про це не знав).
Вона приїхала провідати мене до Істборна. Ми не бачилися два роки, а побачивши її зараз, я відчув шок. Вона якось зівяла і стала нижчою, ніж була раніше. З одного боку, так мені здавалося тому, що тепер я був дорослим чоловіком, який встиг побачити світ, тож все довкола сприймалося в менших масштабах, та з другогобуло очевидно, що вона дуже схудла, шкіра пожовкла. Як завжди, все докупи: почала розповідати мені про тітку Марту (свою двоюрідну сестру, до якої вона переїхала), про те, як за роки війни змінився Нижній Бінфілд, про хлопців, яких забрали до армії, про проблеми зі шлунком (тепер вони набули хронічного характеру), про надгробок на могилі батька, про те, яким красивим він був, коли лежав у домовині. Я чув знайомий з дитинства голос, дещо безладні материні балачки, але зараз її слова ледь сприймалися. Наче мене це більше не стосувалося. Я памятав матір сповненою енергії жінкою, яка завжди стояла на захисті родини, наче фігура на носі корабля, яка завжди була поруч, як квочка біля своїх курчат, а тепер переді мною сиділа стара згорблена жінка у чорній сукні. Все змінилося. І ніколи більше не буде так, як раніше. Тоді я бачив матір востаннє. Про її тяжку хворобу мені повідомили, коли я був у навчальному таборі у Колчестері, і відразу ж дали відпустку на тиждень. Але я спізнився. Вона померла раніше, ніж я встиг дістатися Докслі. Те, що всі вважали проблемами зі шлунком, виявилося пухлиною, а раптова застуда погіршила стан її здоровя. Лікар намагався втішити мене, повідомивши, що пухлина була «доброякісною»дивна назва для недуги, що вбила її.
Поховали її поруч з батьком. Відтоді я не повертався до Нижнього Бінфілда. За три роки, що мене тут не було, він добряче змінився. Деякі крамниці позачинялися, деякі змінили назву. Майже всі знайомі мені хлопці воювали на фронті, частина з них загинула. Під час битви на Сомі вбили Сіда Лавгроу. Джинджер Вотсонфермерський хлопчина з нашої банди, який голіруч умів ловити кроликів,загинув у Єгипті. Одному з хлопців, з яким ми працювали у старого Гріммета, відірвало обидві ноги. Старий Лавгроу закрив свою лавку і жив у невеликому будиночку біля Волтона на мізерну ренту. Гріммет, натомість, непогано влаштувався, став затятим патріотом і не пропускав нагоди присоромити від імені місцевої ради тих, хто не розділяв його патріотичних настроїв. Особливим чином позначилося на місті зникнення конейвулиці стали порожніми і похмурими. Кожного більш-менш здорового жеребця давно забрали військові. На залізничній станції ще лишався екіпаж, але кінь, що тягнув його, був настільки кволим, що якби не запряг, то впав би. Десь годину перед похороном я тинявся вулицями, вітаючись з перехожими і хизуючись формою. На щастя, я так і не зустрів Елсі. Я бачив, як усе змінилося, та водночас для мене все залишилося таким, яким було раніше. Я більше переймався тим, як виглядаю у своємутепер уже офіцерськомуоднострої з траурною стрічкою (що неабияк пасувала до костюма кольору хакі) і новеньких габардинових штанях. Навіть зараз памятаю, як я стояв біля домовини на кладовищі й думав про них. А коли її почали опускати в яму, коли я усвідомив, що моя мати навіки залишиться лежати тут, глибоко під землею, в очах запекло від сліз, у носі захлюпало,навіть у той момент думки про нові штани так і не залишили мене.
Не думайте, що мені було байдуже. Я тужив. Я більше не сидів в окопах, тож здатність сприймати звичайне людське горе знову повернулася до мене. От за чим я взагалі не сумував, так це за своїм колишнім життям. Після похорону тітка Марта, яка так тішилася з того, що її племінник тепер «справжній офіцер», що готова була витратити цілий статок на поминальну церемонію (але я не дозволив), сіла в автобус до Докслі, а я в екіпажі поїхав на залізничну станцію, звідки мені треба було спершу сісти на потяг до Лондона, а потім до Колчестера. Я проїздив повз нашу крамницю. Після смерті батька ніхто її так і не викупив: двері зачинені, віконні шибки чорні від пилюки, назву «С. Боулінг» на вивісці зчистили паяльною лампою. Я дивився на будинок, в якому виріс: тут я карапузом повзав по підлозі на кухні, вдихаючи аромати насіння, тут зачитувався «Безстрашним Донованом», виконував домашні завдання, робив приманку з хлібного тіста, ремонтував велосипед і вдягнув свій перший високий комірець. Цей будинок завжди було для мене чимось вічним і непорушним, на кшталт єгипетських пірамід, та маю сумніви, що мені ще колись доведеться переступити його поріг. Ні батька, ні матері, ні наших помічників, ні старого терєра Молодчини, ні Плямистого, якого ми завели після нього, ні нашого снігура Джекітут не лишилося більше нічого, окрім пилу і бруду. І мені до цього було геть байдуже. Так, я сумував через смерть матері, так само як і через батькову, та моя голова весь час була забита чимось іншим. Я тішився з того, що їду по місту в екіпажі (мені ще треба було звикнути до цього відчуття), думав про те, як мені пасують новенькі штани, які чудові у мене нові гетрине йдуть у жодне порівняння з тими, які видають рядовим, про шістдесят фунтів, які мені заповіла мати, і про те, як ми з хлопцями їх пропємо. А ще я дякував Господу за те, що він вберіг мене від зустрічі з Елсі.