Уся ця історія з Джо добряче підкосила батька. З одного боку, витрат стало менше, але йому дуже боліло, що Джо просто зник, не сказавши нікому ні слова, а ще батько страждав від відчуття сорому. Його вуса геть посивіли, і здавалося, що він став нижчим на зріст. Певно, мій спогад про батькасивого, сутулого, в окулярах, із заклопотаним виразом обличчясаме з тих часів. Поступово його з головою накрили фінансові проблеми, і він припинив звертати увагу на все інше. Все менше він говорив про політику та писанину в недільних газетах і все більше про те, як падають прибутки від торгівлі. Усі ці проблеми позначилися й на матері. З дитинства я памятаю її як постійно натхненну жінкуз густим світлим волоссям, свіжим обличчям і нестримним потоком енергії, схожу на одну з тих фігур, якими прикрашають ніс корабля. Тепер вона зовсім спала з лиця, стала знервованою і помітно постарішала. Її страви стали прісними, все частіше ми вечеряли баранячою шиєю, а понад те матір почала використовувати маргарин (раніше всім було заборонено навіть вимовляти це слово вголос); всю свою енергію вона тепер витрачала на переживання через ціну на вугілля. Після того як зник Джо, батькові довелося шукати нового помічника у крамницю, та відтоді він, економлячи гроші, брав на роботу зовсім юних хлопців, які були занадто слабкими, щоб пересувати тяжкі коробки, і не затримувалися довше ніж на рік-два. Іноді, коли я був удома, то допомагав батькові. Робити це постійно не мав бажаннятакий вже я егоїст. І досі перед очима картина: батько йде через двір, зігнувшись мало не навпіл під вагою мішка, так що його майже не видно з-під ньогояк равлика під мушлею. Велетенський мішок вагою, певно, у сто пятдесят фунтів пригинає його до землі, а з-під нього виглядає заклопотане обличчя. У 1911-му його підкосило так, що довелося кілька тижнів відлежати у госпіталітоді він найняв замість себе людину наглянути за крамницею, що теж влетіло в копійчину. Спостерігати за тим, як власник маленької крамниці йде на дно, видовище не з приємнихце не робітник, якого щойно звільнили і який тепер тримається на плаву за рахунок соціальних виплат. Торгівля все ще йде: десь повільніше, десь жвавішетут вдалося заробити шість шилінгів, а там записати у збитки. Той, хто роками приходив до тебе за товаром, в якийсь момент зникає, перекинувшись до «Сарацину»; а хтось щойно завів з десяток курей і замовив корму на тиждень. Якось можна протриматися. Ти й досі «сам собі господар», хоч і дещо більше заклопотаний, можливо, не настільки впевнений у майбутньому, з прибутками, що постійно падають. І так може тривати не рік, не дваможе, ціле життя, якщо пощастить. У 1911-му помер дядько Ізекіль, залишивши у спадок сто двадцять фунтів, які неабияк підтримали батька. Тільки за два роки потому йому довелося закласти свій страховий поліс.
Тоді я й гадки не мав, про що йдеться. Чесно кажучи, всі ці батькові проблеми, «квола» торгівля означали для мене одне: те, що доведеться відкласти моє самостійне життя. Мені, як і батькові, здавалося, що наша крамниця існуватиме вічно, тож я трохи злився на нього через те, що він не поставився до ситуації з більшою відповідальністю. Тоді я просто не усвідомлював, як і він сам, що це початок кінця, що справи ніколи більше не підуть вгору, і якщо йому пощастить дожити до сімдесяти років, останні дні свого життя він проведе у трудовому таборі. Скільки разів, минаючи «Сарацин», я ловив себе на думці, що радше зазирнув би в цю ошатну крамницю, ніж зайшов до старої батьківської лавки з вивіскою, на якій вже ледь виднілися білі літери «Я. Боулінг», і пакунками з кормом для птахів, що давно вицвіли. Я й подумати не міг, що для батькового бізнесу «Сарацин» стане хробаком-паразитом, що жертиме його зсередини. Іноді я ділився з ним тим, про що дізнався на своїх заочних курсахпро нові методи і технології продажів. Та йому до цього не було діла. Адже він успадкував свою справу, працював не покладаючи рук, продавав добротний товар за вигідною ціною, тож з часом все мало налагодитися. І справді, тоді мало хто з дрібних торгівців закінчив у трудовому таборі. Якимось чином їм вдалося зберегти бізнес, ще й прибуток бодай у кілька фунтів. Це були перегони між смертю і банкрутством. На щастя, смерть наздогнала батька першою, а вслід за ним пішла і мати.
У 19111913 роках жилося не так уже й погано. У 1912-му я зустрів Елсі Вотерс. Нас познайомив вікарій з читацького клубу. До того часу я, як і всі хлопці мого віку, полював на дівчат, а коли нарешті вдавалося когось підчепити, домовлявся з ними про «прогулянку» в неділю ввечері. Та у мене тоді не було постійної дівчини. Не дуже це простозалицятися до дівчат, коли тобі шістнадцять. Був у місті район, в якому юнаки тинялися по двоє, виглядаючи дівчат. А ті, так само парами, неквапливо прогулювалися, ніби не помічаючи хлопців. Та варто було встановити контакт, як вони гуляли вже вчотирьох, переважно мовчки. Найбільшою проблемою (особливо коли ти опинявся наодинці з дівчиною) було завести розмову. Та з Елсі Вотерс все було інакше. Щоправда, тоді вже я був достатньо дорослим.
Але я не збираюся розповідати вам історію про нас з Елсі (хоча є про що розказати). Просто вона в мене асоціюється з тим довоєнним періодом. Здавалося, що тоді завжди було літо (так уже відклалося у моїй памяті): біла запилюжена стежина, що вється між каштановими алеями, аромат левкоїв, зелені ставки під вербами, сплески на Барфордській гребліот що я бачу, заплющуючи очі й подумки повертаючись у ті часи.
Елсі Вотерс була частиною того життя. Не знаю, як би оцінили її зараз, але за тодішніми канонами вона вважалася красунею. Як для дівчини, вона була зависокою, майже мого зросту, мала густе волосся (зазвичай заплетене у коси, вкладені вінком довкола голови) і ніжне обличчя з напрочуд витонченими рисами. Вона була з тих, хто виглядав просто неперевершено у чорному, особливо у простих чорних сукнях, які носили продавчині тканинпрацювала вона у «Лілівайтс», хоча приїхала сюди з Лондона. Здається, вона була на два роки старша за мене.
Я вдячний Елсівона навчила мене, як поводитися з жінками. Не з жінками загалом, а з однією певною жінкою. Вперше побачив її у читацькому клубі, але зовсім не звернув на неї уваги, а через якийсь час старий Гріммет відправив мене до «Лілівайтс» по марлю (з власної ініціативи я б навряд чи туди потрапив). Ви, мабуть, знаєте, яка в цих крамницях атмосферадуже жіноча: тиша, тьмяне світло, запах тканини, глухий стук рулонів, які викладають на столи. Елсі тримала у руках великі ножиці, і, перехилившись через прилавок, відрізала шматок тканини. Щось у її поставів грудях, у вигинах тіла, які вгадувалися під чорною сукнею, привернуло мою увагу, щось надзвичайно мяке і жіночне. Я дивився на неї і думав, як би добре було обійняти її і робити з нею все, що тільки заманеться. Вона й справді була дуже жіночною, дуже ніжною і покірноюодне слово, з тих жінок, які завжди слухаються чоловіків, хоча я б не назвав її слабкою, так само як і дурненькою,просто вона не любила багато балакати, а іноді вражала своєю чистотою. Та і я тоді був невинним юнаком.
Ми були разом більше року. У такому маленькому містечку, як Нижній Бінфілд, нам не дозволили б жити під одним дахом, тож офіційно ми «зустрічалися»це не те саме, що заручини, та такі вже у провінції закони. Від головної дороги до Горішнього Бінфілда тягнулася ще однапід пагорбами. На ній був прямий відрізок з величезними каштанами обабіч, що тягнувся десь на милю, а в траві під деревами ховалася стежина, яку називали «стежиною закоханих». Ми часто ходили туди травневими вечорами, коли квітнуть каштани. Ночі ставали коротшими, і після роботи ще було достатньо світло. А які приємні вечори у червні! Блакитні сутінки ніжно огортають все довкола, легкий вітерець пестить обличчя, наче шовк. Часом у неділю під вечір ми вирушали до Чемфорд Гілл, а звідти на луги, що лежали біля Темзи. Це був 1913-й. О боже! 1913-й! Та тиша, той спокій, як і потічок води, що струменів від греблі,все це більше ніколи не повернеться. Я не про час, ні, а про відчуття всередині. Відчуття спокою, коли тобі нікуди не треба поспішати, коли тобі нічого боятисявідчуття, яке ти або пережив, і в такому разі говорити про нього немає сенсу, або ніколи не спізнав, а отже, ніколи вже й не спізнаєш.
Серйозні стосунки між нами завязалися не раніше літа. Я був надто соромязливим хлопцем, не знав, з чого почати, та навіть і припустити не міг, що до мене у неї хтось був. Якось у неділю ми пішли прогулятися буковим лісом, що за Горішнім Бінфілдом. Там можна було усамітнитися. Я аж помирав, так сильно хотів її, і здогадувався, що вона чекала, коли я зроблю перший крок. Не знаю, чому мені раптом сяйнула ця думкапіти до Бінфілд-хаусу. Старому Годжесу було за сімдесят, та у нього б не забракло сили нас нагнати. Але я подумав, що о такій порі він уже має спати. Ми пролізли крізь шпарину в загорожі й вийшли на стежку між буками, що вела до ставка. Востаннє я тут був чотири року тому. Відтоді нічого не змінилося. Ті самі дерева довкола, в яких легко сховатися і лишитися на самоті, той самий зотлілий сарай для човнів у хащах очерету. Ми всілися на траві серед кущів мяти: довкола ні душі, таке відчуття, наче ми не в Англії, а десь у Центральній Африці. Ми довго цілувалися, а тоді я підвівсязахотілося розімяти ноги. Я страшенно хотів її і готовий був зробити рішучий крок, але цей страх... Дивно, та у той момент в моїй голові вертілася ще одна думка: я не був тут чотири роки. І от тепер, коли я зовсім поруч, біля того потаємного ставка, просто гріх не піти й не подивитися на тих величезних сазанів. Відчував, що якщо не зроблю цього, то потім себе картатиму,я не думав про те, чому за всі ці чотири роки я жодного разу не прийшов сюди. Спогади про ту рибу завжди були зі мною, чекали свого часу, і я знав, що настане день, коли я зловлю її. Це ж мої сазани. І я покрокував у тому напрямку; пройшовши десь ярдів з десять, я зупинився і повернув назад. Щоб дістатися до того ставка, треба було продиратися крізь кущі ожини і густі хащі зелені, а мій одяг аж ніяк не відповідав ситуації. Була неділя, і я був вбраний у вихідний одяг: темно-сірий костюм, котелок, черевики на застібках і високий комірець, що мало не врізався у вуха. Так тоді вдягалися на недільні прогулянки. А ще я палав бажаннямхотів Елсі. Я повернувся і підійшов до неї: вона лежала на траві, прикриваючи обличчя долонею, і навіть не поворухнулася, почувши мої кроки. У тій своїй чорній сукні вона виглядала такою ніжною, такою жаданоюне знаю, якими ще словами це описати, та здавалося, що її тіло піддатливе, що з ним можна робити все, що заманеться. Вона належала мені, і я міг отримати від неї все, що завгодно, варто лише захотіти. Раптом страх зник. Відкинувши капелюха на траву (памятаю, як він підскочив), я опустився на коліна й оволодів нею. І досі відчуваю запах свіжої мяти. Вона стала моєю першою жінко, але я у неї не був першим, тож усе пройшло доволі гладко. От і вся історія. Я й думати забув про сазанів і пізніше майже про них не згадував.
1913-й, 1914-й. Весна 1914-го. Спершу починає квітнути терен, за ним глід, а тоді каштани. Недільні прогулянки вздовж річки, вітерець гойдає високу траву, перетворюючи її на суцільну гладінь, що нагадує хвилясте жіноче волосся. Довгі червневі вечори, стежка під каштановою алеєю, звідкілясь лунає путукання сови, я відчуваю тепло тіла Елсі. Червень того року видався спекотним. Як ми стікали потом у крамниці, а який міцний там стояв запах сиру і меленої кави! А потім, увечері, приємна прохолода, аромат левкоїв і тютюну у провулках за приватними будинками, під ногами пилюка, у повітрі ширяють маленькі пташки, полюючи на хрущів.
О боже! Хто взагалі сказав, що довоєнний період ні в кого не викликає сентиментів? Я, наприклад, дуже сентиментальний, коли йдеться про цей час. Бюся об заклад, так само і ви. Правду кажуть, що згадуючи про минуле, ми передовсім воскрешаємо у памяті приємні моменти. Так і з війною. Та є ще одна річтоді у людей було те, чого немає у нас зараз.
«Що саме?»запитаєте ви. Просто тоді майбутнє не вселяло страху. Не можу сказати, що тоді легше жилося. Насправді, було важче. Люди, у переважній більшості, тяжко працювали, жили у скромніших умовах і помирали у більших стражданнях. Фермерські робітники гарували, не покладаючи рук, за чотирнадцять шилінгів на тиждень, занапащали своє здоровя, зрештою залишаючись з офіційною пенсією в пять шилінгів на тиждень, та ще іноді їм перепадало півкрони від приходу. Так звана «пристойна» бідність виглядала ще жалюгідніше. Коли Вотсонприземкуватий торговець тканинами з другого боку Головної вулиці, «збанкрутував» після років відчайдушної боротьби за свій бізнес, його статки оцінили у два фунти, девять шилінгів і шість пенсів, і він майже одразу помер від «проблем зі шлунком» (як сказав лікар, від голоду). Та він до останнього тримався за свій святочний костюм. Помічник годинникарястарий Крімп, вправний майстер, який почав вчитися ремеслу ще зовсім хлопчиськом і зрештою віддав йому пятдесят років,заробив собі катаракту і був змушений піти до трудового табору. Його онуки ридма ридали, благаючи не забирати його. Дружина влаштувалася прибиральницею, билася як риба об лід, аби надіслати чоловікові бодай шилінг на кишенькові витрати. Іноді, звісно, траплялися жахливі речі: дрібні підприємці банкрутували, поважні торгівці розорялися, хтось боровся з раком чи цирозом печінки, пянички щопонеділка клялися дружинам, що вчора була остання пляшка, а наступної суботи порушували свою обітницю, дівчата занапащали свої долі позашлюбними дітьми. У будинках не було санвузлів, взимку вода у тазах для вмивання вкривалася кригою, коли наставала спека, із задвірків тягнуло смородом, як з помийної ями, а у центрі міст неодмінно були цвинтаріповсякчасне нагадування про те, що згодом ми всі туди потрапимо. То що ж такого особливого мали люди в ті часи? Відчуття безпеки, навіть попри те, що у безпеці вони аж ніяк не були. Краще було б навіть сказативідчуття надійності. Всі знали, що рано чи пізно помруть, хтось, певно, міг передбачити, що його бізнесу скоро настане кінець, але ніхто й подумати не міг, що може змінитися природний лад речей. Тебе могло спіткати будь-яке лихо, але ти приблизно уявляв, як саме це може статися. Не думаю, що на ситуацію якимось чином вплинуло те, що люди в ті часи були побожні. Тоді майже всі ходили до церкви, навіть ми з Елсі (попри те, що за церковними канонами жили в гріху), і на запитання «чи існує життя після смерті» більшість відповіла б «так». Хоча я не можу пригадати бодай когось, хто був би в цьому глибоко переконаний. Мені віра у потойбічне життя нагадує дитячу віру в Діда Мороза. Та ці розмірковування не мають жодного значення, коли в житті панує стабільність і рівновага, коли світ тримається на міцних підвалинах, як слон на чотирьох ногах. Набагато легше помирати, усвідомлюючи, що все, заради чого ти жив, існуватиме й надалі. Ти прожив своє, настав час спочитиось як люди тоді сприймали життя. Тобто для кожного його власне життя закінчувалося, проте загальний колообіг не припинявсяуклад їхнього життя продовжуватиме існувати. Те, що вони вважали добром і злом, так само залишалося добром і злом. У людей не йшла земля з-під ніг.