Тікай туди, каже Лосано Ярарі.
Якого дідька, відповідає той. Вони випередили нас, тепер уже байдуже.
Ілла підповзає до них, здіймає револьвер і вдивляється в зарості, мовби шукаючи просвіту. Вогника ранчо не видно, але вони знають, що воно неподалік, у якихось ста метрах, за чагарником. Чути голоси, один вигукує якусь команду, западає тиша, а тоді знову черга, кулі бють по заростях, нова черганижче, навмання, у цих скурвих синів куль удосталь, вони стрілятимуть, поки не набридне. Їх затуляє хура з клітками, а ще мертвий кінь і другий, що ірже та бється, здиблений, мов жива стіна, аж нарешті Ярара цілиться йому в голову й добиваєнещасний рябий, такий гарний, такий лагідний, ковзнувши вздовж голоблі, він падає, притулившись до гнідого, а той ще раз по раз здригається; щури виказують їх вереском, що розбуркує ніч, тепер ніхто не заткне їм пельки, треба продиратися ліворуч, плисти гребок за гребком крізь кілкі чагарі, з рушницями поперед себе, спираючись, аби виграти ще півметра, подалі від хури, по якій зараз прицільно стріляють і де щури вищать і виють, ніби все розуміють, ніби мстяться, їх неможливо звязати, неможливо щура канатом, думає Ілла, ти мав рацію, шефе, щоб ти пропав із твоїми іграми, але ти мав таки рацію, трясця твоїй матері й твого Хруща, як же ти все вгадав, скурвий сину.
Скористатися тим, що чагарі рідшають, що попереду десять метрів майже чистої трави, пустка, яку можна подолати, перекочуючись бокомстарий спосіб, котитися отак до пасовиська, де густа трава, а тоді вистромити раптом голову, щоб за якусь мить охопити поглядом геть усе, і знову сховатися: на ранчо горить вогник, рухаються якісь силуети, миттєвий зблиск гвинтівки, крик того, хто віддає команди, постріл у хуру, що виє та вищить. Лосано не дивиться вбік чи назад, там суцільна тиша, там Ілла та Ярара, вони мертві або й досі повзуть, як і він, у заростях, шукаючи якусь схованку, власними тілами прокладаючи собі дорогу, обпалюючи обличчя колючкамисліпі, закривавлені кроти, що тікають од щурів, бо тепер це таки щури, Лосано бачить їх, перш ніж знову зануритися в чагарі; з хури долинає дедалі нестямніше виття, однак ті, інші, щури не там, інші щури перерізали йому путь до ранчо, і хоча там досі світиться вогник, Лосано знає, що Лаури й Лауріти немає, або вони там, але це вже не Лаура та Лауріта, бо на ранчо щури, які мали вдосталь часу, щоб скоїти те, що вони скоїли, щоб тепер чекати на нього, як чекають зараз між ранчо та хурою, стріляючи кулеметними чергами, віддаючи й виконуючи команди, стріляючи так, що вже нема сенсу повзти до ранчо, а проте він долає ще один метр, ще раз перекочується, колючки впиваються в руки, він підводить голову, щоб роздивитися, щоб побачити Хруща, зрозуміти, що той, хто вигукує команди, і є Хрущ, і решта теж Хрущі, і випростатися й випустити вже марну дещицю шроту в Хруща, який різко повертається в його бік і затуляє лице руками й заточується, поцілений шротом, що вдарив його по очах, розпанахав рот; Лосано стріляє вдруге в того, хто розвертає проти нього кулемет, немічний рушничний постріл губиться в торохтінні кулеметної черги, чагарі вгинаються під тілом Лосано, який падає ницьма на колючки, що впиваються йому в лице, в розплющені очі.
Нічна школа
Про Ніто я нічого не знаю й знати не хочу. Стільки років спливло і чого тільки за ці роки не буломоже, він досі там, а може, помер чи подався на чужину. Краще не думати про нього, а проте часом мені сняться тридцяті роки в БуеносАйресі, коли ми навчалися в нормальній школіі, звісно, раптом напливає та ніч, коли вдвох із Ніто ми залізли до школи; опісля я мало що памятаю з тих снів, але від Ніто щось-таки залишається, начеб витає в повітрі, і я докладаю зусиль, аби це забути, стерти до нової появи в новому сні, хоча нічого тут не вдієшщоразу це повторюється, наринає, як ото зараз.
Ідея залізти вночі до ненормальної школи (ми так казали, щоб виглядало дошкульніше, і з інших, більш вагомих, міркувань) належала Ніто, і я чудово памятаю, що виклав він її, коли ми пили чінзано з біттером у «Ла Перлі» на Онсе . Я одразу сказав йому, що він дурний, як курка, алепоприце (так ми писали тоді, всупереч усяким правилам, либонь, через бажання помститися тій-таки школі), Ніто наполягав на своєму, мовляв, школа вночіце щось неймовірне, добре було б розвідати, що там і до чого (що тут розвідувати, ми там усе напамять знаємо, Ніто), однак ідея мені сподобалася, я опирався, аби йому дозолити, але подумки поступово приставав на його ідею.
І ось я вже почав вигадливо поступатися, бо й мені здавалося, нібито ми там далеко не все знаємо напамять, хоча вже шість із половиною років тягнули це ярмочотири заради диплома вчителя і майже три, щоб отримати спеціалізацію викладача філології, тож мусили терпіти такі незбагненні дисципліни, як нервова система, дієтичне харчування й іспанська літератураостання найбільш незбагненна, бо цілих три триместривизуджували «Графа Луканора»і кінця-краю цьому не було видно. Можливо саме через те, як ми гаяли час, школа здавалася нам із Ніто дещо дивною, у нас складалося враження, нібито їй бракує чогось такого, що ми б залюбки взнали краще. Хтозна, мабуть, існувала ще якась причина, принаймні мені школа не здавалася такою нормальною, як випливало з її назви, Ніто дотримувався такої ж думки, він сказав мені про це, щойно ми заприязнилися, в далекі дні першого навчального року, позначеного боязкістю, зошитами та циркулями. Більше ми впродовж кількох років не поверталися до тієї давньої розмови, але того ранку в «Ла Перлі» мені здалося, що план Ніто походить звідти, і саме тому я поступово приставав на його ідею, начеб перш ніж закінчити навчальний рік і назавжди розпрощатися зі школою, ми повинні були звести з нею порахунки й збагнути нарешті те, що випадало з-під нашої уваги, причину того зніяковіння, яке ми з Ніто часом відчували то на подвірї, то на сходах, а мені до того ж щоранку, від найпершого дня, злегка зводило шлунок, щойно я проминав гратчасту огорожу, за якою видніла велична колонада, а далі пофарбовані в жовтий колір галереї та два марші сходів. До речі, про грати, тут треба дочекатися півночі,мовив Нітой видертися ними в тому місці, де я бачив два зігнуті вістрядосить покласти на них пончо, і вважай, справу зроблено.
Куди вже простіше, озвався яале тут на розі зявиться охоронець або якась бабця з будинку навпроти зчинить ґвалт.
Надивився ти фільмів, Тото. Коли ти бачив тут когось о цій порі? Тіло відпочиває, старий.
Я поступово припиняв опір, певний, що все це дурниці, не буде там нічого ні знадвору, ні всередині, школа виявиться такою самою, як і вранці, хіба що в пітьмі це виглядатиме, наче у фільмах про Франкенштейна, оце й усе, що там могло бути вночі, крім парт і класних дощок, та ще якогось кота, який полюватиме мишейну, цього добра там повно. А Ніто ще торочив про пончо та ліхтарик; слід сказати, ми в ті часи дуже нудилися: дівчат татусі й матусі тоді тримали під замком, та ще й зачиняли його на два обертидоводилося вести аскетичне життя, танці та футбол нас не надто вабили, вдень ми запоєм читали, а ввечері блукали вдвохіноді до нас долучався Фернандес Лопес, той що помер зовсім молодим; отак ми відкривали для себе БуеносАйрес, і книжки Кастельнуово , і кавярні в нижній частині міста, і південний докзрештою, нічого дивного, що нам заманулося проникнути до школи вночі, це було наче доповнити щось неповне, а потім зберігати в таємниці й уранці з погордою позирати на інших хлопців, мовляв, бідолашні, ходять сюди за розкладом і зубрять з восьмої до полудня «Графа Луканора».
Ніто був налаштований рішуче, і якби я не зголосився піти разом із ним, він однаково вихопився б у ніч проти неділі; пояснив, що обрав суботу, бо якби справа не вигоріла і його б зачинили, він би мав удосталь часу, щоб знайти інший вихід. Ця ідея не йшла йому з голови вже кілька років, можливо, з найпершого дня, коли школа була ще незнаним світом і ми, першокласники, юрмилися на подвірї, мов курчата, намагаючись триматися якомога ближче до свого класу. Поступово ми почали опановувати коридори та сходи й уже мали уявлення про цю величезну жовту коробку для взуття з її колонами та мармуровою плиткою і запахом мила, що змішувався з метушнею під час перерв і бурмотінням на уроках, а проте знайомство зі школою не позбавило нас остаточно відчуття, нібито це чужа територія, хоча ми звикли до неї, набули тут друзів і опановували математику. Ніто пригадував кошмарні сни, які одразу вивіювалися після миттєвого прокидання, але всі події в них відбувалися в стінах школи, в приміщенні, де ми навчалися в третьому класі, на мармурових сходахі притому, звісно, завжди вночі й завжди він був сам-один у скутій ніччю школі; цього Ніто не міг забути навіть уранці, серед гамору сотень дітлахів. А от мені школа ніколи не снилася, та я все одно замислювався над тим, якими могли бути вночі, коли світить повня, і сама школа, і подвіря, і високі галереї, уявляв ртутний блиск порожніх подвірїв і неухильну тінь від колон. Іноді я казав про це Ніто під час перерви, стоячи віддалік од інших учнів і дивлячись угору, де поруччя галерей начеб перерізали тіла: голови й тулуби рухалися над ними, а брюки та черевикивнизу, і часом здавалося, буцімто різні частини належать різним учням. Коли мені доводилося йти величезними мармуровими сходами самому, поки інші сиділи в класі, я почувався самотнім і піднімався чи спускався, перестрибуючи через дві сходинки, але, мабуть, саме тому за кілька днів знову просив дозволу вийти з класу, начеб збирався піти по крейду чи до туалету, й повторював той самий маршрут. Це було, як у кінотеатрі, коли сидиш із блаженним видом, і певно, через те я майже не опирався планові Ніто, його ідеї кинути школі виклик; мені б ніколи не спало на думку полізти туди вночі, але Ніто обміркував усе за двох, от і добре, ми заслуговували на другий келишок чінзано, проте не випили, бо не мали достатньо грошей.