Невеличку кімнату з написом «Кібер-кафе» з вікнами на всю стіну (певно, щоб поліції було краще видно) я знайшов прямісінько в холі готелю. Усерединітри столики і три системні блоки з моніторами, які, здається, покинули ще американці під час революції. Жарти жартами, а вай-фай тут відсутній, тож, заплативши темношкірому здорованю за годину вперед, я сів за комп. «Ґуґл» відмовився завантажуватися навідріз. «Яндекс», трохи подумавши і скрипнувши чимось у надрах системника, таки зявився.
Так, «Кубана де авіасьон» пальці застукотіли по клавіатурі,«авіакатастрофа»
Компютер знову скрипнув, почала вантажитися сторінка.
Перше посилання: відпочинок на Кубі. Не те. Друге. Схоже на сайт авіакомпанії. Знов не те. Третє, четверте, восьме
Є! я підстрибнув так, що ледве не зламав стільця. Здоровань за своїм столиком напружився і насторожено зиркнув у мій бік.
Но ай проблема, заспокійливо посміхнуся я, помахав йому рукою й дістав флешку.
USB-порту в блоці компютера не знайшлося, і це мене навіть не здивувало. Я дістав фотоапарат і кілька разів клацнув екран монітора.
Граціа, зібравши свої речі, я пішов із кафе до себе в номер. Краєм ока побачив, як здоровань комусь телефонує.
Стукачівони всюди стукачі,констатував я й викликав ліфт.
«6 жовтня 1976 року поблизу берегів карибської острівної країни Барбадос підірвано пасажирський літак DC-8 авіакомпанії «Кубана де авіасьон». Загинуло 73 людини».
Перекинув фото в бук і почав розбирати текст.
«Кубинський літак авіакомпанії «Кубана де авіасьон» виконував рейс із південноамериканської країни Гайана на Кубу з проміжними посадками в острівних карибських країнах Тринідад і Тобаго, Барбадос, Ямайка. На ньому летіли кубинські спортсмени, які поверталися додому з центральноамериканського і карибського чемпіонатів. Членів молодіжної збірної з фехтуваннячемпіонів, володарів золотих медалейчекала в Гавані тріумфальна зустріч».
Бла-бла-бла, хто звідки летів, бла-бла-бла, де сідали. Так, далі. А далі ось:
«На борту літака спрацювало дві бомби. Літак у цей момент перебував на відстані 28 миль від аеропорту Сіуелл острова Барбадос. Повітряний корабель увійшов у піке і впав у море за кілька миль від берега».
Дурня якась, я підійшов до вікна і глянув на Гавану. В порт поважно заходила баржа, внизу сигналили машини, в далечіні стирчав маяк фортеці Ель Моро. Якщо літак упав біля Барбадосу, то чому його уламки стільки років лежать на летовищі тут? І до чого тут Ксю?..
Аміго, це тобі, подарунок, чоловік, що наздогнав мене, тицьнув у мою руку монетку в три песо із зображенням Че Гевари. СССР, дружба, харашо!
Навколо гула, наче вулик, вулиця Сан Лазаро. Усі кудись бігли, перегукувалися, а я спинився біля автобусної зупинки і обдумував, що робити далі.
Граціа, я машинально посміхнувся й хотів сховати монетку в кишеню, коли чоловік, який мені її дав, продовжив:
Ти друг? Дай і мені подарунок! Дай на пиво. Га?..
Чоловікові на виглядроків сорок, невеличкий на зріст, із верткими очицями. Я знизав плечима:
Вибач, у мене немає.
Не кажучи більше ні слова, чоловік простягнув руку й забрав свою монетку. Потім втратив до мене будь-який інтерес, повернувся й пішов вулицею виглядати нового туриста.
Аміго, стій! я зробив крок за ним. У мене є питання, допоможи, і я знайду тобі на пиво.
Маленькі кафешки на Кубіце щось! Два стільці, столик, схожий на барну стійку, ось тобі й увесь простір. Натикано таких кафе достатньо. Мій новий знайомий сидів навпроти мене, пив «Корону» й увесь час зиркав сюди-туди.
Та чого ти такий знервований? я відкрив другу пляшку пива. Закурив.
Я не можу ось так сидіти з туристом, тихо промовив чоловік і знову озирнувся. Що ти хотівдівчинку чи, може, щось особливе?
Ні. Подивись, я простягнув йому фотоапарат, на який скопіював знімки, залишені Ксю. Ти щось про це знаєш?
Чоловік глянув на зображення в моніторі й рвучко підвівся.
Ти хто?! Ти навіщо мене сюди покликав? Ти шпигун? Я розкажу про тебе поліції,чоловік говорив пошепки, майже шипів мені в обличчя. Я тебе не знаю і ніколи не бачив.
Він круто розвернувся і пішов геть, навіть пиво не допив.
Оце так, я ще раз подивився на знімок уламків літака. Чого ж ви тут усі такі перелякані?..
Триньк! обізвався мобільник на тумбочці. Я вийшов із душу, де намагався хоч якось урятуватися від спеки.
Так. Повідомлення. Хто б це міг бути? В мене ледь не підломилися ноги. З екрана, неначе дражнячись, світилося кілька слів: «Згадай маму і тата». Я сів на ліжко. Поклацав мобільником. Номер, з якого надійшло повідомлення, не мобільний. Найпевніше, СМС послали через інтернет. До чого тут батьки? Стоп! Боже, це ж Ксю! Який же я тупий
Мій тато був військовим. Однак я його майже не памятаю. Зі спогадів дитинства залишилася лише мамина усмішка та її ні з чим не зрівняний запах. Коли батьки загинули, мені було чотири роки. Ми з Ксю жили в бабусі, бо мама весь час була з батьком, а той «працював на країну». Корея, Лаос, Вєтнам Батькові відрядження злилися в якусь суцільну мандрівку, в якій не було місця ані мені, ані Ксю. Бабуся ніколи не розповідала про батькову роботу, тільки оте дивне«працював на країну». А потім батьки загинули.
Якось увечері прийшов чоловік у цивільному, і з кухні почувся бабусин крик. Прибігли сусіди, приїхала «швидка». Тітка Марія з сусідньої квартири підхопила мене на руки і віднесла до себе. Вона теж плакала. Я й досі памятаю солоний присмак її сліз на своїй щоці, і очі Ксю, що забилася в куток за ліжко. Ми навіть не ховали батьків. Бабусі сказали, що батьки загинули за кордоном. Їхній літак упав у воду. І все.
Кастільо де сан Сальвадор де ла Пунто. Назва краща за те, що я бачив поруч із собою, стару фортецю затисло між площею, проливом і дорогою до Кастільо Ель Моро, що мав значно пристойніший вигляд. На площі біля памятника Міранді юрмилися туристи. Я сів на камені біля стіни фортеці і вкотре вже закурив. Понад усе мені зараз хотілося знову опинитися вдома у бабусі, стати маленьким, безпомічним і щоб усі мої проблеми вирішував хтось, а не я. Підійшов якийсь турист і попросив його сфотографувати. Я машинально клацнув кнопкою і видавив із себе усмішку, знову сів і почав складати уявні пазли.
Ох, Ксю! Щось ти таки нарила? Не просто так мандрувала світом, тепер уже зрозуміло. Атожфілолог Ти шукала батьківських слідів! Усе сходилося. Рік. Місяць. Напевно, батьки були на борту цього клятого знищеного літака. Але ж він упав у океан за багато кілометрів звідси. Чи ні? Може, він упав отут? У Гавані? Тоді чому газети повідомляли про інше? І взагалі, де тепер Ксю? Що з нею? Я кинув цигарку у воду. Треба їхати до готелю й усе гарно обміркувати.
Мігелю, мені дуже треба побачити Хосе. Ай нід Хосе. Андестенд? я стояв біля хвіртки будинку, де мені не так давно ледве не пробили голову та полегшили мій гаманець. Ну, дай увійду. Тобі щоважко впустити?
Від моменту нашої останньої зустрічі здоровань Мігель анітрохи не змінився. Можливо, за цей час він навіть не перевдягався. Стояв, наче скеля, біля брами й мовчки дивився на мене злими очима.
Мігелю, у мене немає іншого виходу. Якщо ти не впустиш, я тут такий хай підніму, що вся поліція збіжиться.
Слово «поліція» справило враженняМігель прочинив хвіртку й відійшов убік.
Кілька кроків подвірям, стрибок на ґанок у темну печеру дверей. Наступної миті я різко присів і відчув, як повітря над головою шелеснуло від Мігелевого удару кулаком. Велетенська туша промахнулася та за інерцією пішла вперед. Кулак врізався в стіну, розкидав навколо удару шматки штукатурки. Я крутнувся на місці й щосили викинув руку вгору. Удар був чіткимзнизу в щелепу. Мігель зойкнув і впав додолу. Я підвівся й про всяк випадок ще й зацідив йому ногою в голову.
А ти передбачуваний, аміго, пробурмотів я і зайшов до кімнати.
На канапі сидів старий Хосе, трохи нижче, з його руки, на мене дивилося дуло пістолета.
Сядь, тон дідугана не віщував нічого приємного. Я просив тебе забути сюди дорогу.
Або стріляй, або сховай свою цяцьку, я намагався говорити невимушено, однак нерви таки здавали.