Руслан Горовий - Ген воїна стр 6.

Женька мала надію, що помириться з коханим і відїздити до столиці буде із легким серцем. Однак Євген так і не зявився. Марія Федорівна розповіла, що він сів на мотоцикла і кудись поїхав, а коли повернеться, не сказав. Вона, мабуть, розуміла, що між ними щось трапилося, а можливо, розуміла й набагато більше. Проте не сказала нічого, і Женька була їй за це вдячна. Жінка тепло попрощалася з дівчиною, навіть провела на станцію та посадила в електричку, тицьнувши у руки пакунок із яблуками.

 Обережно, двері зачиняються, наступна станція «Харківська»,  пролунав з динаміка металевий голос.

Вдома двері їй відчинив батько. Вона мовчки випустила з рук рюкзак і пакет із яблуками. Поліетилен розірвався, і червоні плоди покотилися сходами. Дівчина припала до батькового плеча і дала волю сльозам.

 Тату, тату. Якби ти знав, як мені погано, я не знаю, як жити далі,крізь сльози промовила дівчина.

Дід Свирид сидів біля води і чистив картоплю, час від часу втираючи спітнілого лоба.

 Що я тобі, хлопче, хочу сказати Ти ж не старий, щоб от, як я, від людей тікати.

Женька сидів неподалік, втупившись на поплавок, який незворушно стирчав на плесі озера.

 Мовчиш?  старий хитнув головою.  А тому й мовчиш, що сказати нічого. Як дружиною називати, так герой. А як боротися за щастя, так у лісі сховався.

 Ніхто не сховався. Ти зрозумій, Свириде: що я їй можу запропонувати? Там у неї буде все, а тут?

 Знову ж таки, балаканина боягуза. Твій батько, коли з матірю у Бахмачі в технікумі познайомився, знайшов що запропонувати, щоб вона з міста у село переїхала?

 Порівняв. Бахмач таке саме село, хіба що три девятиповерхівки стоїть.

 Не в тому річ. Якщо кохаєш, то не важливо, де ти з коханою людиною живеш. Та хоч на краю світу. Прикро, що ти хоч і виріс, а цього не зрозумів.

Старий вимив в озері останню картоплину, кинув її до каструлі, підвівся і пішов до хати.

Женька сиділа на задньому сидінні старого «Москвича», який курив битим шляхом, і поглядала уперед.

 Точно сюди?  спитав водій.

 Сюди, зараз місток переїдемоі буде ліс, а там вже недалеко.

Вдома, у Києві, вона виплакалась батькові й матері і розповіла, що вирішила. Жити без Женьки тут вона не буде. Дивно, але цього разу батько не сердився і не кричав, що вона поїде до села тільки через його труп. Обійнявши Женьку, він лише тихо мовив:

 Роби, як підказує серце, ти вже доросла,  і поцілував у лоба.

У селі Євгена не було. Він не вийшов у понеділок на роботу, мобільний не відповідав, і Марія Федорівна місця собі не знаходила. Коли ж біля будки зявилася Женька, то вона взагалі мало не зомліла.

 Дитино моя, ти що тут робиш?

 Маріє Федорівно, не нервуйтеся: я приїхала до Женьки. Ми з ним посварилися, але я обіцяю, що все буде добре. Я його знайду, я здогадуюся, де він може бути.

Женька почергувала на переїзді, доки Марія Федорівна збігала на стан і домовилася з водієм, щоб той допоміг дістатися до діда Свирида.

І ось тепер, у салоні старого скрипучого «Москвича», Женька чомусь запанікувала. І що вона йому скаже? Женько, вибач? А за що? За розмову на переїзді?

Із задуми її вивела постать діда Свирида, який, як і тоді, стояв посеред дороги. Машина ще не зупинилася, а Женька вже вистрибнула з неї і кинулась до діда.

 Діду Свириде, ви впізнали? Це я. А де Женька?

Дід однією рукою тримався за гілку дерева, а другою повільно гладив бороду. В очах грали бісики:

 Отакої! Ванька дома, Маньки немає..

 Який Ванька, яка Манька? Діду Свириде, Женька у вас?

 Заспокойся,  дід Свирид поклав дівчині руку на плече.  Не панікуй. Бачу, що ви й справді чоловік і дружина.

 Що?  не зрозуміла Женька і здивовано кліпнула очима.

Дід знову посміхнувся собі у бороду.

 Та нічого. Ходімо, щось покажу.

Вони зайшли до хати, і дід дав Женці клаптик паперу. Вона обережно розгорнула його і швидко прочитала вголос:

Женька відірвала очі від листа і вражено подивилася на діда.

 Та він же моєї адреси не знає! Куди ж він поїхав?

 Нічого,  посміхнувся той,  язик до Києва доведе. Мудрі люди кажуть, що хто хоче, той знайде спосіб. Ти ж знайшла? Ось і він знайде.

Буенос діас, чіка

Коли тобі за тридцять і з усіх можливих варіантів у житті ти обрав шлях блогера, мабуть, у голові в тебегуляє вітер. Утім, маємо те, що маємо. Яблогер. Мені за тридцять, звуть мене Сергієм, і я сиджу в Амстердамі. За шість годин моя подорож закінчиться там, де й розпочалася,  у Києві, куди я повернуся найближчим рейсом. А поки що я сиджу у вай-фай-зоні аеропорту «Шипхол», передивляюся записи у блозі й чекаю. Періодично поглядаю на ближнє кафе, де розливають свіжий «Хейнікен». Час довкола мене спливає навдивовижу неритмічно. Люди змінюють одне одного зі стрімкістю привидівкудись поспішають. А секундна стрілка годинника під стелею чомусь повзе, неначе сонна муха. Мені залишається дописати кілька слів у блогі все закінчиться. Пальці звично падають на клавіатуру, одначе букви наче втікають від них. «Щоби зрозуміти, хто ти, треба повернутися у минуле»,  ця думка свердлить голову, не даючи дописати речення. «Три-и-иньк!»і скрол мишки повертає мене на початок сторінки блогу, на початок історії.

Вид із мого вікна на обшарпану стіну сусіднього будинку завжди викликав у мене іронічну посмішку. «Як тебе не любити, Києве мій!» Що ж, у декого немає й такого,  зазвичай заспокоював я себе. Кинув ще раз погляд на стіну, переконався, що за останні пять хвилин із нею нічого поганого не сталося, і вирішив попрацювати.

«У вас одне нове повідомлення». Іконка зявилася, щойно я відкрив бук. Закуривши, механічно тицьнув на неї вказівником. За мить на моніторі відкрилося віконце, яке спершу здалося мені спамом. Я ледве машинально не знищив повідомлення, аж ось букви латиниці таки наповнилися змістом і примусили руку завмерти над клавішею Delete:

«Ксю». Так завжди підписувалася моя Оксана. Моя люба сестричка. Старша за мене на пять років, вона, неначе янгол-охоронець, супроводжувала мене по життю. Це вона давно колись, ще в дитинстві, завязувала мені шнурки, а пізніше писала за мене алгебру. Вона забирала мене пяного зі студентських вечірок і примушувала читати Кортасара. Відтоді як не стало батьків, я був єдиною її родиною, а вонамоєю. І ось тобі маєш«Братику, допоможи».

Я загасив цигарку, відсунув бук. «А може, це жарт?»майнуло в голові. Хіба ні? Чого б це Ксю так незрозуміло жартувала? Я дістав мобільника й натиснув на одиничку (гарна штукашвидкісний набір). У слухавці щось кілька разів клацнуло, кілька секунд було тихо, а потім жіночий голос про щось повідомив мені незнайомою мовоюі звязок обірвався.

 Дідько, немає звязку  я повернувся до бука, виділив частину Оксаниного повідомлення і скопіював його в «Ґуґл».

Бацу віконці пішли посилання. Так. HABANA LIBRE. Ого! Готель Tryp Habana Libre. Пять зірочок. ДаліГавана, Куба, опис, фото, відгуки.

 Ого, Ксю, куди тебе закинуло!

Оксана, філолог за фахом, мала одну, але полумяну пристрастьмови, причому із самого дитинства. Англійська, німецька, румунська, а останнім часом нею цілковито заволоділа іспанська. Півроку тому Оксана гайнула в інший бік світу, в Аргентинуяк говорила вона сама: «у мовне середовище, відмінне від Європи»,  вивчати якісь там діалекти. Ми передзвонювалися, вона розповідала, що досхочу встигла помандрувати Латинською Америкою, і невдовзі збиралася повертатися. І ось тобі«Братику, допоможи» і назва готелю бозна-де.

Коли водяні ящірки не роблять своїх ящіркових справ, вони випливають на мілину та гріються собі на сонечку. Мабуть, колись давно, коли в Україні ще й не пахло Трипіллям, одна з таких ящірок на іншому кінці світу виринула з води, задивилася на сонцеі незчулася, як скамяніла. Так, або приблизно так, пояснюють появу в Карибському басейні острова Свободи. І десь там тепер моя Оксана. Попобігав я Києвом, напозичався грошей, поміж тим прочитав у інеті все, що знайшов про Кубу. І вже за два дні кинув до наплічника бук, розтикав по кишенях кілька сотень євро та сів у літак. Прямого рейсу до Гавани з Києва не було. Можна летіти через Париж або Амстердам. Я обрав останній. Принаймні, «травичка» мені завжди здавалася цікавішою, ніж «Бордо» з півдня Франції.