Вони сіли, Євген крутнув ручку газу, чорний мотоцикл гримнув на весь голос і зірвався з місця. Женька вчепилася у керманича і, визирнувши йому з-за плеча, крикнула:
А ти мене не вбєш, кавалеристе?
Ні, панночко, не бійся.
Дорога до лісу Женьці не сподобалася. Вони проїхали кілька майже пустих сіл, потім ще чекали, доки відчиниться магазин. А далі знову погана дорога і подекуди занедбані обійстя та порослі бурянами городи. Женька навіть уже жалкувала, що погодилася поїхати дивитися на, як казав Євген, «рай на землі».
Проте коли вони перетнули поле і виїхали на місток через невеличку річку, Женьці перехопило подих. Попереду, за ще одним полем, стояв ліс. Такий, як на картинах. Він зненацька затулив горизонт, на верхівках дерев відбивалося сонце, а над усією смарагдовою красоюсинє-синє небо. Женька аж скрикнула у захваті і так вчепилась у плечі Євгена, що той навіть спинив мотоцикл.
Ти чого? обернувся до неї.
Рай там? спитала вона, махнувши у бік лісу.
Євген кивнув. Аж раптом Женці стало так легко і весело, неначе за спиною виросли крила.
Зніми шолом! гукнула вона, перекрикуючи ревіння двигуна.
Що? Євген повернув ключа, і двигун змовк.
Шолом зніми!
А-а! Євген розстібнув і зняв шолом.
Женька скинула свій, обхопила руками плечі Євгена, розвернула його, наскільки могла, до себе і з насолодою впилася у хлопцеві вуста.
Дід Свирид зустрів їх на галявині перед своїм куренем. Він, мабуть, звіддаля почув знайомий звук мотоцикла. Стояв і усміхавсяздоровезний, кремезний. Сива борода та довге густе волосся, перехоплене мотузкою на потилиці, не додавали йому років, а робили молодшим.
Ти диви, хто приїхав, а я думав, що ти вже забув про старого, прокричав дід ще здалеку.
Євген спинився біля діда. Женька злізла з мотоцикла, і хлопець прихилив його до дерева. Дід обійняв Євгена за плечі, а потім розвернувся до дівчини.
І що за красуню ти привіз? звернувся дід до Євгена, одночасно грайливо вклоняючись Женьці. Та у відповідь зробила діду кніксен.
Знайомся, діду, це моя дружина.
Від цих слів Женька почервоніла, але промовчала, лише блимнула сердито у бік Євгена.
Дружинатак дружина, промовив дід, посміхаючись у вуса, у вас, молодих, тепер усе простіше, ніж у нас було. І як же тебе, дівчино, звати?
Женя, промовила Женька, спостерігаючи, який ефект ці слова справлять на діда.
Хто б сумнівався, коротко засміявшись, промовив той. Ходімо, чого це ми стали? А я неначе відчував, що гості будуть: нагодую вас сьогодні коропом. Я таких підсвинків звечора натягав, що ледь у пічку влізли.
Риба і справді виявилася смачнючою. Женьці здалося, що такої вона не їла ще ніколи. Можливо, винуватими у всьому були чари лісу і магія озера, можливо, через Євгена, який сипав жартами і веселив її та діда.
Потім вони на мотоциклі їздили дивитися греблю, яку побудували бобри на потічку, що впадав у озеро. Надвечір вона вперше в житті витягла на вудку здоровезного, як їй здалося, коропа, а коли дід пішов спати, вони купалися. Євген пригорнув Женьку і спершу обережно, а потім рішучіше поцілував у губи. Їхні тіла сплелися, кола на плесі виблискували у світлі місяця, де-не-де вистрибувала риба, але ці двоє вже нічого цього не бачили і не чули. Євген узяв Женьку на руки і поніс її до будинку, де на горищі вже чекало, заслане чистим рядном, пахуче сіно.
Женька сиділа на березі і дивилася на воду. Коли Євген заснув, вона раптом зрозуміла, що не може спати. Обережно спустилася з горища і прийшла сюди. У голові, неначе навязливі мухи, роїлися причепливі думки і ятрили мить щастя.
«І що тепер? думала Женька. Завтра повернемося у село, я ще кілька тижнів пробуду там на практиці. Потім повернуся до Києва. І все? Євген буде тут, зі своєю електрикою, мамою, старим мотоциклом і дідом Свиридом, а я там розбиратимуся з інститутом. Потім робота на залізниці. І все? Буду інколи проїздити повз ці місця і махати рукою до шлагбауму».
Женька навіть не вчула, як іззаду до неї підійшов Євген. І злякалася, коли він обережно обійняв її за плечі. Вона тихо заплакала, відхилилася назад і обхопила руками Євгенову шию.
Ти чого? не зрозумів той. Чого ти плачеш?
Я не хочу, щоб ця подорож закінчувалася.
Євген сидів у будці на переїзді і чекав, доки Женька проконтролює, як відкривається шлагбаум. За мить двері відчинилися, і дівчина зайшла, скинула пілотку, підбігла до нього і поцілувала в губи.
Заждався мене?
Та нічого, хлопець відповів на поцілунок і провів рукою по волоссю дівчини. Сядь. Є хвилина? Поговорити треба.
Звісно, є! Женька сіла на стілець поруч із Євгеном і посміхнулась. Щось ти геть сумний, котику. Щось сталось?
Євген не знав, як розпочати розмову, розуміючи: тут має вагу кожне слово.
Женю, тихо почав він, я увесь час хочу зрозуміти для себе: що буде далі?
Коли далі? Женька поцілувала Євгена у щоку і зазирнула йому в очі.
Тобі практики залишилося три дні разом із сьогоднішнім. Я увесь час намагаюся поговорити із тобою про наше майбутнє, але ти, бачу, не хочеш цієї розмови.
Дівчина повільно встала і підійшла до вікна будки. Вона мовчала, тихенько постукуючи пальцями по підвіконню..
Я все зрозумів, приречено зітхнув хлопець, ти їдеш від мене.
Женька рішуче обернулась, в її очах блищали сльози.
А ти що пропонуєш? Залишитися тут довіку, дояркою, наприклад? її голос бринів. Чи, може, торгувати у сусідньому селі в магазині? Так? А тоді народяться діти, і ти їх возитимеш на своєму мотоциклі до школи за дванадцять кілометрів? А коли вони виростуть, продамо свиней і на ті гроші будемо намагатися пристроїти дітей хоч на когось вчитися у Ніжині?
Навіщо ти так? зірвалося у Євгена.
А як? Як? Скажи мені, Женю, як ти собі бачиш наше майбутнє? Звісно, можна тут ще шлагбаум довіку відкривати.
Євген розумів, що будь-яке його необережне слово остаточно може їх розсварити, однак не стримався:
Ні, звісно, краще поїхати до Києва! Я там влаштуюсь на будівництво цемент тягати, а ти будеш їздити в яскравому блакитному потязі. Ми наймемо оселю і всі гроші витрачатимемо на те, щоб її оплатити. Потім ти підеш у школу стюардес
Женю, припини, дівчина затулила очі долонями і заплакала вголос.
А чому ж! Це твоя мрія: закінчиш школу стюардес і полетиш у далекі краї. А там з часом знайдеш собі іншого, більш цікавого чоловіка, а я тягатиму цемент і бігатиму по дітей до садочка, а коли ти будеш вільна, ми будемо сидіти десь на десятому поверсі за зачиненими від таких самих сірих людей дверима і дивитися телевізор. А по великих святах
Годі! дівчина розтулила обличчя, в її очах паленіла лють. Вона тихо, але твердо сказала:Іди звідси.
Я піду! Євген зрозумів, що перегнув палку, однак Женька перша зачепила все, що було йому рідне. Село, ліс, сонце, річку. І все звела до якогось кабана за навчання та роботи в сільському магазині.
Хлопець похапцем вискочив із будки і, не розбираючи дороги, побіг у бік села. Всередині пекло так, що хотілося вирвати нутрощі, щоб усе навіки скінчилось. В очах потемніло, чорні плями затуляли світ. Він біг, наче пяний. Час від часу перечіплявся за каміння, іноді припадав на коліно.
«Як можна було довірити їй усе, що таке дороге мені? крутилося в голові.Воно їй чуже. Насправді чуже. Їй же, окрім своїх далеких країв, нічого не потрібно».
У якийсь момент він спинився, задихаючись. Важко опустився на стерню і лише тоді зрозумів, що опинився за селом. Трохи оговтався і роздивився навколо. Побачив неподалік кілька снопів, підвівся, прошкандибав кілька метрів, упав на один із них і завив, як собака.
Женька вийшла на вокзалі в Києві. Машинально пройшла навпростець через приміський вокзал до метро. Рідне місто, яке, зазвичай, радувало її, цього разу не викликало жодних позитивних емоцій. Чомусь одразу кинулись в око безхатченки на вокзалі, люди з торбами, які лаялися біля каси метро, намагаючись без черги купити жетончики. Навіть голос, який у вагоні метро оголошував станції, здавався неживим, металевим.
Остання розмова з Євгеном не виходила з памяті.
«Навіщо він так?»думала Женька. Невже не розуміє, що там, у Підлипках, якими б гарними вони не були, для неї немає жодної перспективи.