Він піднявся на три приступки і завмер. За мить Янка кинулася йому назустріч. Невідома сила, яка до останнього утримувала її і не давала плакати вголос, зникла, і подвіря сповнилося жіночим риданням.
Я хочу, щоби ти пішов у церкву і сповідався, Янка стояла в дверях кімнати і дивилася, як чоловік збирає наплічника, мені так буде спокійніше.
Сонечко, Славко кинув одяг на ліжко і підійшов до неї,ти чого? Ти мені більше не віриш? Я не загину, я он і на Майдані був у самому пекліі нічого. Ну? Чого ти?
Майдан, то не війна. На війні ти щомиті будеш під прицілом.
Давай так: я повернуся, і ми разом сходимо до храму. А поки що піди сама. Як я полечу, ти йди. Іди й попроси, щоб Бог прикривав мій борт згори, добре?
Тю, дурне, Янка жартома стукнула Славка кулачком у груди, ляпаєш що попало.
Зате ти посміхнулася, обійняв її Славко, а це для мене головне.
Він притягнув дружину до себе, обхопив її обличчя долонями і поцілував. Спершу в губи, потім в очі, а потім знову в губи. Янка притислася до чоловіка. Її руки гладили його плечі, спину. Здавалося, вона ніколи і нікуди його не відпустить.
Перших чотири бойових вильоти пройшли вдало. Двічі його борт відвозив вояків і забирав поранених. Ще раз доставляли за призначенням якусь апаратуру та вивозили двох загиблих бійців національної гвардії. Вчетверте вони вийшли на супровід колони, і навіть довелося накрити вогнем блокпост ворога. І ось у пятий вилітв їхній гелікоптер влучили. Влучили, коли вони висадили десантників і поверталися порожні на аеродром.
Славко бачив ракету, яку випустили з ручної зенітки. Терорист з ПЗРК стріляв із краю лісосмуги. За мить система «крокодила» зреагувала на небезпеку, і з обох боків гелікоптера відстрелилися теплові уловлювачі. Ракета зреагувала на правий бік і розірвалася далеченько від гелікоптера. Славко посміхнувся, однак уже за мить виявилося, що радів зарано.
Знизу пішли одразу кілька ракет. «Крокодил» знов відстрелив теплові пастки. Проте з лівого боку щось пішло не так: чи то піропатрон виявився бракованим, чи ще щось, однак ракета пішла прямо на тепло лівого двигуна.
То що, Славко, все ніяк не посадиш гелікоптер? промовила Янка і засміялася.
Вона і Славко стояли на шляху і дивилися на уламки гелікоптера, що догорали у полі.
Янка чомусь була вдягнена у форму пілота. Славко збагнув, що це сон.
Рано чи пізно обовязково посаджу. Це ж лише сон. А уві сні можливо все.
А як ніколи не посадиш, то що тоді?
Янка вмить перемінилася, тепер на ній була довга вишиванка, а голову прикрашав вінок із жита і маків.
Хіба, любий, маю до віку чекати?
Янка засміялася і побігла до палаючого гелікоптера. «Стій!»хотів крикнути Славко, одначе слова застрягли у нього в горлі. Він лише махнув руками. Розум підказував, що треба негайно виринати із цього сну, але у Славка ніяк не виходило.
Куди ти, Янко? нарешті прошепотів він. І не впізнав свого голосу. Тихий і сухий, він радше нагадував тріскотіння гілок у багатті.
Я? обернулася до Славка Янка. Я йду через вогнище стрибати. Купала ж, любий, гайда зі мною.
Навколо вмить стемніло. Над головою зявився Чумацький шлях. Велетенська туша гелікоптера палала на тлі нічного неба і викидала вгору снопи іскор. Янка бігла до вогню і махала Славкові рукою, закликаючи за собою.
Ні! Стій, не біжи туди, шепотів Славко. Зараз вибухнуть паливні баки.
Янка не слухалася. Її тендітна постать темніла і коливалася, неначе примара, на тлі вогню.
Гайда! ще раз обернулася Янка до Славка і стрибнула. Наступної миті стіна вогню розлетілася на мільярди зірок.
Любий, відкрий очі, благаю!
Славко ледь розклепив важкі повіки. Попервах перед очима кружляли різнокольорові кола, але потроху зір повертався. Через якийсь час він побачив Янку. Вона стояла біля ліжка, прикривала долонею рота і щось шепотіла.
Ти молишся? тихо спитав Славко.
Кожне слово давалося йому з болем. Здавалося, що губи важили по кількасот кілограмів, та ще й терлися одна об одну, наче сухе порепане каміння.
Любий, нарешті! Янка вхопила Славка за руку. Знаєш, коли мені сказали, що вас підбили, і ви впали десь у полі під перехресним вогнем, я не повірила, що ти загинув.
Голос Янки тремтів, вона говорила скоромовкою, неначе боялася, що Славко її перепинить, і вона не встигне розповісти все, що хотіла.
А тоді хлопці знайшли твого штурмана. Вовчик живий. Він взагалі в порядку, у нього тільки нога поранена, в нього стріляли вже на землі, хотіли в полон узяти, та наші встигли відбити. І Вовчик сказав, що ти залишився в кабіні і впав десь у полі. А я все одно вірила, що ти живий.
Славко відчував тепло Янчиної долоні. Вона гладила його руку, а потім піднесла до вуст і почала гарячково цілувати. Її сльози текли по руці Славка і, наче свята вода, холодили та лікували попечену і порепану шкіру.
Славко намагався пригадати своє падіння, та нічого не знаходив про це у памяті.
А ти зміг, щебетала Янка, ти зміг, любий. Ти посадив свого «крокодила» на болото.
Славко заплющив очі й опинився в аудиторії училища.
Не забувайте, говорив інструктор, навіть у нештатній ситуації є речі, які грають на вас. У разі більш-менш контрольованого падіння, шукайте водойми, схили. Усе те, що допоможе помякшити удар. І взагалі, жага життядуже серйозна річ.
Дякую, прошепотів Славко.
І я дякую, почув здалеку голос Янки. Щодня, щомиті Йому дякую. Ось отямишся трохи, підемо удвох до храму на сповідь. Я день і ніч молилася, щоби Він зберіг тебе. Щоби дав мені шанс знову тебе обійняти.
Переїзд
Євгенові вже виповнилося двадцять три. Високий, широкоплечий, він якось враз із худорлявого, невиразного юнака перетворився на справжнього чоловіка. Однак у селі він як був, так і лишився Женькоюінакше його ніхто не кликав. Можливо, через відкриту посмішку, яка ніколи не сходила з його обличчя, та веселу вдачу. Він, хоча і зажив слави великого бешкетника, та ніколи не викликав у односельців негативних емоцій. Йому пробачали і всілякі витівки, і регулярні нальоти на громадський (колись колгоспний) сад та сусідські полуниці. Односельці лише махали вслід рукою, мовляв, переросте, адже знали: якщо треба, цей хлопчина із білявим чубом завжди допоможе.
Вивчившись після армії у Бахмачі на автоелектрика, в райцентрі не залишився. Повернувся додому і жив разом із матірюзаробляв на хліб, копирсаючись у дротах залізних сільських коней.
Женьчина матір працювала на залізничному переїзді за селом. Через зміну вона закривала і відкривала шлагбаум, дозволяючи або забороняючи машинам їхати через колії. Ще змалечку Женька полюбляв бігати до неї, як він сам казав, «на станцію» і дивитися, як працює червоно-білий шлагбаум та мерехтить жовтий двоокий світлофор.
Літо видалося спекотним. Уже о десятій ранку пекло так, що всі, хто мав хоч якусь можливість перепочити, ховалися по хатах або шукали затінку. Євген від самого ранку ремонтував старого трактора на стані. Увесь у мазуті, він копирсався у дротах «ХТЗ», який ніяк не хотів заводитися. Зрештою, наполегливість, з якою хлопчина прочищав зєднання та розбирав дроти, допомагаючи собі приглушеними матюками, дала результат. Після чергової спроби трактор таки застрекотав, із труби вирвався струмінь диму. Завівся!
Усе, мужики, Євген вистрибнув із кабіни на землю, витер перемазаною рукою піт з обличчя і посміхнувся. На сьогоднігоді. Завтра прийду, то ще «ЗІЛ» поколупаю.
Він підійшов до прибитого на дверях гаража старого рукомийника, злив собі на руки і натер їх шматком господарчого мила.
Ви як хочете, а я купатися іду, Женька умився, витер обличчя замацаним рушником, що висів на цвяху біля рукомийника, помахав рукою чоловікам, які курили в тіні біля гаража, і рушив у бік села.
Хлопець забіг додому, швидко перехилив склянку холодного молока, крикнув через паркан матері, яка була в сусідки, що пішов купатися, і гайнув із двору.
Колись Підлипки, в яких жив Євген, стояли під самою водою. Однак невеличка, та норовиста річечка увесь час підтоплювала хати й заливала городи. Отож згодом село ніби посунулося далі, за залізницю, насип якої захищав його від води, а біля річки залишився невеличкий хутір. Щоб дійти до води, Женька мусив пройти по випаленій сонцем дорозі до переїзду, а далі трохи звернути ліворуч.