«Отакий вінсвіт без людей, Василь задер голову, примружився і глянув на білі хмарки, що поволі пливли над селом. І нікого не цікавить, що он там, під хатою баби Лесі ти вперше в своєму житті цілувався з дівчиною, а там далі, за рогом, у клубі бився з хлопцями з іншого села. Ані деревам, ані хмарам, ані сонцю чи вітру не цікаво, чи є тут люди, чи ні. Природі байдуже, вона поволі забирає назад те, що колись у неї відібрала людина».
Позаду почулося мекання. Молода кізочка підбігла і ткнулася головою в ногу.
Що, дід нахилився і погладив тварину, сумно тут зі мною?
Крізь дерева вдалечині ледь виднівся памятник жителям села, які воювали і загинули під час другої світової. Величезний бетонний солдат тримав автомат і дивився собі під ноги. Прізвища на плитах унизу вже давно закрив бурян. Здавалося, солдат відстав від своїх, заблукав і тепер посеред чагарнику стояв і гадав, як таке з ним могло трапитися.
Ой-йо, сам до себе мугикнув Василь, кинув самокрутку під ноги і затоптав її.
Василеві, себто Василеві Михайловичу, було під сімдесят. Попри роки, тіло його не здавалося виснаженим. Як і колись у юності, він виглядав кремезним, хіба що сиві борода та волосся і дрібне павутиння зморшок свідчили, що він таки довгенько пожив на світі.
Тебе, Василю, мабуть, радіація законсервувала: більше пятдесяти і не даси, сміялися знайомі баби, з якими він щороку зустрічався тут, у зоні відчуження, на річницю аварії.
Заздрите? То повертайтеся, я вам тієї радіації відсиплю, будете знов молодими, як дівки. А то повтікали в свою Бородянку, постійно відповідав Василь.
Повертатися ніхто не хотів. Коли після вибуху станції село евакуювали, Василь теж поїхав з усіма. Навіть одержав хату в селі, яке на честь старого назвали Новий Корогод. Розумів, що минулого не повернути. Навіть сімю спробував створити, бо роки йшли і не хотілося на старість одному бурлакувати. «Гарна така була Тетяна, в уяві раптом сплила жінчина постать. Та й пасинок уже татком почав називати». Однак із родиною не склалося. Василя тягнуло назад, у батьківську хату. Одного дня, нікому нічого не сказав і повернувся додому. Спершу зайшов на кладовище до батьківповидирав бурян, підправив огорожу могил, випив за упокій, посидів, розповів про своє життя-буття, про аварію на станції.
Коли на початку сімдесятих почали зводити станцію, а разом із нею і Припять, Василеві батьки дуже раділи.
Ото, Василю, поїдеш у місто. Припятьце тобі не Чорнобиль, там усі розумні людиатомники, чи як їх там, повчала сина мати. Влаштуєшся там, а що? Робота в місті завжди є. Квартиру отримаєш, одружишся. А то ми зі старим вже не дочекаємося, коли малих поняньчимо. Дуже вже ти розмірковуєші та не така, і ця погана.
Василь лише посміхався. Щоправда, десь із півроку таки працював на будівництві станціїзаливав бетон у фундаменти. А потім захворіла мати. Василь повернувся до села і зрозумів, що цекінець.
А що я можу, бідкався фельдшер, стара людина, воно і є стара людина, легені слабкі. А їй же не доведеш, що берегтися треба, зранку до ночі на городі топчеться
Через півроку мати померла. Батько якось враз постарів, його скрутило. Так, з ключкою, прошкандибав він по життю ще три роки і пішов за дружиною.
Васю, синку. Ти ж дивись, хазяйство не занапасти, були останні слова батька перед смертю.
Занапастити все, а не лише господарство, допомогла станція. Коли всіх вивозили, худобу взяти не дозволили, тож Василь повипускав усе, що було в хліву. Порізати домашню живність і кинути згнивати просто неба Василь не зміг.
Уже потім, коли повернувся, Василь потроху привів садибу до ладу: розчистив город, завів козу і навіть полагодив велосипеда, щоб їздити до Чорнобиля продавати рибу та дичину і купувати хліб.
Попервах жити одному у Корогоді було важко. Навіть не фізично важко, бо до роботи Василь був звичний, було самотньо, а іноді навіть страшно. Поночі у селі чулося виття вовків. А інколи зявлялася небезпека й гірша від них. Мародери, які блукали у пошуках чогось цінного, часто розкладали і не гасили багаття в хатах. Або просто кидали бички в траву. Одного разу пожежа розходилася не на жартвигоріла десь третина села. Добре, що на іншому боці. Наступного дня після пожежі у селі зявилася міліція. Василя забрали до Чорнобиля, довго допитували, а потім вивезли в Дитятки на кордон зони, мовляв, шуруй звідси. Та він знову повернувся додому.
Минав час, самоселів у зоні щороку більшало, і поступово міліція припинила до них доскіпуватись.
Такі, як ви, діду, поводитеся дико, говорив Василю дільничний, що відповідав аж за пять сіл одразу. То селіться ж в одному селі всі, так ніпоховалися по кутках, наче звірі, і живуть одинаками.
Та куди ж я зі своєї хати, відбивався Василь. А за могилами хто слідкувати буде?
Та що, могили вкрадуть? Чи ти там щодня у почесному караулі стоятимеш?
Дурний ти, Стьопо, хоча й при погонах. От, ти де народився?
Ну, нехай у Лубнах.
І що, додому не тягне?
Та, дільничний запалював сам і ділився цигаркою з дідом, якщо чесно, то ні. У мене тут трикімнатна квартира у Чорнобилі, посада. Оно «Уазик» дали робочий. Галька в кафе «Привітне», знову ж таки. Тут моє місце.
От бачиш, ти ж не хочеш кидати те, що тобі дороге, і їхати у Лубни, хоча й там дільничні потрібні. І я не хочу.
Щось ви мене геть, діду, заплутали. Ладно, поїду інших провідаю, бувайте. Карабін в нормі?
Та що з ним буде? Набоїв, щоправда, небагато.
Я подивлюся, може, чим і допоможу, як буду знову їхати.
Карабін зявився у Василя випадково. Він знайшов його в підвалі розваленої хати на хуторі. Скільки зброя пролежала у схованці і хто її туди поклав, Василь так і не дізнався. Припускав, що карабін сховали налякані патрулем мародери. Утім, з рушницею жилося якось спокійніше. І хоча реєстрації на зброю у Василя не було, дільничний про неї не питав. І дурню зрозуміло, що жити в селі одному, без захисту, неможливо.
Проте нещодавно розмірене Василеве буття змінилосяу його житті зявилася дивна жінка на імя Марічка. Навіть не дивна, а дивовижна. Вона змогла зробити те, чого ніхто не зміг зробити із Василем за все його життя, вона відкрила йому очі на навколишній світ.
Із її появою усе навкруги стало на свої місця. Василь дуже радів, що дожив до часу, коли на всі або майже на всі питання, які не давали йому спокою впродовж життя, знайшлися чіткі і зрозумілі відповіді.
Знаєте, дядьку Василь, голос у Марічки був дзвінкий, як у дитини.
Дитино, я тебе благаю, давай без «дядьку», га?
Гаразд, посміхалася жінка і вже серйозніше продовжувала, знаєш, Василю, може статися так, що через мене матимеш неприємності.
Неприємності? Василь озирнувся навколо. Неприємностіце те, що було в моєму житті до того, як ти зявилася. А зараз навпаки, все, що навколо, то одні тільки приємності! Он і ліс приємність, і хата стара також, а про козеня я взагалі мовчу.
Марічка голосно сміялася. Її сміх був легкий, неначе спів жайворонка, і плив далеко-далеко.
Одначе Марічка мала рацію. Неприємності таки сталися. Та ще й які. Ось уже кілька днів Василь виходив, ставав біля хати і чекав на жінку, щоб усе розповісти їй.
Марічко, та де ж ти? тихенько, наче молитву, бубонів він собі під ніс. Біда у мене, велика біда. Допомога потрібна
Аж раптом старий відчув, що Марічка таки прийде, у голові, немовби самі собою, склалися слова: «Я вже поруч». Він на мить завмер і посміхнувся.
От і добре, дитино. Зараз картопельки накопаю, зваримо та поїмо, як годиться
Глава 4
Нічим не примітний білий мікроавтобус «Мерседес Спринтер», схожий на інші міжміські бусики, що бігають Київщиною, стояв обабіч дороги кілометрів за пять від Дитятківпропускного пункту до зони відчуження. Вікна автобусу були щільно занавішені шторками. Всередині сиділи хлопці з Контори. Усі пятеро вбрані у камуфляж. На головах завернуті, як звичайно, шапочки-балаклави, які при потребі вмить перетворювалися на маски і ховали обличчя власників. Між коліньми у кожного стояв чималий наплічник із усім необхідним, на колінах лежали модернізовані скоротшені автомати Калашникова з лазерними прицілами.