Що, жеребчику, знову зголоднів? зазвичай воркотіла дівчина у трубку, коли він набирав її номер. Зараз приїду, подивлюся, наскільки ти голодненький.
Дівчина завовтузилася у ліжку і перевернулася на інший бік.
Тіно!
Чого тобі? вона розплющила очі, піднялася і сперлася на лікті.
Коли ж побачила, що Іван вдягнутий, кілька разів струснула головою, таки відігнала від себе сон.
Куди це ти серед ночі?
Слухай, часу обмаль. Я пішов. Коли виспишся, залишиш ключі унизу на вахті. Зрозуміла?
Зрозуміла. І що, це все?
Дівчина підтягнулася і вхопила Івана за водолазку.
Ні,чоловік відкрив гаманець, дістав кілька стодоларових купюр і кинув на ліжко. Я зателефоную.
Фу-у-у, який ти! Ну, як хочеш.
Тіна відпустила Івана і відкинулася на ліжку. Її загоріле тіло оголилося повністю.
Усе! Без дурниць тут. Нічого в квартирі не займай, Іван натягнув легкі штурмові черевики.
Та в курсі я, жеребчику.
За мить чоловік уже виходив із парадного. На подвірї стояла чорна із тонованим склом «Тойота Секвоя». Він стрибнув на переднє сидіння.
Дві хвилини запізнення, буркнув водій і включив проблискові маячки на даху.
Машина рушила. Іван зручно сперся на спинку крісла і заплющив очі. Вже кілька днів поспіль йому снився незвичний сон. Чоловік, обличчя якого він ніяк не міг роздивитися, лежав на землі і тримався рукою за скривавлену шию. Він щось говорив Іванові, але слів розібрати не вдавалося. Потім чоловік відривав руку від рани на своїй шиї і тягнув пятірню до Івана. І саме в цьому моменті сну він завжди прокидався.
«Що б це могло означати? Старієш, Михайлов, чи що?»
Убивати людей Іван звик. Жахи не снилися йому навіть після першого разу, коли у Чечні довелося впритул розстріляти батька і сина, що тримали оборону будинку. І ось тепер маєш. Чоловік розплющив очі. Машина вже виїхала на Рублівське шосе.
Саме тут, на Рублівці, за чотириметровим парканом ховалася «база», про існування якої не знали навіть сусіди-олігархи. Серед сусідів ходили чутки, що будинок за парканом належить чи то Пугачовій, чи то Лепсу. Керівництво Івана не лише не спростовувало пліток, а навпаки, час від часу підкидало «жовтій» пресі для обсмоктування нові «цікавинки».
Величезні ворота розчахнулися, і «Тойота» заїхала до невеличкого дворику. Далі були ще одні ворота, які відчинялися лише тоді, коли зачинялися перші. Черговий виглянув із дверей свого приміщення і махнув рукою водієві, мовляв, не затримуйся. Другі ворота відчинилися, і машина прошурхотіла колесами по дрібному гравію. Метрова ділянка на зразок контрольно-слідової смуги була насипана по всьому внутрішньому периметру бази. Проїхали між деревами у бік чималої двоповерхової будівлі.
Куратор чекав Івана в кабінеті.
Заходь, почув він, коли стукав у двері, а як зайшов, то побачив куратора, який стояв біля вікна спиною до нього.
Сідай, Михайлов, чоловік навіть не повернув голови, у нас позаштатна ситуація.
Кабінет куратора, на відміну від будинку в цілому, виглядав вкрай аскетично. Із меблів у ньому були лише стіл, три стільці і шафа на всю стіну, в якій зберігалися папери. На столі стояв ноутбук, лежало кілька телефонів та блокнот, от і все.
Куратор нарешті повернувся. Звісно, роки взяли своє, однак і досі відчувалася шалена сила волі, а його руки були, як і багато років тому, сталевими. А ось голова була голена, а на лобі зявилося кілька глибоких зморщок. А очі не змінилися. Це були очі мудрої людини, яка добре знає, що і як належить робити у кожному моменті життя.
Відколи я тебе знаю, куратор обійшов стіл і зупинився навпроти Михайлова, ти не провалив жодної місії. І тому я обрав саме тебе. Проте мушу попередити, що досі нічого схожого ми тобі не доручали.
Іванові не дуже сподобалося почуте. «Щось куратор нагнітає,подумав він. Це геть не схоже на нього».
У будь-якому разі у нас із тобою немає вибору. Йди до себе, все необхідне знайдеш у компютері.
Іван підвівся, бо зрозумів, що більше нічого не почує.
І ще, куратор пильно подивився Іванові в очі,я хочу, щоб ти знав: у тебе немає права на помилку.
Іван витримав погляд куратора, той відвів очі першим.
Глава 2
Бойко, до генерала, терміново!
Від несподіванки Андрій, який сидів у кабінеті і дивився в інеті новини, аж сіпнувся. Черговий без стуку відчинив двері, гаркнув і зник, залишивши двері розчиненими.
Твою дивізію! Півгодини до кінця чергування, буркнув Андрій.
Він підвівся, поправив піджак і вийшов у коридор.
Пізній виклик до генерала означав, як мінімум, що плани на вечір доведеться змінити.
Не те, щоби він планував щось грандіозне, однак міг би, наприклад, провідати маму.
Мамо, мамо, вічна і кохана муркотів собі під ніс Андрій.
Андрієва мама вже була на пенсії. Усе своє життя вона провела по військових гарнізонах, супроводжувала чоловіка. Спочатку сама, а потім і з сином. Здавалося, не було жодного військового містечка від Бреста до Уфи, де родині не довелося б жити, доки чоловік робив карєру. По кілька років вони провели навіть у Німеччині та Лаосі. Жінка трималася, вчителювала у тамтешніх школах для дітей військовихі все заради сина. А коли той закінчував восьмий клас, запротестувала:
Або ти шукаєш пристойне місце служби, і не десь за горами, за долами, а там, де твій син зможе продовжити навчання, або я йду від тебе, поставила вона ультиматум чоловікові.
Той відступився, бо й сам уже розумів, що має поважний вік і повинен думати про посаду. Родина перебралася до Києва, де чоловік здобув призначення до сто першої окремої бригади. Андрій закінчив школу і збирався вступати до авіаційного училища в Чернігові, коли несподівано всі плани довелося змінити. Батько раптово помер. Уві сні. Чомусь не витримало серце. Андрій вирішив не залишати маму одну і поступити до інституту в Києві. Однак екзамени завалив і пішов в армію. Хлопець відслужив півроку, коли розпався СРСР. Дослужував після присяги вже незалежній Україні.
Далі Андрієва історія була дуже схожа на історії його теперішніх колег. Новостворена Служба безпеки потребувала кадрів, багато і на різні пости. Андрій закінчив академію. Потім його кілька разів перекидали з відділу до відділу СБУ. Далі«Альфа», і ось тепер вищий щабельКонтора.
Контора, а саме так поміж собою називали місце своєї служби Андрієві колеги, була схована від сторонніх очей у самому центрі Києва, в двоповерховій будівлі на території СБУ. Робітники Контори ходили в цивільному і ззовні нічим не відрізнялися від СБУшників. Вивіска «Управління інформаційного контролю» теж не привертала уваги. Контроль, то й контрольу службі тих управлінь з незрозумілими назвами вистачало. Насправді ж робітники управління до СБУ мали таку ж причетність, як тролейбус до прядки.
Андрій підійнявся на другий поверх. У приймальні генерала вже чекало троє. Здоровань Олексій Анісімов, якого Андрій знав ще з інституту, Володя Дяченко, або Дяк, як його називали у Конторі, спеціаліст з вибухівки, і Микола Сомов, професійний пірнальник та дігер.
Привіт, народе, Андрій потиснув руки хлопцям, кивнув до секретарші Наді.Бачу, що не одного мене викликали. Олексо, ти, часом, не знаєш навіщо?
Анісімов знизав плечима. У цю мить двері з кабінету генерала відчинилися, і виглянув він сам.
Зібралися? Заходьте.
На вигляд генералові було трохи за шістдесят. Якщо відверто, то Андрій точно й не знав, яке саме у того звання. Знав лише, що він служив у Афганістані та Лівії. Вийшов на пенсію, а потім несподівано очолив новостворену контору. Офіційно посада Дмитра Сергійовича Савченка називалася «керівник управління інформаційного контролю». А неофіційно всі підлеглі називали його просто «генерал».
Сідайте, знайомтеся, генерал кивнув у бік столу, за яким сидів білявий здоровань, це Іван Михайлов, наш колега з Росії.
Просторий кабінет генерала міг спокійно вмістити чоловік із тридцять. Сам генерал, зазвичай, сидів на чолі довгого столу у вигляді літери «Т». Над ним, за спиною, з фотографії посміхався президент. Трохи праворуч, в бік вікна, висіла величезна «плазма», під якою на тумбочці розмістилося багато апаратури. З іншого боку у стіну був вмурований сейф, який усім своїм виглядом показував, що бачити його, це ще не означає зуміти відчинити. Підлогу кабінету вкривав товстий темно-зелений килим, що стишував звуки кроків.