Густаве, перестань
Та чого перестань? Я на місці боса їй би медаль дав. А трофей би залишив. У хазяйстві все згодиться.
Досить, хлопці, поїхали звідси, а то спати хочеться.
Ми вийшли з кафе і зупинилися біля Максового «БМВ». Закурили. Під будинками вулиці «Гамбургських червоних ліхтарів» стояли шльондри.
А ота чорнява нічого, я махнув рукою в бік двох дівчат, котрі палили у світлі вітрини.
Угу, засміявся Густав. А я й не знав, Русмане, що ти цікавишся чоловіками
Що?
Та це ж трансвестити! Педерасти перевдягнені.
Та ну, Густаве, не може бути! я уважно подивився на дівчат.
Стовідсотково. Агов! заволав Густав. Скільки коштує шалена чоловіча любов?
Одна з «дівчат» повернулася й показала нам середній палець.
То ти собі запхни, голубок, реготав Густав. Гаразд, поїхали. Максе, я поведу, бо ти лика не вяжеш.
Той кинув ключі й брикнувся на заднє сидіння свого легковика. Я впав на сидіння спереду, біля Густава. Той щось довго вовтузився із замком запалення, бо й сам був добряче захмелілий. Потім розпрямився.
Айн, цвайн, поліцай, поїхали!
Заревів двигун, одначе «бімер» замість того, щоб рвонути вперед, раптом сіпнувся назад. Я почув звук розбитого скла. Густав ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Машина, видавивши скло в напівпідвалі, сунулася далі. Хрясьзадні колеса провалилися вниз. Машина впала на «пузо». З кафе почувся лемент.
Тікай! Густав шарпав свої дверцята.
Я вистрибнув з авта. З іншого боку вискочив Густав, навіть не заглушивши двигун. Машина продовжувала скочуватись у кафе.
Не кидайте мене, суки! заволав із машини Макс, але ми його вже не чулибігли вулицею, не розбираючи дороги.
Одна з «дівчат», чи то пак перевдягнених хлопців, ще раз показала мені середній палець. Таки правий був Густав. Це точно педераст. Принаймні в душі.
Більше на човен повертатися не можна. Макс, пяна сука, все розказав про нас поліції,Густав виглядав переляканим. Тобі що? Депортують назад і підеш в армію, а мене за таке й посадити можуть.
Що будемо робити?
Густав замислився. Ми стояли і поглядали здалеку на порт, на причал, де стояв наш буксир.
Є ідея, Густав пожвавішав. Гамбургце ще не весь світ. Поїхали до Амстера!
Куди?
В Голландію, в Амстердам! Тобі не однаково? У мене там друзі. Я й минулого, й позаминулого року туди їздив.
Слід зазначити, що Густав мав непогані організаторські задатки. З його мозком він міг непогано заробляти, а натомість бомжував у рідному місті, заробляючи крадіжками та пючи все, що горить. Інколи здавалося, що він геть не німець.
Все, пора, я домовився. Тут фура на Амстер шурує. Напівпорожня, лише з тарою з-під квітів. Водій нас візьме. У тебе марок двісті зайвих є?
Навіть більше.
То жодних проблем. Зараз пивом затаримосяі до нього на стоянку. Тільки треба скляні пляшки брати. Тоді їх можна замість туалету використати.
Густаве
Що?
Тільки давай пива просто купимо. А то попадемося на дрібнотіі все, гаплик.
Не маю заперечень, майн лібе фройнд, посміхнувся Густав.
Дорога до Амстердама запамяталася хіба що тим, що ми пили. Спершу пиво, а коли перетнули кордон, відкоркували горілку. Тож коли водій розшнурував тент і ми повилазили назовні, він ледь не впав без тями, поглянувши на нас. Замурзані, пяні, всі в якомусь мотлосі, ми насамперед відлили на колеса машини.
Амстердамнайкраще з міст, які я бачив. Сила-силенна людей, квітів, каналів, велосипедів і канабіс-кафе. Розмовляють тут на dutch, або, як кажуть у нас, голландською. Однак усі, з ким я спілкувався, добре розуміли і мою погану німецьку, і ще гіршу англійську. Густав привів мене до своїх друзів. Дуже запамятався Адам. Він мав зелене волосся і грав у якомусь гурті на барабанах.
Давай, Русмане, пробуй, ми сиділи з Адамом у підвалі в провулку й курили марихуану. Справді ж, крутіше за пиво?
Не впевнений, відповів я і закашлявся. І жерти після неї хочеться. Здається, бичка зїв би.
Я таки замовив собі пива. Одразу запаморочилася голова.
Останній день, а вірніше ніч, яку я провів в Амстердамі, я не забуду до смерті. Теплої осінньої ночі я стояв на місточку, перекинутому через канал, і блював униз прямісінько на поліцейський скутер. Абсурд. Місто тонуло у квітах та місячному сяйві, а я не міг спинитися, і весь непотріб з мого нутра летів на голову поліцейського.
Прізвище, імя та по батькові,перекладача знайшли лише польського, однак цього було цілком досить.
Згодом я збагнув, що ці слованевідємна складова мого європейського існування. Для людини, котра нелегально приїжджає до чужої країни, рано чи пізно все закінчується саме ними. В інший спосіб навіть не потрапиш додому. Або тебе зловлять, або доведеться самому здаватися, щоб повернутися додому за рахунок чужої держави.
Німці дуже не хотіли забирати мене в голландців. Однак у паперах, які я підписав, значилося, що до Нідерландів я потрапив саме з території Німеччини, тож вибору прикордонники не мали.
Шайзе, німець, який підписував папери, глянув на мене з-під лоба і колупнув у зубах зубочисткою.
А загалом, подорож до Амстердама дала мені багато. По-перше, я зрозумів, що наркотики, навіть слабкі, це не моє. По-друге, дізнався, що називати Нідерланди Голландією неправильно, бо Голландіяце лише район країни. Понад те, Голландій виявилося двіПівнічна і Південна.
І ось я знов у Гамбурзі. З огляду на попередній штамп про депортацію, розмовляють зі мною більш суворо. Навпроти сидить цілий поліцейський капітан, а поручтовстий єврей-перекладач із заклеєною пластиром верхньою губою. Цей невеличкий круглий шматочок тканини тілесного кольору чомусь мене дуже розлютив. Пластир, наче «Берлінський мур», відділяв моє життя від життя цього вгодованого самовдоволеного перекладача.
Раніше ви підписували документи, згідно з якими зобовязувалися більше не перетинати нелегально кордон Німеччини, так? пластир на губі перекладача неприємно смикався з боку в бік.
Так.
Тож виходить, що ви свідомо порушили закон, перекладач відкинувся на спинку стільця, той аж рипнув під його вагою.
Виходить.
Можна вас запитати про причину?
Річ у тім, я підкинувся до перекладача й довірливо понизив голос, що мій дід, пятдесят років тому дійшов на танку майже до Берліна. Його контузило чи не в останній день війни. І він дуже переймався, що замість того, аби танцювати на сходах рейхстагу, потрапив до госпіталю. Я обіцяв, що дійду не тільки до Берліна, а навіть далі.
Очі перекладача зробилися, неначе блюдця. Він почервонів, і мені навіть здалося, що покрився прищами. Пластир на губі трохи відклеївся, відкривши здоровенний фурункул, і тріпотів, неначе прапорець.
Я не буду цього перекладати, він не сказав, а прошипів до мене. Як ви смієте! Ви порушили закон чужої держави і глузуєте?
Ні,розходився я. Як ви смієте! Ви, представник народу, який ці недолюдки нищили в гетто та таборах! Як можете ви служити їм, а мене зневажати?! Не перекладайте. Як хочете, мені до дупи. Я не тупе бидло. Мені нічого не буде. Викинуть, а я знову приїду. Бо в себе вдома мені поки що робити нічого. Розмову закінчено!
Я перейшов на крик. Німець, не розуміючи, що відбувається, лупав оченятами то на мене, то на перекладача. Той витягнув хусточку, витер лоба і навдивовижу спокійно сказав німцеві, що я нібито жалкую, що порушив закон.
Бачиш! зі злістю кинув я перекладачеві.Ти боїшся. Треба було перекласти. Можливо, хоч трохи відчув би себе людиною, а не худобою.
Ось ваш паспорт, білет до Берліна, трансфер по місту і білет на потяг БерлінКиїв.
Поліцейський, який супроводжував мене до вокзалу, вдоволено посміхався:
Це ось сухий пайок на дорогу. І ще. Наступні пять років вам заборонено вїжджати на територію Німеччини.
Німецький педантизм та законослухняність мене не переставали дивувати. Поліціянт на машині відвіз мене на прямий потяг до Берліна. Довжелезна срібляста стріла швидкісного потягу долала відстань між Гамбургом і Берліном за дві години, ніде не спиняючись. По прибутті мене мав зустріти інший поліцейський і провести через місто на інший вокзал. Невже вони думали, що я ось так спокійно поїду додому?! Мабуть, що так. Згідно з німецькою логікою, якщо я підписав папери, то погодився повернутися. До того ж ще й з депортацією у паспорті. Смішні люди! Печатка мені аж ніяк не заважає. І жодного звязку між підписом у паперах і реальністю для втікача з батьківщини немає. Одним словом, з поліцейським, який чекав мене в Берліні, ми так і не зустрілися. Хвилин за 15 до прибуття я перейшов через чотири вагони і вийшов на перон геть не там, де він чекав. Поліціянт стояв біля вагона й уважно спостерігав, як виходять люди. Поруч із ним, нікого не соромлячись, цілувалися два педерастиодин зустрічав іншого з величезним букетом червоних троянд.