Потім вона взяла серветку й осушила моє обличчя. Базіка допіру вибухнув гучним реготом, утнувши якийсь дотеп, та я помітив, що моя перукарка не засміялася, отже, не звертала особливої уваги на те, що казав їй той чоловік. Це збентежило мене, адже я вбачав у цьому доказ, що вона впізнала мене і почувається стривоженою. Вирішив озватися до неї, коли встану з того фотеля. Ось вона зняла серветку, що була довкола моєї шиї. Я підвівся. Дістав пять крон із внутрішньої кишені піджака. Сподівався, що наші погляди знову зустрінуться, щоб я міг звернутися, назвавши її на імя (чоловяга знай балакав), та вона обернулася, хутко і байдуже взяла гроші, аж я раптом подумав собі, чи не зсунувся я з глузду і чи не повірив у власну оману, та й більше не зважився сказати їй жоднісінького слова.
Салон покинув із відчуттям якогось чудернацького невдоволення; все, що знав, було те, що нічогісінько я не знаю й що душа моя геть огрубіла, якщо сумніваюся, чи це те обличчя, яке я колись так любив.
Звичайно, ніяких труднощів у тому, щоб зясувати правду, не було. Я чимдуж подався до готелю (дорогою здибав на протилежному боці вулиці давнього друга юності, Ярослава, керівника оркестру з цимбалами, та, наче втікаючи від настирливої і надто вже гучної музики, хутко відвернувся) і з готелю зателефонував Костці; він був іще в лікарні.
Скажіть-но, та перукарка, якій ви доручили мене, зветься Люція Шебеткова?
Зараз у неї інше прізвище, але це вона. А як це ви її знаєте? запитав Костка.
З дуже давньої давнини, відказав я і, навіть не подумавши про вечерю, вийшов з готелю (надворі вже смеркало), щоб іще прогулятися.
Частина другаГелена
1
Сьогодні ввечері я вкладуся спати рано, хтозна, чи зможу заснути, але таки ляжу зарання, Павел пополудні подався до Братислави, я завтра удосвіта маю летіти у Брно, а потім іще автобусом мандрувати, маленька Здена два дні сидітиме сама в порожній хаті, та її це не засмучує, не потрібне їй наше товариство, принаймні моє, вона обожнює Павла, Павел перший її чоловічий ідол, мушу визнати, він уміє знайти до неї підхід, як умів і до всіх жінок знайти його, зокрема і до мене, що й казати, це таки правда, цього тижня він знову почав поводитися зі мною, як і колись, поплескав по щоці й пообіцяв, що після повернення з Братислави заїде до мене в Моравію, вважає, що ми повинні поговорити, може, він і сам уже впевнився, що не може так тривати далі, чи хоче, щоб усе поміж нами було як колись, але чому подумав він про це так запізно, аж тепер, коли я зустріла Людвіка? Мені тривожно, але не сумно, «нехай імя моє ніколи не відлунює сумом», ця Фучикова фразамоє гасло, навіть під тортурами, навіть під шибеницею Фучик ніколи не сумував, і не має значення, що сьогодні радість вийшла з моди, може, я дурна, таж інші теж дурні з їхнім салонним скептицизмом, не розумію, чому я повинна відмовлятися від моєї дурості і переймати їхню, не можу я розітнути життя навпіл, хочу щоб моє життя було одною цілістю, від краю до краю, тим-то так і припав мені до душі Людвік, коли я з ним, то мені не треба відмовлятися ні від ідеалів, ні від уподобань, це звичайний чоловік, простий, ясний, такий, як я люблю й завжди любила.
Не соромно мені бути такою, яка я є, не можу відрізнятися від тієї, якою завжди була, до вісімнадцяти років я знала тільки устатковане помешкання устаткованої провінційної буржуазії й навчання, навчання, реальне життя було десь за сімома стінами, аж приїхала нарешті до Праги сорок девятого року, це просто диво було, таке щастя, що я ніколи того не забуду, тим-то і не можу стерти Павла з моєї душі, хоч він і вкоїв мені лихо, не можу, Павелце моя молодість, Прага, факультет, університетське містечко, надто ж славетний ансамбль пісні й танцю імені Фучика, студентський ансамбль, ніхто не знає зараз, чим це було для нас, там я зустріла Павла, він був тенор, а я контральто, ми брали участь у сотнях концертів, у сотнях ранкових дитячих свят, виконуючи радянські пісні, наші політичні пісні й, звісно ж, народні, що їх ми особливо любили, я так пройнялася моравським духом, що хоч і в Чехії народилася, та почувалася моравкою, ті пісні стали лейтмотивом мого життя, вони поєднувалися в мені з тією порою, з роками моєї молодості, з Павлом, і я чую їх щоразу, коли для мене має зійти сонце, і цими днями теж їх чую.
Про те, як я заприязнилася з Павлом, не могла б сьогодні розповісти жодній живій душі, це сталося наче в дешевому романі, з нагоди річниці Визволення був великий мітинг на Староміському майдані, наш ансамбль теж брав участь у тому святкуванні, ми скрізь ходили гуртом, невеликою когортою поміж десятками тисяч людей, на трибуні були наші вожді й ще якісь чужі державні діячі, багато промов, бурхливі овації, потім до мікрофона підійшов і Тольятті, виголосив коротку промову італійською, і, як завжди, майдан відповів галасом, оплесками, скандуванням гасел. У тій мішанині Павел випадково опинився коло мене, і я чула, як сам він щось гукав у тій бурі голосів, щось особливе, я глянула на його вуста і зрозуміла, що він співає, радше кричить, а не співає, він хотів, щоб ми почули його і долучилися до нього, він співав революційну італійську пісню, яка була в нашому репертуарі, дуже популярну за тієї пори: Avanti popolo, alia riscossa, bandiera rossa, handler a rossa
Ото такий він був, ніколи не задовольнявся зверненням до розуму, йому кортіло ще й почуттів сягнути, я подумала, це просто чудововітати вождя італійських робітників на празькому майдані співом революційної пісні його країни, мені хотілося, щоб і Тольятті розчулився так, як ото сама була я вже наперед розчулена, тож з усієї сили долучилася до Павла, потім іще хтось і ще долучився до нас, аж наш ансамбль у повному складі співав ту пісню, але на майдані стояв страшенний галас, а нас була жменька, душ із пятдесят, а люду було з пятдесят тисяч, як не більше, що й казати, така перевага, то було відчайдушне змагання, коли ми співали перший куплет, вже думали, що здамося, що ніхто й не почув навіть, що ми там співаємо, аж сталося диво, потроху до нас долучалося дедалі більше голосів, люди почали розуміти, і потроху пісня взяла гору над тим дудонінням і галасом, наче ото метелик, що вилупився з величезного гомінкого кокона. І ось цей метелик, ця пісня чи принаймні останні її куплети долинули до трибуни, і ми жадібно вдивлялися в обличчя сивіючого чоловіка, й були в нестямі, коли нам видалося, ніби він махнув рукою у відповідь на пісню, а я навіть певна була, що побачила сльози в його очах.
Охоплена тим ентузіазмом і тими емоціями, я й сама не знаю як ухопила Павла за руку, і Павел відповів на мій потиск, і коли на майдані всі трохи вгамувалися й перед мікрофоном став новий промовець, я злякалася, що він випустить мою руку, але він і далі тримав її, ми трималися за руки до кінця мітингу й не розєднали їх і після того, як усі розійшлися, і ще кілька годин гуляли удвох квітучою Прагою.
Через сім років по тому, коли маленькій Здені було вже пять рочків, ніколи я не забуду цього, він сказав мені, що ми «побралися не з кохання, а скоряючись партійній дисципліні», знаю, що сказав він це під час сварки, що це була брехня, що Павел побрався зі мною з кохання, а змінився він тільки згодом, але все ж таки це жах якийсь, що він сказав мені таке, він завжди запевняв мене, що сьогоднішнє кохання інше, що це не втеча від людей, а підтримка в бою, зрештою ми так і жили, навіть поснідати не було коли, перекусимо бувало якимись черствими булочками на секретаріаті молодіжної спілки, та й квит, часом ми не бачили одне одного до кінця дня, зазвичай я чекала Павла десь аж опівночі, коли він повертався зі своїх нескінченних зібрань, які тривали по шість чи по вісім годин, на дозвіллі я переписувала доповіді, які він готував до всіляких партійних конференцій і курсів з перепідготовки, ці тексти були для нього дуже важливі, тільки я знаю, якого значення надавав він успіхові своїх політичних виступів, сто разів повторював він у промовах, що нова людина відрізняється від колишньої тим, що стерла у своєму житті відмінність поміж особистим і громадським, аж ось, через роки, докоряє мені, що за тої пори товариші не шанували його особисте життя.
Ми зустрічалися вже два роки, і мене почала брати нетерплячка, що ж тут дивного, жодна жінка не може задовольнятися простеньким студентським романчиком, а Павла це задовольняло, він звик до комфорту без зобовязань, на жаль, кожен чоловік трохи егоїст, а жінці належить боронити себе і своє жіноче призначення, як на лихо, Павел розумів це менше, ніж наші товариші з ансамблю, вони викликали його на засідання комітету, хтозна, що вони йому там тлумачили, ми ніколи не розмовляли про це, звісно ж, вони не церемонилися з ним, за тієї пори правила поведінки були суворі, звісно, все це було занадто, але краще гостра мораль, ніж така слабенька, як оце зараз. Павел по тому довгенько уникав мене, я вже думала, що все пропало, була просто у відчаї, хотіла вже віку собі вкоротити, аж він прийшов, у мене й коліна затрусилися, перепросив і подарував підвісок у вигляді Кремля, мій найдорожчий сувенір, ніколи не скину я його, це не лише згадка про Павла, ні, це набагато більше, я аж розплакалася від щастя, і за два тижні ми відгуляли весілля, де був присутній наш ансамбль у повному складі, воно тривало цілу добу, ми танцювали, співали, і я повторювала Павлові, що як ми зрадимо одне одного, то зрадимо усіх тих, що святкують наше весілля разом із нами, зрадимо і демонстрацію на Староміському майдані, і Тольятті, аж смішно сьогодні, коли думаю про все, що ми врешті зрадили