Моє запитання спантеличило Костку, та відразу ж (наче задля того, щоб я не запідозрив його у неприязні) він відказав: «Охоче, вона ваша». І продовжив, наче стараючись не дошукуватися справжніх мотивів мого прохання: «Якщо у вас проблеми з житлом, можете ночувати тут уже відсьогодні, адже я повернуся тільки завтра вранці, та й то, зрештою, навряд, тому що відразу ж подамся до лікарні». «Та ні, це зайве. Я мешкаю в готелі. Але річ у тім, що мій номер досить-таки незручний, а завтра мені потрібна буде приємна обстановка. Звісно ж, не задля того, щоб побути самому». «Авжеж, легенько кивнувши, сказав Костка, я здогадуюся. І за мить докинув:Я радий, що можу зробити щось добре для вас. Потім додав:Якщо, звісно, припустити, що воно справді буде добре».
Далі ми посідали за маленьким столиком (Костка приготував каву) і трохи побалакали (сидячи на дивані, я із задоволенням виснував, що він твердий, не прогинається й не рипить). Потім Костка сказав, що йому пора до лікарні, тож поспішив посвятити мене в деякі хатні секрети: треба міцніше закручувати кран у ванній, холодна вода, всупереч правилам, біжить із крана з літерою «Г», шнур зі штепселем до програвача лежить під диваном, а в шафі є ледь почата пляшка горілки. Далі він вручив два ключі на кільці, показавши, який від дверей підїзду, а який від помешкання. На віку мені доводилося спати в багатьох ліжках, тож ключі стали для мене якимось аж культом, і я з мовчазним захватом поклав їх до кишені.
Уже як ми виходили, Костка висловив сподівання, що його квартира принесе мені «дещо справді хороше». «Авжеж, відказав я, вона дасть мені змогу здійснити одне прекрасне плюндрування». «Гадаєте, плюндрування може бути прекрасне?»запитав Костка, і я подумки всміхнувся, адже в тому запитанні (хоч він його промовив лагідно, але задумане воно було як войовниче) я впізнав його точнісінько такого (симпатичного і кумедного заразом), який він був у часі першої нашої зустрічі пятнадцять років тому. Я відказав: «Знаю, ви мирний трудівник на вічній Господній ниві й вам не до вподоби, коли чуєте, як хтось каже про плюндрування, та що я можу: я ж не трудівник Божий. До того ж якби трудівники Господні зводили будинки зі справжніми мурами у цьому земному падолі, то навряд чи наше плюндрування могло завдати їм шкоди. Та мені видається, наче замість мурів я бачу самі декорації. А плюндрувати декораціїцілком виправдана річ».
Ми знову опинилися там, на чому не погодилися останнього разу (років, либонь, із девять тому); тепер наша суперечка прибрала вигляду метафори, адже ми добре знали, на чому вона ґрунтується, тож не вважали за необхідне повертатися до неї; нам тільки кортіло сказати, що ми не змінилися, що обидва, як і раніше, були геть не схожі один на одного (з цього приводу мушу сказати, що я любив Костку за цю його несхожість, тим-то й охоче сперечався з ним, адже так завжди міг перевірити, хто насправді я такий і що думаю). І, наче щоб усунути будь-яку непевність із цього приводу, він сказав: «Те, що ви допіру сказали, звучить красиво. Але скажіть іще: якщо ви аж такий скептик, то звідки певність, що ви можете відрізнити мур від декорації? Невже ніколи не виникало у вас сумніву, що ілюзії, з яких ви кепкуєте, і справді лише ілюзії? А що як ви помилилися? Що як це насправді цінності й ви плюндруєте цінності?І докинув:Применшена цінність і розвінчана ілюзія мають те саме вбоге тіло, вони схожі поміж собою, і їх дуже легко сплутати».
Проводячи Костку до лікарні, що була аж на протилежній околиці міста, я бавився ключами в кишені, й мені було затишно іти поруч із давнім приятелем, який міг коли завгодно і де завгодно переконувати мене у своїй слушності, навіть зараз, коли ми простували горбкуватим бездоріжжям новобудови. Звичайно ж, Костка знав, що у нас є для балачок цілий вечір наступного дня, тож незабаром вирішив облишити філософські розумування й перейти до прозаїчних справ, перепитавши, чи буду я завтра в його помешканні, коли він о сьомій вечора повернеться з лікарні (адже ще одного комплекту ключів він не мав), а потім запитав, чи не потрібно мені, може, чогось. Я помацав обличчя і сказав, що мені треба хіба що заскочити до перукарні, бо на щоках уже пробилася небажана щетина. «Чудово, мовив Костка, влаштую вам першокласне гоління!»
Я не відмовився від його бажання вчинити добре діло і дозволив запровадити себе до невеличкого салону, де перед трьома великими дзеркалами стояли три крісла-вертульки, з яких два були зайняті чоловіками із задертими головами і намиленими обличчями. Над ними схилилися дві жінки в білих халатах. Костка підійшов до одної й щось прошепотів їй; жінка витерла бритву серветкою й погукала в підсобку: звідти вийшла молода дівчина в білому халаті і взялася надавати послуги панові, який лишився сидіти у фотелі, а жінка, з котрою перешіптувався Костка, коротко кивнула мені й махнула, запрошуючи сісти у вільне крісло. Ми з Косткою попрощалися, потиснувши один одному долоні, а тоді я вмостився у кріслі, опершись потилицею на подушечку, яка служила підголівником, а що давно вже не любив дивитися на себе, то уникав дзеркала, яке було переді мною, відводив очі й блукав поглядом поміж плямами на побіленій вапном стелі.
Дивився у стелю й тоді, коли відчув на шиї пальці тієї перукарки, яка заправляла за комір моєї сорочки край білого простирала. Потім вона відступила на крок, чутно було, як зачовгала бритва по ременю, і я завмер у пречудовій розслабленості, охоплений щасливою байдужістю. Трохи згодом відчув, як вогкі пальчики ковзкими порухами щедро наносять крем на мої щоки, аж на думку спала чудернацька річ: якась невідома жінка, яка мені так само байдужа, як і я їй, лагідно пестить моє обличчя. Потім перукарка почала збивати помазком мильну піну, і мені здалося, ніби я, може, навіть і не сиджу, а просто таки пливу в білому просторі, поцяткованому плямами. А далі уявляв собі (адже думки навіть у стані відпочинку не припиняли своєї гри), що став беззахисною жертвою, яка цілком потрапила в розпорядження жінки, що зараз точить бритву. Оскільки тіло немовби розчинилося й відчував я тільки моє обличчя, якого торкалися пальці, то легко уявив собі, що її спритні пальчики тримають (обертають, пестять) мою голову, нітрохи не повязуючи її з тілом і немовби сприймаючи як таку, що існує окремо, тож гостра бритва на сусідньому столику мала тільки завершити оту пречудову автономність моєї голови.
Потім пестощі припинились, і я відчув, як перукарка відвернулася, цього разу сягнувши по бритву, і я подумав собі (адже думки не припиняли своєї гри), що треба було б поглянути, яка ж на вигляд та, що тримає (зводить) мою голову, яка ж вона, моя ніжна убивця. Я одірвав погляд від стелі й зиркнув у дзеркало. Мене наче правцем поставило: гра, що так тішила мене, дивним чином ураз прибрала реальних обрисів; мені видалося, наче я знав колись цю жінку, що схилилася наді мною.
Однією рукою вона тримала мочку мого вуха, а в другій тримала бритву, якою ретельно зішкрібала піну з мого обличчя; я дивився на неї, аж поки її достеменність, яку я зясував іще мить тому, потроху почала розвіюватися й урешті геть щезла. Потім вона схилилася над умивальником, двома пальцями скинула з бритви клапоть піни, випросталася і трохи обернула крісло; наші погляди на мить зустрілися, й мені знову здалося, що це вона! Звісно ж, обличчя це було трохи інше, наче належало її старшій сестрі, воно посіріло, змарніло, трохи охляло; але ж минуло пятнадцять років, відколи я бачив її востаннє! За цю пору час наклав на його риси оманливу машкару, та, на щастя, у тій машкарі були два отвори, крізь які я зміг знову побачити її очі, справжні, реальні, такі, якими я їх знав.
Але потім почалося нове заплутування слідів: до салону ввійшов іще один відвідувач, сів на стілець за моєю спиною й почав чекати своєї черги; незабаром він заговорив із моєю перукаркою; розводився про чудове літо і про басейн, який будують на міській околиці; перукарка відповідала (я стежив радше за її голосом, ніж за словами, які, зрештою, нічого не означали), і я виснував, що не впізнаю цього голосу; він звучав шорстко, без емоцій, майже вульгарно, то був геть чужий голос.
Тепер вона вмивала моє обличчя, яке тримала в долонях, і я (попри голос) почав розуміти, що це таки вона, що я знову, через пятнадцять років, відчуваю на обличчі дотик її рук, що вона знову довго і ніжно пестить мене (я геть забув, що це не пестощі, а вмивання); проте чужий голос весь час щось відповідав на дедалі наполегливішу балаканину того чоловіка, та я не хотів вірити тому голосові, мені кортіло вірити її долоням, хотілося впізнавати її за тими руками; з їхніх лагідних дотиків я намагався визначити, чи це вона й чи впізнала мене.