Ми домовилися, що я надішлю їй листівку, сповіщаючи, коли випаде мені ще одне звільнення і ми зможемо знову зустрітися. Ми попрощалися (без обіймів і навіть не торкнувшись одне одного), і я пішов. За кілька кроків я обернувся й побачив, що вона непорушно стоїть на порозі, тримаючи в руці ключа, і дивиться на мене; тільки тоді, як я вже трохи відійшов, вона оговталася від своєї скутості і послала мені навздогін довгий погляд (що досі був ніяковий). Потім звела руку жестом людини, яка ніколи не робила цього й не вміє це зробити, знає лишень, що на прощання махають рукою, тим-то вирішила і собі ризикнути незграбно здійснити цей порух. Я зупинився й помахав у відповідь; ми дивилися здалеку одне на одного, я пішов було, та знову зупинився (Люція знай махала мені й махала), і отак потроху зник за рогом, і ми вже не бачили одне одного.
8
Від цього вечора все в мені змінилося; я вмить знову став наче оселя, в якій хтось почав жити і господарювати. Стінний годинник, де стрілки вже давно наче паралізувало, раптом пішов і почав цокати. Це було дуже важливо: час, який досі спливав повз мене, наче млявий потік, без ритму і без такту, від нічого до нічого (адже я перебував у паузі!), потроху прибрав олюдненого вигляду: він почав поєднувати і відлічувати секунди. Я знову став цінувати звільнення в місто, і дні стали для мене ніби щаблі драбини, якими я підіймався, щоб побачитися з Люцією.
Ніколи в житті не вділяв я жодній дівчині стільки думок, стільки спокійної уваги (чого, до речі, більше ніколи не робив, бо не мав стільки часу). До жодної дівчини не почував я такої вдячності, як до неї.
Вдячності? За що? Передовсім за те, що вона відлучила мене від тих убогих любовних обріїв, у яких замкнені були ми всі. Звичайно, і молодик Стана у свій спосіб розірвав це коло; тепер він мав домівку в Празі, дружину, яка любила його і про яку він міг думати. Проте не було чого йому заздрити. Шлюбним актом він зрушив із місця свою долю, але, сідаючи на потяг до Острави, втрачав будь-який вплив на неї.
Відкривши для себе Люцію, я теж зрушив із місця мою долю; але я не втрачав її з очей; бачилися ми хоч і рідко, проте майже регулярно, я знав, що вона здатна чекати мене два тижні й більше, зустрічаючи потім так, наче ми розлучилися напередодні.
Та Люція не лише звільнила мене від нудотного відчаю, який охоплював мене після любовних остравських походеньок. Я вже, звісно, усвідомив, що програв свою битву і не позбудуся тих чорних петлиць, знав, що не варто усамітнюватися в собі, цураючись людей, з якими доведеться провести два роки чи й більше, знав, що недоречно весь час відстоювати своє право на власний шлях (тепер я почав розуміти, який привілейований він був), та ця зміна мого ставлення до ситуації зумовлювалася глуздом і волею, тож не могла урвати той внутрішній плач, яким я голосив за моєю пропащою долею. Люція погамувала той плач, ніби чарівною паличкою махнула. Мені досить було відчувати, що вона перебуває коло мене разом із своїм життям, де ніякої ролі не відігравали космополітизм та інтернаціоналізм, пильність і класова боротьба, суперечки під час визначення диктатури пролетаріату, політика з її стратегією й тактикою.
У клопотах із цими справами (які були настільки минущі, що незабаром стали геть незрозумілі) я й зазнав катастрофи; та за них я і тримався. Різним комісіям я міг наводити десятки причин того, чому я став комуністом, та передовсім у цьому русі мене цікавило, навіть чарувало, кермо історії, за яким я опинився (чи принаймні думав, що опинився). Воно й не дивно, адже ми реально вирішували долю людей і речей; і саме в університетах: у професорському середовищі тоді було небагато комуністів, тож у перші роки студенти-комуністи майже самостійно керували факультетами, вирішуючи, кого призначити викладачем, здійснюючи реформи і складаючи навчальні програми. Спяніння, якого ми зазнавали, зазвичай зветься спянінням від влади, проте (з дещицею доброї волі) я міг би обрати і не такі суворі вирази; ми були зачаровані Історією; ми спяніли від того, що осідлали Історію, немов коняку, й відчували її спину під своїми сідалами; здебільшого це закінчувалося огидною жагою влади, але (оскільки у всіх людських справах присутня двозначність) і тут була наявна (зокрема для нас, молодих) прегарна ілюзія, що ми запроваджуємо епоху, в якій людина (кожна людина) вже не буде перебувати поза Історією чи під закаблуком Історії, а провадитиме і творитиме її.
Я певен був, що поза цим кермом Історії життя вже не життя, а напівсмерть, нудьга, вигнання, Сибір. І ось тепер (після пів року Сибіру) я раптом помітив нову і непередбачену можливість для існування: переді мною постали забуті луки повсякдення, приховані під розгорнутим крилом Історії, а посеред них чекала на мене скромна, непоказна, але гідна кохання дівчина, яку звали Люція.
Що могла знати Люція про це велике крило Історії? Навряд чи могла вона чути навіть його далекий відгомін; нічого не знала вона про Історію; вона жила поза нею; не прагнула до неї жадібно; не зазнала вона великих і тимчасових клопотів, жила малими і вічними. І я раптом звільнився; мені здалося, наче вона прийшла, щоб попровадити мене у свій сірий рай; і цей крок, що доти видавався мені таким страшним, крок, що провадив мене «за межі Історії», став для мене раптом кроком до полегшення й щастя. Люція несміливо тримала мене під лікоть, і я дозволяв себе провадити
Люція була моєю сірою провідницею. Але ким вона була за своїми суттєвішими даними?
Було їй девятнадцять років, та насправді набагато більше, як у дівчат, яким тяжко довелося в житті, яких із дитинства жбурнули простісінько в дорослість. Казала, що народилася вона у Хебі, що ходила у школу до чотирнадцяти років, а потім потрапила до училища. Про свою родину розповідати вона не любила, а як розповідала, то лише тоді, коли я наполягав. Удома їй недобре велося. «Мої не любили мене», казала вона і наводила приклади: мати її вийшла заміж удруге; вітчим пиячив і брутально поводився з нею; якось вони запідозрили, що вона поцупила у них якісь гроші, й дали їй добрячого лупня. Коли той нелад уже годі було терпіти, Люція скористалася нагодою і втекла до Острави. Тут вона мешкала вже з рік; подруги в неї були, та вона воліла ходити до міста сама; подруги полюбляють танці й водять у гуртожиток своїх хлопців; а вона цього не хоче; вона серйозна і любить ходити у кіно.
Атож, вона вважала себе «серйозною» і повязувала цю рису із кіно; особливо полюбляла фільми про війну, яких тоді чимало було; звісно ж, дивилася вона їх, бо вважала захопливими; та, може, це було зумовлене жахливими стражданнями, які траплялися в них на кожному кроці, й Люція просто-таки упивалася епізодами, наповненими жалістю й сумом, і вважала, що ці почуття підносять її й утверджують у цій «серйозності», яку вона визнавала за собою.
Звісно, помилкою було б гадати, ніби вабила мене в Люції тільки екзотика її простоти; простодушність, пробіли в її освіті нітрохи не заважали мені розуміти її. Це порозуміння випливало не з нагромадженого досвіду, чи знання, чи зі здатності обговорити проблему і дати пораду, а з інтуїтивної сприйнятливості, з якою вона слухала мене.
Пригадую одну літню днину: цього разу мені пощастило покинути казарму раніше, ніж Люція звільнилася з роботи; я взяв книжку і, вмостившись на камяному підмурку загороди, читав; із читанням було кепсько, і часу мало, й контактів із моїми празькими приятелями; та ще призовником я прихопив із собою три збірки віршів, які перечитував, черпаючи звідти підтримку, то були вірші Франтішека Ґаласа.
Ті книжки відіграли в моєму житті особливу роль, бодай тому що я не був шанувальником поезії й ці збірки були єдині в моєму житті, які я розгорнув. Відкрив я їх для себе після того, як мене виключили з партії; за тієї пори імя Ґаласа знов уславилося у всіх усюдах, тому що головний ідеолог тих років обвинуватив поета, який нещодавно помер, в занепадництві, безвірї, екзистенціалізмі, в усьому тому, що звучало тоді як політична анафема. (Книжка, в якій він зібрав свої думки про чеську поезію і про Ґаласа, вийшла величезним накладом і була обовязкова для вивчення у всіх студентських гуртках.)
Хоч це може видаватися трохи кумедним, зізнаюся: потреба ознайомитися з Ґаласовими віршами постала з бажання пізнати того, кого так само відлучили, як і мене; захотілося дізнатися, чи справді наші світи подібні між собою; захотілося дізнатися, чи за співзвучністю не принесе мені якоїсь радості (адже не міг я в моїй ситуації шукати радості в радості) ота печаль, яку головний ідеолог затаврував як патологічну і згубну. Перед відїздом до Острави я взяв ті книжки в давнього приятеля по навчанню, пристрасного шанувальника літератури, і впросив, щоб він віддав їх мені назавжди.