І тоді вперше побачив я Люцію.
Вона прямувала до мене; ось вона увійшла у двір кінотеатру; чому не подався я своєю дорогою, коли зустрів її? може, завдяки дивній непоспішності прогулянки? може, причиною стало чудернацьке надвечірнє сонце, яке осявало двір і змусило мене збавити ходу й не дало вийти на вулицю? чи, може, причина була в зовнішності Люції? Цілком пересічній зовнішності, треба сказати, і хоч згодом та пересічність навіть зворушувала і приваблювала мене, як пояснити, що вона вразила мене від першого разу і я раптом зупинився? хіба не зустрічав я таких непоказних дівчат на остравських тротуарах? чи, може, в її пересічності було щось надзвичайне? Хтозна. Так чи так я завмер наче вкопаний, дивлячись на молоду дівчину: повільною, неспішною ходою підійшла вона до вітрини з кадрами «Суду честі»; потім, так само непостійно, обернулася і ввійшла у відчинені двері, що провадили до віконця каси. Атож, це була та особлива Люціїна неквапливість, що так зачарувала мене, ота повільність, яка випромінювала покірливе відчуття того, що нема на світі мети, до якої слід було б поспішати, і що марно до чогось нетерпляче простягати руки. Авжеж, може, ота наповнена печаллю повільність і змусила мене стежити поглядом за дівчиною, що подалася до каси, дістала гаманця, взяла квиток, окинула поглядом залу, а потім вийшла у двір.
Я не зводив із неї очей. Вона стояла спиною до мене, дивилася кудись удалину, поверх двору, садків і обгороджених штахетниками сільських хатин, сягаючи поглядом, либонь, аж до брунатної лінії карєру, що, ламаючи перспективу, пролягала трохи вище. (Ніколи не забуду я того двору, жодної подробиці не зможу забути; памятаю ґратчасту огорожу, що відокремлювала сусідній двір, дівчинку, що замислено сиділа на східцях будинку; памятаю ті східці, облямовані ступінчастим парапетом, де стояли два порожні квіткові горщики і сіра миска; памятаю димувате сонце, що сідало за карєром.)
Була за десять шоста, це означало, що до початку сеансу лишилося ще десять хвилин. Люція обернулася й, не поспішаючи, вийшла з двору на вулицю; я попрямував за нею; за моєю спиною зникло видовище спустошеного остравського села, і переді мною знову постала міська вулиця; за пів сотні кроків був дбайливо доглянутий майдан із кількома лавочками, крихітним сквериком, за ним невиразно ясніла червона цегла псевдоготичної камяниці. Я стежив за Люцією: вона вмостилася на лаві; повільність ні на мить не покидала її, можна було навіть сказати, що й сіла вона повільно; навсібіч вона не дивилася, нітрохи не метушилася, сіла, наче в очікуванні хірургічної операції або чогось такого, що настільки захоплює нас, аж ми, не звертаючи уваги на довколишній світ, цілком спрямовуємо її всередину себе; може, тим-то я міг ходити довкола неї й розглядати її, а вона цього й не помічала.
Частенько кажуть про кохання з першого погляду; я певен, що кохання саме створює про себе легенду, творить запізнілу міфологізацію свого початку; тим-то і не буду я стверджувати, що тут спалахнуло таке несподіване кохання; та цього разу певне ясновидство таки було: сутність Люцїїякщо вже бути точнимсутність того, чим стала Люція для мене згодом, я збагнув, відчув, побачив умить і відразу: Люція принесла мені саму себе, як ото приносять людям істини-одкровення.
Я дивився на неї, розглядав її сільську завивку, яка обернула її коси у безформні кучерики, розглядав її брунатне пальтечко, убоге, поношене і навіть трохи закоротке; розглядав її обличчя, непоказно гарне, гарно непоказне; у цій молодій дівчині відчував спокій, простоту і скромність, і відчував, що це ті цінності, яких я потребував; мені здалося, що, крім того, ми дуже близькі; здалося, варто до неї підійти і заговорити, й тієї ж таки миті вона (нарешті) гляне мені у вічі й усміхнеться, наче побачить зненацька свого брата, якого не бачила вже кілька років.
Люція звела голову; зиркнула на годинник на вежі (ця мить теж назавжди закарбувалася в моїй памяті; то був порух дівчини, що не носить на запясті годинника й несамохіть завжди сідає обличчям до дзиґаря). Вона підвелася з лави і подалася до кінотеатру; я хотів було підійти до неї; сміливості мені не бракувало, але чомусь раптом забракло слів; почуття, звісно, наповнювали мої груди, але в голові жодного складу не народжувалося; ішов я за дівчиною аж до контролерів, і там виявилося, що зала порожня. Аж ось увійшло кілька людей і подалося до каси; я випередив їх і таки взяв квиток на той клятий фільм.
Дівчина тим часом увійшла до зали; я зробив те саме; у цьому напівпорожньому приміщенні вказані у квитках номери місць уже не мали сенсу, тож я пройшов у той ряд, де сиділа Люція, і вмостився коло неї. Зазвучала вересклива музика зачовганої платівки, погасло світло, й на екрані замигтіла реклама.
Люція, звісно ж, розуміла, що не випадково коло неї сів вояк із чорними петлицями, вона, звісно ж, помічала і відчувала мою близьку присутність, до того ж я і сам зосередився тільки на ній; не помічав я того, що діялося на екрані (ото вже кумедна відплата: я був у захваті від того, що фільм, який не раз тицяли мені під носа моралісти, іде на екрані, а мені до нього байдужісінько).
Сеанс закінчився, засвітили світло, глядачі повставали з місць. Підвелася й Люція, взявши своє брунатне пальтечко, що лежало на колінах, просунула в нього руку. Я хутко надів пілотку, остерігаючись, щоб вона не побачила моєї стриженої під нуль голови, й, не кажучи ні слова, допоміг їй просунути руку в другий рукав. Вона коротко зиркнула на мене і нічого не сказала, хіба що, може, легенько схилила голову, та я не знав, чи це вона так подякувала мені, чи то просто був несвідомий порух. Потім вона дрібними крочками вийшла з ряду крісел. Швидко вбравши і собі зелену шинель (яка була задовга і вочевидь не личила мені), я подався за нею вслід. Ми ще й надвір не вийшли, коли я озвався до неї.
Це було так, наче, просидівши поруч із цією дівчиною дві години і думаючи про неї, я налаштувався на її хвилю; раптом знайшов слова, щоб з нею заговорити, і сталося це так, наче я давно її знав; не почав я розмови з якогось дотепу чи парадоксу, як ото полюбляв робити, був я цілком природнийце здивувало навіть мене самого, адже досі в спілкуванні з молодими дівчатами я ніс на собі купу личин.
Запитав, де вона мешкає, що робить, чи часто ходить у кіно. Сказав, що гарую в копальні, робота надзвичайно тяжка, до міста ходжу вряди-годи. Вона сказала, що працює на заводі, мешкає в робітничому гуртожитку для жінок, повернутися туди треба до одинадцятої вечора, часто ходить у кіно, бо танці їй не подобаються. Я сказав їй, що охоче ходив би разом із нею в кіно, коли їй випаде вільний вечір. Вона сказала, що звикла ходити сама. Я запитав, чи не тому це, що їй сумно в житті. Вона кивнула. Я сказав, що й мені невесело.
Ніщо так швидко не прихиляє людей одне до одного (навіть якщо ця прихильність і оманлива), як спільний смуток і туга; оця атмосфера спокійного порозуміння, яка зводить нанівець усі страхи та завади і доступна як витонченим душам, так і простеньким, найлегше зближує людей, проте настає вона дуже рідко: адже задля цього потрібно відмовитися від «уміння показати себе», що складається зі штучних жестів і гримас, і поводитися просто й невимушено; хтозна, як сягнув я цього (та ще й ураз, без підготовки), як зумів дійти до цього, адже завжди брів навпомацки, мов сліпий, зі своїми облудними личинами; нічого не можу про це сказати; проте відчуваю це як несподіваний дарунок, як чудесне звільнення.
Отож ми розповідали про себе найпростіші речі; простували до гуртожитку, а там зупинилися і трохи постояли; ліхтар осявав Люцію світлом, і я дивився на її брунатне пальтечко і гладив не її обличчя чи коси, а пошарпану матерію її зворушливого вбрання.
Ще пригадую, що лампа погойдувалася туди й сюди, повз нас проходили і, вибухаючи неприємним гучним реготом, зникали у дверях гуртожитку якісь дівки, я глянув на прямовисний мур того будинку, де мешкала Люція, на сіру голу стіну з вікнами без карнизів; пригадую ще Люціїне обличчя, що (на відміну від облич інших дівчат, яких я знав за подібних обставин) було спокійнісіньке, незворушне, наче в учениці коло дошки, яка відповідає на уроці (без сварливої упертості та крутійства), обмежуючись тільки тим, що знає, не думаючи ні про оцінку, ні про похвалу.