Я вже хотів було запитати, яку ж людину уявляє він під досить-таки абстрактним образом імперіаліста, аж він замислено і поважно сказав: «Не втямлю, чому ви так вітаєте мене. Адже, якби розпочалася війна, я залюбки стріляв би у вас!».
Почувши це від такого лагідного чоловіка, який жодного разу не підвищив на нас голосу, згодом за це його кудись перевели, я збагнув, що ниточка, яка повязувала мене з партією і з товаришами, щойно безповоротно вислизнула у мене з рук. Мене викинули за межі мого життєвого шляху.
6
Атож, усі звязки урвалися.
Урвалося навчання, участь у русі, урвалася робота, дружба, кохання й пошук любові, одне слово, настав край усьому осмисленому плину життя. Лишився мені тільки час. Зате його пізнав я так глибоко, як ніколи доти. Був це уже не той звичний час, який обертався працею, коханням, усіма можливими зусиллями, час, який я сприймав неуважно, бо він був непомітний і тихенько спливав поза моїми плечима. Тепер він постав переді мною у всій оголеності, таким, який він був, у своїй достеменній, первинній подобі, тож спонукав мене прозивати його справжнім найменням (адже тепер я проживав чистий, порожнісінький час), щоб я не забував про нього ні на мить, щоб постійно думав про нього, щоб постійно відчував його ваготу.
Коли звучить музика, ми чуємо її, та забуваємо, що це тільки один із аспектів часу; коли оркестр замовкає, ми чуємо час; сам собою час. Я проживав паузу. Звісно ж, не оркестрову паузу (не ту, що її тривалість позначається умовною позначкою), а паузу без меж. Ми не могли (як це робили зазвичай в інших видах війська) потроху відтинати шматочки кравецького метра і щодня констатувати, як зменшується дворічний термін нашої служби; «чорнюків» могли тримати у війську стільки, скільки вважатиме за потрібне командування. Сорокарічний Амброз із другої роти гарував тут уже четвертий рік.
Перебувати на військовій службі, маючи вдома дружину чи наречену, було нестерпно гірко; це означало весь час подумки стежити за їхнім життям, яке вийшло з-під твого контролю. І ще означало постійно тішитися думкою про можливий їхній приїзд (а це трапляється так рідко!) і безперестану тремтіти зо страху, що командир скасує звільнення, заплановане на той день, і дружина марно стоятиме під брамою. Поміж «чорнюками» (з притаманним їм чорним гумором) ходили чутки, наче офіцери чекають цих вояцьких дружин, що стужилися за пестощами, улещають їх і збирають плоди жаги, які могли б належати увязненим у казармі чоловікам.
І все ж оті, у кого вдома була жінка, мали якусь ниточку, що перетинала ту паузу, може, кволу, може, ненадійно тонку, може, таку, що ось-ось урветься, проте вона була. У мене і такої ниточки не було; всі стосунки з Маркетою я урвав, і якщо мені й надходили якісь листи, то тільки від матінки То хіба ж це не була ниточка, га?
Ні, тому що батьківська домівкаце не ниточка; це тільки минуле: листи, що надходять від батьків, це послання з континенту, від якого ти віддаляєшся; навіть гірше: такі листи весь час нагадують, що ти заблукав, нагадують про ту гавань, з якої вийшов ти в люди, виплеканий так чесно, так старанно створеними умовами; авжеж, каже тобі той лист, гавань ця і досі є, незмінна, певна і гарна у своїй давності, але шлях, шлях до неї утрачений!
Отак потроху звик я до того, що моє життя втратило свою безперервність, що воно випало у мене з рук і що мені лишилося бодай внутрішньо бути там, де я реально і непорушно перебував. І поступово мій зір пристосувався до цього напівмороку знеособлення, і я почав розрізняти людей довкола себе; з певним запізненням, щоправда, але не аж так безнадійно, щоб стати для них геть чужим.
Перший, хто виринув із того напівмороку (як оце зараз перший виринув із сутінків моєї памяті), був Ґонза, хлопчина із Брно (який розмовляв майже незрозумілим жаргоном тамтешнього передмістя), якого запроторили до «чорнюків» за те, що він відлупцював поліцая. То був його давній приятель іще зі школи, тільки старший на клас, а бійка сталася через те, що вони посварилися, та суд не взяв до уваги його пояснень, і Ґонзі дали пів року вязниці, а потім він потрапив прямісінько сюди.
Ґонза був слюсар високого розряду, то, звісно ж, йому було байдуже, де вправлятися у своєму ремеслі чи в чому завгодно; ні до чого він не прихилявся, а до своєї будучини виявляв цілковиту байдужість, яка була джерелом його безмежної свободи.
Цим рідкісним відчуттям свободи міг дорівнятися до нього тільки Бедржих, найхимерніший хлопяга з нашої кімнати на двадцять душ, долучився він до нас тільки за два місяці після традиційного осіннього призову, тому що спершу його призвали служити в піхоті, де він рішуче відмовився брати до рук зброю, адже це суперечило його суворим релігійним принципам; там не знали, що з ним удіяти, надто ж після того, як перехопили його листи, які він адресував Труменові й Сталінові й у яких патетично закликав цих двох державних діячів розпустити їхні армії в імя соціалістичного братання; командування так збентежилося, що попервах дозволило йому брати участь у шеренгових управах, тож він був єдиний поміж вояками, хто не мав зброї, зате виконував команди «на плече» і «зброю до ноги» з бездоганною точністю, хоч руки його були порожні. Брав він участь і в перших уроках із політпідготовки, під час дискусій виступав і пречудово шпетив імперіалістичних паліїв війни. Та коли він із власного почину виготовив і повісив у казармі плакат, де закликав скласти всю зброю, військовий прокурор обвинуватив його в бунті. Судді настільки були спантеличені його миролюбними промовами, що призначили психіатричну експертизу, потім довго вагалися, аж нарешті запроторили його до нас. Бедржих був щасливий: він єдиний самохіть домігся чорних петлиць і був у захваті від цього. Тим-то він і почувався вільнимтільки у нього це почуття знаходило вияв не в зухвальстві, як ото в Ґонзи, а якраз навпакиу спокійній дисциплінованості й незворушній запопадливості до праці.
Решта вояків була більш схильна до неспокою: тридцятирічний Варґа, словацький угорець, позбавлений будь-яких національних забобонів, воював у кількох арміях підряд і побував у полоні по обидва боки фронту; рудий Петран, у якого брат утік за кордон, убивши при цьому прикордонника; простак Йозеф, син заможного селянина з долини Ельби (він звик до широких ланів, де співають жайворонки, і тепер задихався від жаху в штольнях і галереях); Стана, двадцять років, жевжик із робітничого передмістя Праги, квартальний національний комітет написав на нього вбивчу характеристику, де обвинуватив у пияцтві під час першотравневої демонстрації й у тому, що він дзюрив біля тротуару на очах в охоплених ентузіазмом громадян; Петер Пекни, студент правового факультету, який під час Лютневої революції разом із іншими студентами брав участь у антикомуністичний демонстрації (незабаром він зрозумів, що я належав до тих, котрі вигнали його з навчання після лютневих подій, тож був єдиним, хто виявляв своє лихе задоволення тим, що бачить мене там, куди і його запроторили).
Хотів я згадати й інших вояків, з якими розділяв долю, та маю триматися головного: це був Ґонза, якого я любив найдужче. Пригадую одну з наших перших розмов; якось під час перепочинку в штольні (був тоді обід) ми опинилися поруч, і Ґонза ляснув мене по коліну. «А ти, глухонімий, хто такий насправді?» Я і справді був глухонімий (постійно занурений у промови на свій захист), і тепер спробував йому старанно пояснити (фразами, що тепер я відчуваю їхню штучність і силуваність), як я тут опинився і чому, як, по правді, не маю до цього всього ніякого стосунку. Він відказав: «Дурнику ти заплішений! А ми хіба маємо якийсь стосунок?». Я знову спробував викласти йому мій погляд на ситуацію (вишукуючи якомога природніші слова), і Ґонза, проковтнувши останній кусень, помалу сказав: «Якби ти був такий високий, як оце дурний, то сонце геть спекло б тобі мізки». У тій фразі з мене весело кепкував плебейський дух передмістя, і мені враз стало соромно за те, що я, мов розбещена дитина, весь час домагаюся втрачених привілеїв, тоді як свої переконання будував якраз на відмові від привілеїв.
Згодом я близько заприязнився з Ґонзою (я завоював його повагу, бо умів здійснювати подумки розрахунки, повязані з платнею, і кілька разів не дав нас обманути з грішми); якось він почав кепкувати з того, що я, мов дурень, скнію в казармі, замість того щоб скористатися звільненням, і потягнув мене до міста разом з іншими вояками. Дуже добре памятаю цей випадок; нас було чималенько, може, з восьмеро, був Стана, потім Варґа, а також Ченек, хлопчина з факультету декоративно-ужиткового мистецтва, якого витурили з навчання (до «чорнюків» він потрапив за кубістські полотна, які малював студентом; тепер, задля того щоб здобути ту чи ту вигоду, він обмалював усі стіни в казармі зображеннями гуситських воїнів із булавами і бойовими ціпами). Небагато куди ми могли піти: середмістя Острави було для нас заборонене; доступні тільки декотрі вулиці, а на нихлише кілька забігайлівок. Коли ми прийшли в сусіднє передмістя, нам пощастило: у колишньому спортзалі, до якого нам не заборонялося заходити, влаштували танці. Заплативши якусь мізерію за вхід, ми ввалилися до приміщення. У просторій залі були столи і стільці, але люду було небагато: з десяток дівчат і десятків зо три хлопців, половина з нихартилеристи з місцевої казарми; угледівши нас, вони насторожилися, ми шкурою відчували, що вони стежать за нами і рахують нас. Ми посідали за довгим столом, де нікого не було, і замовили пляшку горілки, та кельнерка шорстко відказала, що алкоголь продавати заборонено, тож Ґонза звелів, щоб вона принесла вісім склянок лимонаду; потім кожен дав йому по купюрі, й за десять хвилин він повернувся з трьома пляшками рому, яким ми поліпшили смак того лимонаду, наливаючи ром під столом у склянки. Робили ми це потайці, адже знали, що артилеристи пильнують за нами і не оминуть нагоди донести кому треба про вживання алкоголю. Слід сказати, армійці ставилися до нас глибоко ворожо: з одного боку, вони вважали нас підозрілими елементами, вбивцями, злочинцями і ворогами, що ладні будь-якої миті (згідно зі шпигунськими романами, які популярні були за тієї пори) підло знищити їхні мирні родини, з іншого боку (і, звичайно, це було найголовніше) заздрили, що в нас є гроші й ми можемо дозволити собі набагато більше за них.