І от стояв я у дворі разом з іншими вояками, приписаними до того самого підрозділу; один одного ми не знали; у напівмороку тієї взаємної анонімності поволі проступає на обличчях усе, що є брутального і чужого; повязувало нас тільки недовідоме майбутнє, про яке ми обмінювалися короткими припущеннями. Дехто казав, що нас приєднають до «чернюків», дехто казав, що ні, інші не знали навіть, що означає це слово. Мені було відоме його значення, тож я слухав ті припущення з непідробним жахом.
Прийшов сержант і попровадив нас до барака; ми зюрмилися в коридорі, потім увійшли до великої зали, де на стінах висіли стінгазети, світлини і незграбні мальовидла; у центрі був величезний напис із червоних літер, вирізаних з паперу і пришпилених кнопками: «МИ БУДУЄМО СОЦІАЛІЗМ», а під ним стілець, біля якого стояв якийсь кощавий дідок. Сержант кивнув пальцем одному з нас і звелів сісти на стілець. Дідок повязав йому на шиї простирало, понишпорив у саквояжі під ногами, дістав звідти перукарську машинку і встромив її хлопцеві в чуприну.
З перукарського стільця розпочався конвеєр, який мав обернути нас на вояків: коли ми втратили волосся, від того стільця нас попровадили до сусіднього приміщення, там звеліли роздягнутися догола, упакувати вбрання в паперові торби, завязати їх шворками і здати у віконце; голі й пострижені, ми пройшли коридором, потім в іншій залі нам видали нічні сорочки; у тих сорочках ми увійшли в ще одні двері, де нам видали вояцькі черевики; у тих черевиках і нічних сорочках ми перетнули двір і ввійшли до ще одного барака, де отримали сорочки, кальсони, вовняні шкарпетки, ремені й однострої (петлиці на них були чорні!); потім ми прийшли до останнього барака, де підстаршина голосно зачитав наші прізвища, поділив нас на групи і вказав, де наші кімнати й ліжка.
Того ж таки дня нас вишикували, повели на вечерю, а потім оголосили відбій; наступного дня вранці побудили і попровадили до копальні; там у дворі нас поділили на трудові бригади, дали нам знаряддя (відбійні молотки, лопати, шахтарські лампи), якими ніхто чи майже ніхто з-поміж нас не вмів користуватися: потім кліть опустила нас під землю. Коли ми, насилу переставляючи втомлені ноги, урешті піднялися на поверхню, там уже чекали підстаршини, які вишикували нас у колону і попровадили до казарми; ми повечеряли, і після півдня почалися шеренгові вправи, прибирання, політична підготовка, обовязкові співи; замість особистого життякімната з двома десятками ліжок. І так попливли одноманітні, схожі між собою дні.
Знеособлення, якого ми зазнали, в перші дні було геть безпросвітне; накинуті безликі дії, які ми виконували, заступили всі наші людські вияви; звісно, та безпросвітність була відносна, постала вона не лише з реальних обставин, а й із браку пристосованості зору (як ото буває, коли зі світла заходиш до темного приміщення); з часом вона повинна була потроху зникнути, тож навіть у тому напівмороку людського знеособлення почали вимальовуватися якісь риси. Мушу зізнатися, що я одним із останніх зумів пристосувати свій зір до цієї зміни освітлення.
Сталося це тому, що я всією душею відмовлявся змиритися з моєю долею. Вояки з чорними петлицями, до яких я належав, виконували всі шеренгові вправи без зброї і працювали в копальнях. За роботу їм платили (у цьому стосунку ми були в ліпшому становищі, ніж вояки інших родів війська), та для мене це була невелика втіха, адже я знав, що цим людям молода соціалістична республіка не довіряє зброї, бо вважає їх ворогами. Тим-то ставилися до них чимраз жорстокіше, крім того, над ними висіла загроза, що термін їхньої служби буде довший, ніж обовязкові два роки; та найдужче лякало те, що я опинився поміж тими, кого вважав запеклими ворогами, й зарахували мене до них мої ж таки товариші. Тому попервах збував час поміж тими «чорнюками» на самоті; не хотілося мені спілкуватися з ворогами. Зі звільненнями за тієї пори було скрутно (вояки не мали на них права, їх надавали тільки у вигляді винагороди), та поки хлопці вешталися гуртом шинками і лапали дівчат, я волів самотою сидіти в кутку; вмощувався на ліжку в казармі, намагався читати або навчатися (коли ти математик, тобі достатньо паперу й олівця) і тішився тим, що не дав затягнути себе до того середовища; вважав, що маю однісіньке завдання: продовжувати боротьбу за право «не бути ворогом», за право вийти звідси.
Кілька разів розмовляв я з політкомісаром частини, намагаючись переконати його, що моя присутність поміж чорними петлицямипомилка; що виключили мене з партії за інтелігентність і цинізм, а не як ворога соціалізму; не переставав я (стільки разів!) пояснювати кумедну історію з листівкою, яка зрештою й не була кумедна, а в поєднанні з моїми чорними петлицями ставала дедалі підозріліша і, здавалося, крила в собі щось таке, що я обходив мовчанням. Як по правді, то, мушу сказати, той комісар терпляче вислухав мене і виявив навіть несподіване розуміння мого прагнення до виправдання; він і справді послав запит нагору (ото вже таємнича топографія!), а тоді викликав мене й зі щирим жалем сказав: «Навіщо ти хотів ошукати мене? Тепер я знаю, що ти троцькіст!».
Я почав здогадуватися, що ніяким способом не поправиш викривлений образ моєї особи, який склався в найвищій судовій палаті, де вирішують людські долі; зрозумів я, що цей образ (хоч і мало схожий на мене) був набагато реальніший, ніж сам я; що не він був моєю тінню, а навпаки, я був тінню мого образу; що не його треба було обвинувачувати в несхожості зі мною, а це я винен був у неподібності до нього; і що ця несхожість була моїм хрестом, якого я не міг перекласти на чужі плечі, а приречений був носити сам.
Проте здаватись я не хотів. Хотів навсправжки нести мою несхожість й надалі бути тим, про якого вирішили, що його нема.
Тижнів зо два потрібно було мені, щоб сяк-так звикнути до виснажливої праці в копальні з тяжким відбійним молотком у руках, вібрація якого відлунювала у всенькому моєму тілі аж до наступного ранку, коли я знову брався до роботи. Попри це працював я запопадливо і навіть з якоюсь люттю; поклав собі сягнути високих трудових здобутків і незабаром майже доскочив цього.
Проте ніхто не вбачав у цьому вияву моєї свідомості: усім нам платили за обсяг виконаної праці (щоправда, вираховували за харчування й утримання, проте нам і так залишалися чималі грошенята), тож багато хто, хоч яких там поглядів вони дотримувалися, гарували, як чорні воли, щоб бодай якийсь зиск отримати від цих змарнованих років.
Хоч усіх нас вважали запеклими ворогами режиму, проте в казармі змушували дотримуватися всіх форм публічного життя й соціалістичного колективізму: ми, вороги режиму, організовували імпровізовані десятихвилинні політінформації, що відбувалися під контролем політкомісара, брали участь у щоденних політбесідах, випускали стіннівки, наліплюючи в них світлини діячів соціалістичної держави, і малювали гасла про щасливе майбутнє.
Попервах я майже демонстративно і цілком добровільно брав участь у всіх тих справах. Але і це ні для кого не стало доказом: хіба інші не робили те саме, коли потрібно було, щоб на них звернуло увагу командування й випустило в місто? Жоден вояк не розглядав цю діяльність як політичну, а просто вважав позбавленою сенсу метушнею, яку потрібно було виконувати задля тих, під чиєю владою ми перебували.
Урешті я зрозумів, що мій бунт був ілюзорний, що моя несхожість стала помітна вже тільки для мене, а інші її не бачать.
Поміж підстаршинами, в цілковитій владі яких ми перебували, був один куций словак із темним чубом, капрал, який відзначався лагідним характером і цілковитою відсутністю садизму. Всі ми добре ставилися до нього, хоч декотрі лихі язики казали, що його добротаце лише дурість. На відміну від нас, молодші командири, звісно, мали зброю, і часом їх возили на стрільбище. Якось куций капрал повернувся з тих навчань переможцем: казали, він посів перше місце, бо здобув найбільше балів за влучну стрілянину. Багато хто з нас вітав його (хто зі щирої приязні, хто задля сміху), а капрал аж шарівся від задоволення.
Того ж таки дня мені випало бути з ним наодинці. Щоб підтримати розмову, я запитав: «Як це вам щастить так влучно стріляти?».
Капрал глянув на мене і відказав: «А в мене є спосіб. Я кажу собі: оця бляшана мішеньімперіаліст. І тоді мене охоплює така лють, що я поціляю простісінько в десятку!».