Всего за 24.95 руб. Купить полную версию
- Чого ти кривишся? На, кажуї Петрусь залився сльозами… Як йому свого недавнього заступника та бити?
- Дурний!-сказав учитель.-Сідай. Шестірнийі Невеличкий і юркий, як миша, хлопчик пірнув під лаву і миттю опинивсь біля учителя.
- Гарячих, Костянтин Іванович? - спитав він, беручи від учителя лінійку.
Регіт, як галячий клекіт, зірвався.
- Гарячих… Тихше' Шестірний побіг до Жука.
- Я не винуватий, Костянтин Івановичі - басив Жук, - я нічого не чув.
- Держи руку! - скрикнув Шестірний і хижа радість загорілася в очах малоґо.
Жук наставив руку. Шестірний замахнувся; Жук одхопив руку - лінійка ударилась об лавку і зазизчала. Усі засміялися. Зло невдачі скривило личко малого: щоки почервоніли, ніс роздався, очі - насупились-позеленіли.
- Держи! - гукнув він і вхопив Жука за пальці. Трісь-лясь!
- Ай!..
Петро Федорович кинувся, схопивсь. У голові його ще снував сон свої візерунки, перед очима ще манячила мана: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука - здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли він глянув на Шестірного - малого, злого. Він злякався його - і затремтів. Сон, як дим, знявся, зник.
І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому лежав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звіра з гострими іржавими зубами.
Петро Федорович пізнав, де він-по його гарячих жилах і холод пробіг.
День провчався над землею, хороший, ясний, літній день пробіг, як тінь, над нею; запало сонце; ніч підняла своє темне крило - і прикрила ним світ. Заблищали зорі у небі, як очі у добрих діток; зароїлися-заворушилися вони, мов живі; одна з їх зірвалася - і огненний слід переписав небо; загорілося зарево за горою, де сходив місяць; ось і він виткнувсь - здоровий, червоний, кривавий. Заходили легкі тіні понад землею, мов душі померших, або сонні причуди. Мир утихав після денної праці: згорталися його натружені руки - одпочивали; німіли важкі болі у серці - затихали; закривалися натомлені очі - засинали. Сон, як добра мати, чарував усе чарівничим спокоєм, прикривав стиха темним пологом. Все заснуло під його добрим поглядом; заснуло, щоб на завтра прокинутися знову, з ясним сонцем проснутися на нове змагання з життям, з новими окріплими силами, і знову оголосити світ своїм гуком, своїми слізьми і радістю, котрі, як і кожен день, зіллються у один гомін, у один голос, і понесуться над розбуженою землею. Не спали тілько записні гуляки; не спали калічені дівчата; не спали матері, доглядаючи недужих дітей; не спали голодні й холодні, котрим денний заробіток не приніс ні шматка хліба-загасити голодну згагу, ні ганчірки-прикрити голе тіло… Вони тілько дрімали - і страшна була та дрімота! З ними дрімала земля, і колихали ту дрімоту співучі соловейки, а доглядав місяць своїм блідим поглядом…
І все се бачили, кому хотілося бачить; все се знали - кому хотілося знати… Ніхто тілько сього не бачив і не знав з тих безталанних жильців темного непривітного дому, що стояв над горою й дивився в провалля своїм похмурим поглядом… Не бачив сього нічого ніхто з тих, кого лиха доля завела у ту господу німоти, мороку, душної і тихої смерті. Ясний ранок розцвітав над темною землею, - для їх було все рівно: темно та сиро; жаркий день змінив свіжий ранок, а в їх сіро та вогко; вечір зогнав день - німо та нудно; ніч наряжена вийшла, - а в їх похмурих келіях засвітилися мутні очі непроглядних дверей… І здавалося - заглядали вони глибоко в душу; нігде було сховатися від їх мутного погляду, від їх холодного дозору.