«Це не я, майнула думка. Це не я тут сиджу. Мене тут взагалі немає».
Трейдер?
Трейдер. Він був там, Майк. Він останній бачив її живою. Я не кажу, що він Але це Трейдер. Він мав на неї вплив. Це Трейдер.
Чому?
А хто ще?
Я відкинулась на спинку, немов відсунулася від цієї думки. Але полковник напруженим голосом вів далі:
Виправ мене, якщо я помиляюся. Чи знала ти когось, хто був щасливіший за Дженніфер? Чи врівноваженіший? Вона вона була сонячна.
Ні, ви не помиляєтесь, полковнику. Але ви не можете бачити всього. Чи нам із вами не знати, скільки у світі болю?
Які там болі Голос полковника осікся, він злякано гикнув. І я подумала: напевне, уявляє, як вона померла. Кілька разів так гикнувши, він проковтнув клубок у горлі. Біль. Чому вона була гола, Майк? Дженніфер. Міс Скромність. Яка ніколи навіть бікіні не надягала. З її фігурою.
Вибачте, сер, хіба цю справу вже не розслідують? Сілвера? Так?
Я зупинив її, Майк. Розслідування призупинено. Бо хочу попросити тебе про одну річ.
Телебачення й усе таке інше страшно вплинуло на злочинців. Воно озброїло їх стилем. І ще те саме телебачення на віки вічні занапастило суд присяжних. І американських юристів. І до нас, до поліції, дотягнулося. Жодну іншу професію не розцяцьковували вигадками так, як нашу. В моєму арсеналі було кілька гучних заготовок. На кшталт: «Я була проти, щойно ви зайшли у двері. Тепер я ще інтенсивніше проти». Але я розмовляла не з ким-небудь, а з полковником Томом. Тож я сказала чисту правду:
Ви врятували мені життя. Для вас я зроблю все. Чи вам того не знати?
Він узяв свій портфель. Дістав із нього папку. «Дженніфер Роквелл. H97143». І протягнув її мені зі словами:
Знайди мені щось, із чим я зможу жити. Бо із цим то не життя.
І тільки тут він звів на мене очі. Паніки в його погляді вже не було. А те, що залишалося, я бачила вже тисячу разів. Шкіра блякла, абсолютно позбавлена блиску. Невидющий погляд. Геть пустий. Я сиділа за столом просто напроти, але була для нього недосяжною.
Якесь воно ні в тин і не в ворота, так, полковнику?
Так, ні туди ні сюди. Але ми мусимо піти на це.
Я знову відкинулась на спинку і закинула вудочку:
Я досі намагаюсь оцінити ситуацію зусібіч. Ось ти сидиш, не маєш чим зайнятися в руках у тебе пістолет. Ти його чистиш. Граєшся ним. Раптом тебе переклинює. Ну як дитяча дурість. Що я хочу сказати? От як допитлива дитина добуває знання про предмети? Таж просто тягне їх до рота. Засовуєш цей пістолет собі до рота. Потім
Майк, то не був нещасний випадок, сказав, підводячись, полковник. Я маю докази. Завтра десь о цій порі чекай посилку.
Він кивнув мені. Його кивок неначе обіцяв, що та посилка вправить мені мізки.
Що це, полковнику?
Дещо для твого відеомагнітофона.
А я подумала: «О Боже! Я знаю, що це. Юні коханці в Гроті Кохання. Я вже це бачу. Юні коханці в саморобних маскарадних прикидах: Трейдер у костюмі Бетмена і Дженніфер, прикута до стіни, а з одягу на ній лише дьоготь і піря».
Але полковник Том оперативно повернув мене на грішну землю.
Це розтин, сказав він.
7 березня
Через те, що я така забігана тут вам і «Анонімні алкоголіки», і гольф, і диспут у дискусійному клубі, і заняття на вечірньому по четвергах (плюс заочні курси, яким нема кінця-краю), нічні зміни по вівторках і суботні посиденьки в колі колег сорок четвертого кварталу, мій хлопець каже, що в мене зовсім не лишається на нього часу. І каже, мабуть, слушно. Однак я таки маю хлопця: це Тоб. Дуже милий парубок, і я дуже його ціную й потребую. У нього є одна цікава особливість: при ньому будь-яка жінка почувається Дюймовочкою. Тоб має неосяжні розміри. Він заповнює собою все. А коли пізно повертається додому, куди до нього нічним потягам. Усі балки в будинку стогнуть. Кохання, як на мене, річ важка. І я для нього теж не подаруночок. А навчив мене цього Денісс. То був гарний урок. І для мене, і для нього. Тут усе просто: любов вибиває мене з рівноваги, а я не можу собі цього дозволити. І Тоб мене влаштовує цілком і повністю. Наскільки я це розумію, він сповідує такий підхід: укорінитися, вчепитися й рости, оповиваючи мене, як ліана. І це діє. Але процес протікає так повільно, що я не впевнена, чи проживу аж стільки, щоб побачити, чим він закінчиться.
Тоб не хлопчик-горобчик, аж ніяк. Інакше він не жив би під одним дахом із детективом Майк Хуліген. Та коли я сказала, що в нас буде сьогодні по ящику, він зібрався й двинув до бару «У Фретника» на пару келишків. У нас удома завжди є що випити, і мені приємно знати, що воно в нас є, хоч розумію, що коли його торкнуся, то мені край. Вечерю я зробила йому раніше. І близько сьомої, прикінчивши свинячу відбивну, він вийшов за поріг.
І тут я мушу пояснити дещо про себе й полковника Тома. Одного ранку, під завісу моєї роботи в убивчому відділі, я приперлася на чергування зі страшним похміллям. По-перше, запізнилася, по-друге, з одутлою оранжево-пісочною пикою, а печінка нила так, що я відчувала її всім тілом. Полковник Том гукнув мене до себе в кабінет і заявив: «Майк, якщо хочеш себе доконати справа твоя. Але не думай, що я стану спокійно на це дивитись». А потім просто взяв мене за руку й повів у службовий гараж. Звідти він повіз мене в лікарню, де док прийняв мене і перед усього поцікавився: «Ви самі живете, так?» А я йому: «Та ні. Не живу я сама». З Деніссом я живу.
У лікарні мені промили шлунок, а потім я приходила до тями в Роквеллів. Тоді вони ще жили у Вайтфілді. Тиждень я провалялася в невеличкій спальні на першому поверсі в задній частині дому. Я слухала далекий шум дороги, наче музику. Приходили люди реальні та гадані, вони приходили й стояли наді мною. Дядечко Том, Міріам, сімейний лікар. Був хтось іще. А Дженніфер Роквелл (тоді їй було девятнадцять) бувала вечорами й читала мені. Я лежала, вслухаючись у ясний юний голос, і думала: це справжня Дженніфер чи одна з тих примар, яких час од часу заносить сюди, холодна, самодостатня, неприступна постать із синювато-задубілим, неначе витесаним з каменю лицем?
Вона мене ніколи не засуджувала. Тоді в неї було вдосталь свого клопоту. Вона була дочкою поліції. І не мала звички засуджувати абикого.
Спершу я перевіряю теку, де зібрано всі-всі нудні подробиці, аж до показника одометра машини, на якій того вечора четвертого березня їхали Джонні Мак і я. Але мені потрібні навіть найменші дрібниці. Я хочу чітко визначити, у якій послідовності все відбувалося.
19:30. Трейдер Фолкнер був останнім, хто бачив її. Він твердить, що пішов од неї о цій годині, як завжди робив у ніч із суботи на неділю. Настрій Дженніфер він описує як «життєрадісний» і «нормальний».
19:40. Старенька у квартирі зверху, яка куняла перед телевізором, прокидається від звуку пострілу. Набирає «911».
19:55. Прибуває патрульний коп. Стара, місіс Ролф, має запасні ключі від квартири Дженніфер. Патрульний заходить у квартиру й бачить труп.
20:05. Тоні Сілвера у відділку приймає виклик. Диспетчер називає імя загиблої.
20:15. Мені телефонує Джон Макатич.
20:55. Констатація смерті Дженніфер Роквелл.
Через дванадцять годин проводять розтин її тіла.
«TACEANT COLLOQUIA, повідомляє напис на стіні. EFFUGIAT RISUS. HIC LOCUS EST UBI MORS GAUDET SUCCURRERE VITAE».
Нехай змовкнуть розмови. І вщухне сміх. Тут смерть панує, помагаючи живим.
Помри за незясованих обставин, наглою чи бодай нетиповою смертю, словом, помри не в інтенсивній терапії чи госпісі і розтину тобі не обминути. Помри самотньо тобі теж сюди. Якщо ж ти вмер у цьому американському місті, санітари доправлять тебе до будівлі судово-медичної експертизи на Беттері й Джефферсон. Коли настане твоя черга, тебе вивезуть з холодильної камери, зважать і перекотять із каталки на цинковий стіл під відеокамерою. Раніше замість неї були мікрофон і «поляроїд». Тепер камера. Там зараз телешоу. На цій стадії дослідження твій одяг буде ретельно оглянуто, знято з тебе, запаковано в пластиковий мішок і послано в камеру зберігання речових доказів. Але на Дженніфер нема нічого, крім бирки на великому пальці ноги.
І шоу починається.
Напевне, варто зауважити, що особисто в мене сам процес не викликає жодних емоцій. Коли я працювала в убивчому відділі, прозекторська була невіддільною частиною нашої роботи. Я й нині зазираю туди в службових потребах щонайменше раз на тиждень. Служба у підвідділі конфіскацій (який належить до відділу організованої злочинності) набагато кривавіша, ніж можна подумати. Ми кошмаримо бандосів. Варто комусь щось бовкнути біля басейну і ми конфісковуємо цілу віллу. А там і на мерців виходимо. Тіла майже завжди ховають у багажниках прокатних тачок. Показово страчені та повні куль. Часом пів ранку можеш прововтузитися в медекспертів, поки всі кулі до останньої не буде запротокольовано Тож сам процес мене не дуже зворушує. Але Дженніфер це не стосується. Я переконую себе, що полковник Том не дивився цей запис, обмежившись рапортом Сілвери. Чому ж тоді я дивлюся? Якщо забути про мерців, прозекторська схожа на кухню ресторану перед відкриттям. Отже, почнімо перегляд. Я сиджу на дивані, курю, роблю нотатки, час од часу ставлю відеомагнітофон на паузу. Я свідок.