Але якщо є один момент у роботі вбивчого відділу, який жінкам дається в тисячу разів краще, ніж чоловікам, то це сповіщення про смерть. Жінки добре це вміють мяко подати сумну звістку. Чоловіки пасуть тут задніх, бо почуття в них завжди в загоні. Вони постійно змушені лицедіяти, коли доставляють с. п. с., отож і проголошують новину, немов священники чи глашатаї, чи то взагалі беземоційно, наче їм пороблено, ніби пункт за пунктом зачитуючи текст контракту чи оголошуючи рахунок у боулінг-клубі. Потім, коли справу вже наполовину зроблено, до них щось починає доходити і їм стає зле. Я навіч бачила, як вибухали реготом патрульні, приносячи якомусь небораці звістку про задавлену вантажівкою дружину. В такі хвилини чоловіки зазвичай усвідомлюють увесь абсурд ситуації, тому й стається всяке. Тож я би сказала, що жінка одразу відчуває весь трагізм, і після цього оповіщення для неї річ важка, але не сказати, що неприродна. Часом, звісно, адресати вибухають реготом, мабуть, таким нестерпним виявляється горе. Ти просто втягуєшся в рутину з назвою «мій сумний обовязок», і вони будять сусідів о третій годині ночі, щоб улаштувати поминки.
Ну, сьогодні такого не буде.
Будинок Роквеллів розташований у північно-західному передмісті при дорозі на Блекторн. Двадцять хвилин їзди. Я залишила Джонні Макатича в машині та пішла до задніх дверей дому, як робила звичайно, заїжджаючи до полковника. Обійшла дім, зупинилася. Затоптала бичок. Перевела подих. І побачила їх крізь вітражне вікно та й на кухні Міріам і полковника Тома. Вони танцювали. Танцювали твіст, повільно, ледь згинаючи в колінах ноги, під розвязний спів саксофона, плавно рухаючись по кімнаті. Дзенькнули келихи. Червоне. У небі пульсував повний місяць, і хмари, крізь які він линув, належали радше не нам, а йому. Еге ж, романтично-незабутня ніч. Ця краса невіддільна частина моєї історії. В обрамленні віконних плетив ніби навмисно для мене розгорталося дійство: сорок років разом, а бажання мов той порох у порохівницях. У ніч, таку приємну й схожу на день.
Коли приносиш страшну звістку (як-от я тепер), це має і фізичні наслідки. Тіло твоє напружене до краю. Воно відчуває свою значущість. Стає сильним, бо несе страшну правду. Можете думати про неї що завгодно, але це таки правда. Куди вже правдивіше.
Я легенько постукала в скло задніх дверей.
Полковник Том обернувся на звук. Зрадів, побачивши мене. Навіть не думав хмуритись од страху, що я їм зіпсую такий чудовий вечір. Та щойно він одчинив двері, як я відчула, що міняюся на виду. І я вже знала, що він думає. Він думав, що я знову взялася за старе. Розвязала, коротше.
Майк, Боже мій! З тобою все гаразд?
А я кажу:
Полковнику Томе. Міріам.
Та Міріам тікала з мого поля зору. Випадала з нього з прискоренням вільного падіння, десять метрів на секунду в квадраті.
Ви сьогодні втратили дочку. Ви втратили свою Дженніфер.
А він і далі наче намагався всміхнутися. Тільки тепер це мала бути усмішка благальна. Спочатку в них народився Девід, через рік Єгошуа. А потім, ще через пятнадцять років, Дженніфер.
Так, Дженніфер не стало, сказала я. Самогубство.
Що за дурниці
Полковнику Томе, ви знаєте, я вас люблю й ніколи не сказала б вам неправди. Та схоже, сер, що ваша дівчинка вкоротила собі віку. Вона пішла на це. Пішла.
Вони накинули плащі, і ми поїхали в місто. Міріам залишилася в машині з Джонні Маком. У морзі на перетині Беттері й Джефф полковник Том провів упізнання, спираючись на двері холодильника.
Олтан ОБой мав їхати на схід, у кампус. Він віз новину для Трейдера Фолкнера.
5 березня
Сьогодні вранці я прокинулась і Дженніфер стояла в ногах мого ліжка. Вона чекала, поки я розплющу очі. Я зиркнула на неї вона щезла.
Одразу після смерті привид померлого, мабуть, розпадається на кілька привидів. І, певна річ, роботи тут багато. Бо йому слід побувати в багатьох опочивальнях, постояти над багатьма сплячими.
І декого з тих сплячих, може, двох, може, трьох мерці ніколи більше не покинуть.
6 березня
По вівторках у мене нічне чергування. Тому вдень я зазвичай буваю в «Ледбеттері». Одягнена в темно-сірий брючний костюм, сиджу в своєму кабінеті на вісімнадцятому поверсі над тим місцем, де Вільмот впирається в Грейндж. Я тут працюю за сумісництвом консультанткою з безпеки, і коли мій стаж досягне обовязкової позначки в двадцять пять років, я матиму повне право йти з роботи раніше на годину, а то й більше. Служу від 7 вересня 1974 року. Моя пенсія вже наступає на пяти й усе принюхується: чи достигла я?
Подзвонили з прохідної, сказали, що до мене відвідувач: полковник Роквелл. По правді кажучи, я здивувалася, що він не вдома. Як я розуміла, хлопці з Чикаґо вже приїхали, і слухавку з телефона було знято. Роквелли хотіли докопатися до суті.
Я відклала схему охоронної сигналізації, яку саме вивчала, підправила макіяж. Тоді звязалася телефоном із Ліндою й попросила її зустріти полковника коло ліфта й провести до мене.
Він зайшов.
Доброго дня, полковнику.
Я рушила йому назустріч, але він, схоже, вирішив, що обійдеться без моїх обіймів, а коли я стягувала з нього плащ, його підборіддя мало не торкалося грудей. Не підіймаючи голови, він опустився в шкіряне крісло. Я повернулася на місце за своїм столом і сказала:
Як ви там, полковнику? Дорогий
Він знизав плечима. Повільно зітхнув. Звів очі. І я побачила те, що рідко бачиш у людей, убитих горем. Паніку. Первісну паніку, паніку істоти нерозумної, у його очах. Вона збудила в моїй уяві образ кролика, застиглого перед удавом. Мене раптом теж охопила паніка. Я подумала: «Він живе в кошмарному сні, і я теж. Що робити, якщо він завиє? Завити й собі? Усі завиємо?»
Як Міріам?
Мовчить, сказав полковник після паузи.
Я зачекала.
Не поспішайте, полковнику, сказала я. І подумала, що було б незле зайнятися чимось заспокійливим і не дуже серйозним. Скажімо, розібрати рахунки. Хочете поговоримо, а хочете помовчимо. Як скажете.
Коли я служила в убивчому відділі, Том Роквелл був у нас начальником відділення. Це було ще до того, як він, образно кажучи, зайшов у швидкохідний персональний ліфт і натиснув на кнопку з написом «Пентхаус». Упродовж десяти років він став спочатку командиром зміни в чині лейтенанта, пізніше, уже капітаном, очолив відділ злочинів проти особистості, а відтак, дослужившись до полковника, став головою нашого управління. Зараз він не полісмен, а велика шишка в політиці: ворочає статистикою та бюджетом, підтримує звязки з громадськістю. Він міг стати заступником комісара з питань операцій. Господи, та він мером міг стати. «То суцільне змагання, хто глибше лизне, зізнався якось він мені. Знаєш, ким я там став? Я більше не коп. А базікало». І ось тепер полковник Том, базікало, сидів у мене в кабінеті, принишклий, наче миша.
Майк. Там щось нечисто.
Я знову витримала паузу.
Щось не те.
У мене таке саме відчуття, сказала я.
Дипломатична відповідь, та він упявся в мене чіпким поглядом.
Ти щось знаєш, Майк? Не як подруга. Як поліція.
Як поліція? Як поліція я мушу сказати, полковнику Томе, що це, мабуть, таки самогубство. Але міг бути й нещасний випадок. Там були ганчірка і бляшанка. Як ви гадаєте, могла Дженніфер його чистити, і
Полковник аж здригнувся. І, звісно, я все зрозуміла. Авжеж. Що можна робити в роті револьвером 22-го калібру? Хіба що пробувати, який він на смак. Щоб відчути смак смерті. Й ось тоді вона
Це Трейдер, вимовив полковник. Точно Трейдер.
Я мусила перетравити ці слова. Нехай. Припустімо. Часом і справді так буває, що ніби очевидне самогубство, як глянути уважніше, виявляється вбивством. І ви це просікаєте за пару секунд. Уявімо, що ви десь у Дестрі чи Оксвіллі. В суботу о десятій вечора якийсь чорний укурок розряджає у свою милу дробовик. На ній не залишається живого місця, а його тим часом накриває, і він народжує геніальний план: обставити все так, неначе то вона себе І він стирає зі зброї свої пальчики, садовить убиту на ліжко чи куди там іще. Дехто особливо вигадливий може нашкрябати передсмертну записку. Колись одна така записка прикрашала нашу дошку оголошень: «Пращавай жарстокий світ». «Ой, Марвісе, яка в тебе трагедія, співчуваємо ми тому Марвісу, приїхавши після його дзвінка. Що ж тут сталося?» А Марвіс каже: «В неї була та, як її депресія». І непомітно ушивається з кімнати. Він зробив свою справу Тепер йому тут нічого ловити. І тоді надходить наша черга. Оглядаємо труп: навколо рани ані опіку пороховими газами, ані слідів пижа. Бризки крові не на тій подушці, на якій сидить кохана Марвіса. І навіть не на тій стіні, що біля неї. А на зовсім іншій. І ви чешете такі по Марвісову душу, а той уже на кухні: в одній руці пакетик із дозою, у другій розігріта ложка. «Убивство раз. Героїн два. Все ясно, Марвісе. Швидко вдягнувся й пішов! Із нами в управління. Це ти отой лайнюк, що вкоротив їй віку. І на додачу виродок. Дійшло?» Убивство, виряджене в шати самогубства. У сімдесят сьомому кварталі таких вилупків хоч греблю гати. А в нас нівроку мудрий Трейдер Фолкнер, учений, університетський викладач, який веде заняття з філософії науки. То й що! Мудрих убивств не буває. То все повна туфта. Воно таке все нице. І так, то все професор наробив. Тут і думати нічого! Хіба є щось тупіше за вбивство? Убивця виходить сухим із води, коли йому щастить або коли він битий жак. Якщо жертва більш-менш молода й не має серйозних проблем зі здоровям, а спосіб убивства жорстокий, запамятайте, що таке вбивство (або самогубство) можливе тільки в телевізорі, де роль крові грає кетчуп. І будьте певні: якщо самогубство насправді вбивство, ми докопаємося до цього, тут без варіантів. Нам, поліції, вигідно, щоб це було вбивство. Адже розкрите вбивство означає відгули, премії, подяки від начальства. А самогубство дуля вам, а не премія.