Майк? каже він. Маю до тебе серйозне прохання.
Окей, відповідаю я, що сталося?
Складне прохання, Майк. Треба доставити сповіщення.
Сповіщення це с. п. с., сповіщення про смерть. Іншими словами, Майк хоче, щоб я замість нього повідомила про смерть людини її рідним. Щоб сказала, що померла близька їм людина: це було зрозуміло з його голосу. Померла раптово. І не своєю смертю. Я замислилася. Могла просто сказати: «Більше я цим не займаюся» (хоч у відділі конфіскацій рідко обходиться без трупів). І тоді ми затіяли б суперечку в дусі дешевих мильних опер. Він казав би: «Допоможи мені, благаю, Майк». А я йому така: «І думати забудь. Ні-ні! Розкатав губу!..» І так ми сперечалися б до сказу, і врешті я здалася б. Тому навіщо відмовлятися, якщо однаково погодишся? Справа не мусить буксувати. Тому я просто повторила:
То що сталося?
Дочка полковника Тома вчинила самогубство. Сьогодні.
Дженніфер? А далі вирвалось: Та йди!
Не маю більше чим займатись, Майк. Казав же тобі, це непросте прохання.
Як?
Двадцять другий калібр, у рот.
Я мовчала.
Майк, прошу, сповісти полковника Тома. І Міріам. Але скоро.
Я запалила нову сигарету. Пити більше не пю, але смалю, як паротяг. Тоді сказала:
Я знала Дженніфер Роквелл, відколи їй було вісім.
От бачиш, Майк. Хто, як не ти?
Добро. Але спочатку відвезеш мене на місце.
У ванній я навела марафет на пиці. Але без фанатизму. Ніби пройшлася ганчіркою по барній стійці. Злісно зціпивши зуби. Була нічого така, принаймні так мені здається, а зараз немолода фарбована блондинка, яких у глибинці хоч греблю гати.
На автоматі прихопила нотатник, ліхтарик, гумові рукавички і свій тридцять восьмий калібр.
На поліційній службі швидко починаєш розуміти, що це за самогубство, коли все «ясно». Заходиш у кімнату, бачиш тіло, роззираєшся й кажеш: «Ясно». Та це ніяк не «ясно». Я познайомилася з Дженніфер Роквелл, коли їй тільки виповнилося вісім. Вона була моя улюблениця. Та що моя вона подобалася всім! І я не могла не помітити, що їй ставало некомфортно від її досконалості. Розумна, вродлива. Так, я саме про це: за таку мудрість не шкода й вмерти; краса, що бє без промаху. І вона була ніц не пихата, ну хіба зовсім трохи, бо не можна бути такою розумною-вродливою і зовсім із того не пишатися. Вона мала все так, геть усе й навіть більше. Її батько коп. Обидва старші брати, набагато старші, теж копи, служать у Чикаґо, на шостій дільниці. Дженніфер не пішла в поліцію. Вона стала астрофізикинею і працювала тут, на горі Маунт-Лі. Чоловіки? Коли вона навчалася в Каліфорнійському державному, ті табунцями бігали за нею, але Дженніфер нікому з них не віддавала переваги. Та останнім часом (скільки вже років вісім, сім? О боже, я й не знаю!), схоже, був у її житті такий собі мислитель-мрійник. Його звали Трейдер. Професор Трейдер Фолкнер. Це точно не було «ага, ну так» самогубство. Це було «ні, не може бути» самогубство.
Ми з Джонні Маком у машині без розпізнавальних знаків зупинилися на Вітмен-авеню обсадженій деревами широкій вулиці з особняками й дуплексами. Кампус тулився на самому краєчку двадцять сьомого кварталу. Я вийшла з машини. Тісні штани, низькі підбори
Там уже були патрульні, криміналісти, медексперти. Тоні Сілвера й Олтан ОБой були в будинку. І ще кілька сусідів. На них ти дивишся, як на порожнє місце. Вуличні ліхтарі чітко окреслювали постаті у формі. Ага, значить, оголосили загальну тривогу. Щось схоже було в Південному, коли надходив радіосигнал, що «завалили полісмена». Іноді «завалили» означало «все, кінець»: не розійшовся з іншою машиною на перехресті під час переслідування, поткнувся не в той склад не в той час і залишився там із діркою у тілі, забрів кудись, де наркоманів аж кишить, і спіймав собі кулю. Коли хтось із клієнтів убивчого відділу обертається проти вбивчого відділу, правила гри міняються. Це расизм. Це атака на кожного з нас.
Жетон розчистив мені шлях крізь натовп поліції біля входу. Потрібно буде допитати домовласницю, яка могла бачити Дженніфер однією з останніх чи навіть виявитися свідком. Мені у спину світив відбитим сонцем гладкий місяць. А втім, навіть в Італії поліція не розводить сантиментів через повню. Всі знають, що в такі ночі злочинність зростає на двадцять пять або й усі тридцять пять відсотків. А візьми повний місяць у пятницю і ось тобі двогодинні черги в кабінетах невідкладної допомоги та повний аншлаг у травмпунктах.
При вході до квартири Дженніфер мене зустрів Сілвера. Сілвера. Ще коли ми працювали разом, нам не раз доводилось бувати в таких місцях. Та цього разу все було інакше.
Боже мій, Майк.
Де вона?
У спальні.
Ти вже закінчив? Чекай, нічого не кажи. Я зайду.
Шлях до спальні пролягав через вітальню. Я знала, куди йти. Бо й раніше сюди заїжджала, разів із десять за останні років пять: то привозила щось для полковника Тома, то підвозила Дженніфер на бейсбол, чи на пляжну вечірку, чи на роботу. Раз або два вона була з Трейдером. І хоч наші стосунки здебільшого були повязані з роботою, ми теревенили в машині, як подружки. Коли я перетнула вітальню і вже збиралася зайти до спальні, мені раптом згадалася вечірка дворічної давності вечірка, яку влаштував Овермарс із нагоди службового підвищення. Я тоді відчула на собі погляд Дженніфер: вона всміхалася, тримаючи в руці келих вина, із якого пригублювала цілий вечір. (Усі, крім мене, звісно, напилися в зюзьку.) Я тоді ще подумала: і дав же Бог комусь талант бути щасливою! Її переповнювала вдячність. Мені цистерну віскі треба осушити, щоб я так світилася, а вона наче сяяла зсередини всього від неповного келишка білого.
Я зайшла до спальні й зачинила за собою двері.
Ось як це робиться. Повільно обходиш кімнату. Спершу по краю. Тіло наостанок. Точніше, те місце, де воно мало бути. Інтуїція повела мене до ліжка, та Дженніфер тієї миті сиділа на стільці. У кутку, правіше. Далі: запнуті наполовину штори (щоб місяць не світив), упорядкований туалетний столик, зімяті простирадла, ледь відчутний запах пристрасті. В ногах у неї стара наволочка з чорними плямами й сплющена бляшана банка.
Я вже казала, що мені не звикати до вигляду мерців. Але мене кинуло в жар, коли я побачила Дженніфер Роквелл, її пещену голизну, її очі, дотепер вологі, і вираз якогось дитячого здивування в них. Не сильне, легке здивування, ніби вона знайшла щось, що давно згубила і вже не сподівалася знайти. І не зовсім оголена. Вона зробила це в рушнику, намотаному тюрбаном на голову, як роблять, сушачи помите волосся. Але тепер, звичайно, цей рушник був весь промоклий і кривавий і здавався нестерпно важким для будь-кого із живих жінок.
Ні, я не торкалася її. Щось черкнула в нотатнику, а потім із професійною старанністю, паличками, схематично, зобразила положення тіла ніби я знову працювала в убивчому відділі. Револьвер двадцять другого калібру лежав на підлозі рукояттю догори, обпершись на ніжку стільця. Перш ніж вийти з кімнати, я, надягнувши рукавичку, на мить вимкнула світло і в місячному сяйві волого заблищали мертві очі. Огляд місця події нагадує газетну задачку на уважність. Знайдіть відмінності. Щось тут було не так. Тіло Дженніфер прекрасне такому тілу можна тільки заздрити, але щось із ним було не так. Воно було мертве.
Зайшов Сілвера підібрати зброю. За ним прийдуть криміналісти зняти відбитки пальців, провести потрібні заміри, усе зафіксувати. А потім прийдуть медексперти, запакують тіло в мішок. І засвідчать смерть.
Суд присяжних досі не визначився щодо питання жінок у поліції. Чи може жінка тут працювати? Як довго? З іншого боку, може, вони мають рацію. Мабуть, я тільки одна з багатьох, хто так вляпався. Скажімо, нью-йоркська поліція на пятнадцять відсотків складається з жінок. І по всій країні жінки-детективи показують блискучі результати, роблять висококласну роботу. Але я думаю, що це напевне якісь дуже, дуже виняткові дами. Ще працюючи в убивчому відділі, я часто казала собі: «Йди звідси, дівчинко. Ніхто тебе не стане зупиняти. Просто тікай». Розслідування вбивств чоловіча робота. Чоловіки їх скоюють нехай чоловіки їх розгрібають, нехай чоловіки сушать мізки, нехай чоловіки ведуть слідство. Бо чоловіки люблять насильство. Жінки, можна сказати, туди майже не ліпляться, хіба що як жертви, убиті горем родички чи свідки. Десять-дванадцять років тому, коли під кінець першого терміну Рейґана пішла гонка озброєнь і ядерна загроза не виходила людям із голови, мені здавалося, що насувається всесвітня бійня і диспетчер викличе мене по рації, щоб тривожно сповістити про пять мільярдів загиблих. «Усі мертві, крім вас і мене». Люди при здоровому глузді й добрій памяті, схилившись над столами, розробляли превентивні плани загального знищення. І я тоді питала вголос: «А де жінки?» А де були жінки? І я скажу вам: вони були свідками. Ті скуйовджені дамочки-пацифістки в наметах під базою Ґрінем-Коммон, Англія, доводили військових до сказу своєю присутністю і своїми вбивчими поглядами але залишалися свідками. Натурально, усі ядерні причандали, ядерна машина були прерогативою суто чоловіків. Убивство справа чоловіча.