Всего за 49 руб. Купить полную версию
Вона заплющила очі і відкинулась на спинку крісла.Але поки що це мені не вдалося.
Я вже подумав, було, чи не сказати їй щось співчутливе, але, поглянувши на її профіль та рішучу лінію губ, вирішив, що вона цього не потребує. Дівчина просто вирішила випустити пару перед чоловіком, якому, на її думку, можна довіряти. І тут вона не помилилась.
Нічого,сказав я легковажним тоном.Ви поки що не схожі на вицвілу стару дівуще когось підчепите.
Вона посміхнулася.
Мені треба розпакувати речі,сказала вона, підводячись.Це справді досягнення: виперший приємний і симпатичний мені чоловік, якого я зустріла за два останні роки.
Може, ви погано шукали?зауважив я, також підводячись.Ходімо поглянемо на вашу валізу. Хочу переконатися, що не втратив навичок.
Але вона мене не слухала, бо дивилася на підлогу коло дверейтак, наче побачила там мишу. Я прослідкував за її поглядом. Під двері саме обережно підпихали квадратний білий конверт. Щойно я на нього глянув, як його перестали підсовувати. Я зробив крок уперед, зіштовхнувся з дівчиною, легенько відсунув її убік і різко розчахнув двері. Оглянув увесь коридор, однак там нікого не було. Підняв конверт і сховав у кишеню.
Тож тепер ви бачите, що це за готель,безжурно сказав я.Вони накидають вам рахунок заледве через годину вашого перебування тут.
А ви впевнені, що це рахунок?запитала вона, і в очах її застиг спантеличений вираз.
Можливо, я сподобався тому ніґґерові і він хоче, щоб я прогулявся з ним.
Я узяв її за плечі й легенько підштовхнув з кімнати у напрямку її власного номера.
Ви би вельми здивувалися, якби знали, якими удавано скромними бувають ці ніґґери.
Без особливих зусиль я відкрив валізу шпилькою. На це й хвилини не пішло.
Тепер ви бачите?посміхнувся я їй.Друзі недаремно називають мене Чарлі Пейсом.
А я гадала, що вас звати Марк,зауважила вона.
Так воно й є, але не всім я кажу своє справжнє імя,і пішов до дверей.То як ви на те, щоб ми познайомилися ближче? Повечеряймо разом!
Вона глянула на мене замислено. Я знав, про що вона думає.
Не приймайте мене за місцевого донжуана,мяко сказав я. З моїх запрошень не вилітають стріли Амура.
Вона ледь помітно зашарілася і розсміялася.
Вибачте,швидко промовила вона,але в мене сумний досвід. Дівчина в моєму становищіласий шматок для чоловіків, в яких високий рівень тестостерону. До того ж я сьогодні трохи втомлена і не хотіла б нічого такого...
В моєму запрошенні нема «нічого такого»,сказав я,та ви цілком можете відмовитися.
Та ні, чому ж!мовила вона.Дайте мені лише трохи часу привести себе до ладу. Тоді о восьмій?
О восьмій,сказав я і вийшов.
Повернувся у свій номер, витяг конверта і відкрив його. На аркуші було написано таке:
«У вас є дванадцять годин, щоб залишити місто. Вдруге ми не повторюватимемо. Ви навіть не знатимете, що з вами сталося. Це не тому, що ви нам не подобаєтесьнавпаки!але в Кренвілі недостатньо місця для нас усіх. Тож будьте розсудливим і забирайтеся звідси. Якщо ж ніпохорони за наш рахунок».
Я плюснув собі ще віскі і всівся у крісло. Чоловяга, котрий підсунув мені листа, знаходиться зараз десь у сусідньому номері. Бо він не зміг би подолати увесь коридор і зникнути з поля зору за той час, поки я підходив до дверей.
Я втупився спочатку на стіну переді мною, потімна ту, що позаду. Гадав, в якому саме він номері і чи так само розмірковує, що я робитиму далі. Від цієї думки мені стало не по собі.
Я ретельно склав листа, відклав його убік і сів за стіл, щоби написати рапорт полковникові Форсбергу. У мене було півтори години до зустрічі з Мерієн Френч. За цей час мені слід було написати полковникові, прийняти ванну і вирішити, полишу я місто наступного ранку, чи ні.
Тож я посидів трохи за столом, обмірковуючи все, потім поліз у саквояж і дістав звідти чорний поліцейський револьвер 38 калібру. Потримав його трохи в руці і визирнув на вулицю. Потім запхав зброю за пояс.
Розділ другий
Здається, за нами слідкують,сказала спокійно Мерієн Френч.
Ми саме скінчили вечерю і неспішно поверталися у готель. Великий похмурий місяць висів на небі й недобрим світлом заливав вулицю. Нічне повітря було задушливе, і я ніс піджак на зігнутій руці.
Мерієн, у легкій літній сукні, також зняла капелюшок. Вона захотіла пройтися до готелю пішки. Було щойно по десятій, коли ми полишили ресторан, перетнули дорогу і зайшли під густу тінь дерев. Тоді вона й зробила те своє зауваження.
Я поглянув на неї згори униз.
А ви впевнені, що це не гра вашої розпаленої алкоголем уяви?
Вона хитнула головою.
Не думаю. Не обертайтеся, однак я впевнена, що хтось нами таки цікавиться.
Мені ні до чого були проблеми. Принаймні, зараз. Не слід було вплутувати Мерієн у свої справи. Я пошукав очима таксі, однак вулиця була порожня. Я непомітно озирнувся, але тіні від будинків були надто густі, щоби щось розгледіти.
Я нікого не бачу,сказав я, все-таки пришвидшуючи ходу.А ви?
Коли ми вийшли з ресторану, навпроти стояв чоловік. Він пішов за нами, але потім я його загубила. Я про нього й забула, аж поки він не випірнув знову під вуличним ліхтарем. Щойно я озирнулася, він зник у дверях найближчого підїзду. Саме те, що він так раптово щез, і викликало у мене підозри. Втім, можливо, я й справді надто збуджена сьогодні,й вона вклала свою вузьку долоньку в широку мою, легенько її потиснувши.
А як він виглядав?
Я добре його не розгледіла. Він був кремезний, та я не встигла роздивитися, як саме він виглядав.
Гаразд,сказав я.Не нервуйте! Можливо, він нас і не переслідує, та якщо так, то я це швидко зясую. Щойно звернемо за ріг, пройдіть уперед. Цокіт ваших підборів змусить його піти слідом. Я ж на нього зачекаю і трохи напоумлю.
Гадаєте, це вдала ідея?вона стурбовано глянула мені в обличчя.Він може бути небезпечний!
Я широко їй посміхнувся.
Не бійтеся,сказав я,зазвичай вони не є небезпечні.
Під полою піджака я намацав гладку рукоятку револьвера.
Попереду поворот, тож ви завертаєте. Зможете знайти дорогу в готель, якщо мене щось затримає?
Думаю, що так,сказала вона із сумнівом у голосі.А ви впевнені, що чините правильно? Ви ж не хочете, щоб вас... поранили? Я би не хотіла...
Усе гаразд,сказав я їй, підбадьорливо поплескавши по руці.В моїй роботі таке трапляється доволі часто, а я й досі живий та здоровий.
Вона звернула за ріг, а я її ще й злегка підштовхнув.
Сміливіше, золотко,сказав я.Зробіть так, щоби ваші підбори зацокотіли!
Вона швидко поглянула на мене й пішла уперед. Її підбори голосно зацокали бруківкою.
Я стояв, в очікуванні незнайомця притулившись до стіни й поклавши руку на рукоятку револьвера. Але міг почути лише віддалений гул транспорту на Мейн-стріт, стукіт підборів Мерієн та цокання мого наручного годинника.
Я стояв так вже кілька хвилин, коли почув кроки, що наближалися. Стиснув рукоятку револьвера, вичікуючи. На повороті кроки сповільнилися й затихли. Настала тривала тиша: здавалося, навіть транспорт зупинився.
Я стояв, не рухаючись, притиснувшись до прохолодної стіни, майже не дихаючи і намагаючись вловити найменший звук.
Раптом той, що стояв за вигином вулиці, кашлянув. Це був тихий, здавлений кашель, від якого я здригнувся. І вже витяг, було, револьвера, але, подумки посміявшись сам із себе, знову сховав його.
Почувся ледь вловимий порух, і висока довгаста тінь прослизнула тротуаром повз мене. Я поглянув на тінь, чуючись шпигуном-невидимкою. Піт цівкою стікав мені спиною, і під пахвами раптово стало прохолодно.
Чоловік стояв так, що я не міг його бачити, і лише довга тінь стелилася бруківкою.
Ця тінь була зловісною подобою людини. Вона робила її власника височезниміз могутніми плечима. Опущені криси капелюха здавалися абсурдно мізерними порівняно з чималими плечима; широченні холоші штанів виглядали, мов вітрила судна. Чоловік стояв непорушно, засунувши руки в кишені піджака та витягши голову вперед.
Дуже обережно я зняв револьвер із запобіжника. Упродовж кількох хвилин я спостерігав за непорушною тінню, однак вона так і не хитнулась. Я здогадався, що той, хто стояв за рогом, знав, що я на нього чекаю, тож він вирішив не висуватися першим.
Цокотіння підборів Мерієн врешті стихло. В нічному повітрі немовби зависла гаряча, задушлива тиша, що лише додавало ситуації моторошності. Потім зненацька істерично розреготалася якась жінка. Високий, майже ідіотський сміх лунав звідкілясь зверху. Я відступив від стіни на крок і поглянув угору.
На четвертому поверсі найближчого до мене будинку світилося одне-єдине вікно, відкидаючи яскраве світло на вулицю. Коли я на нього глянув, раптовий порив вітру підняв брудні занавіски, тріпонув ними і заплутався там, наче спіймана в сітці риба.
Жінка знову зареготала, і на цей раз регіт перейшов у якесь завивання. Іще за мить вона заридала.
Я знову визирнув за ріг вулиці, а потім на брукований тротуар. Тінь щезла. До мене долинало лише хрипке, гірке схлипування жінки нагорі та тріпотіння фіранок.
Я витяг револьвер і обережно просунувся до повороту. Знявши капелюха, виглянув на вулицю. Чоловіка, який нас переслідував, там не було. Вулиця була порожня, за винятком хіба що наїжаченого кота, котрий негайно шмигонув кудись у тінь, побачивши мене.
Я витяг носовичка та витер спітніле обличчя. І стиха засміявся.
Щось я став полохливий, мов заєць,сказав сам собі.
Сховав носовичка, думаючи про те, що ще кілька таких ночей, і я потраплю у божевільню.
Знову оглянув вулицю, пересвідчився, що там нікого нема, і тоді, незважаючи на спекотну ніч, припустив слідом за Мерієн. Вона чекала на мене за наступним поворотом, і, побачивши, швидко пішла назустріч.
Нарешті!сказала вона, хапаючи мене за руку.А я вже злякаласячи не трапилось, бува, чого із вами. Бачили когось?
Нікогоокрім кота, в якого був дуже зголоднілий вигляд,промовив я з усмішкою.А котів боятися не випадає!
А я злякалася,визнала вона.Щось я стала лякливою. Але я впевнена, що той чоловік таки переслідував нас.
Я помітив таксі, що вирулювало з-за рогу, і махнув рукою.
Візьмемо таксі і ви як слід виспитеся. Тож зранку будете почуватися значно краще.
Коли ми врешті всілися в авто, вона спитала:
Але ж ви мене не обманюєте, правда?
Тільки не вас, крихітко,запевнив я її.Там справді нікого не було.
Не розумію,зауважила вона.Справді нічого не розумію. Коли я побачила того чоловіка, котрий виринув із темряви, в мене аж мурашки спиною пішли. Ніколи раніше такого не відчувала.
Кожного разу, коли таксі зі свистом проносилося повз черговий вуличний ліхтар, я бачив її обличчя, бліде та змарніле, а її гарно окреслені брови були насуплені.
Викиньте це з голови,сказав я.Там нікого не булоце ваша уява розігралася.
Цікаво, чому ви сьогодні взяли мене з собою?несподівано запитала вона.
Я ж вам казав: почувався самотнім, та й ви самотня, до того ж Кренвільвельми похмуре місто. Хіба ви шкодуєте, що пішли зі мною?
Шкодую?вона заперечно мотнула головою.Та це був один з найпрекрасніших вечорів у моєму житті! От якби я ще не була такою дурепою!
Вона випросталася на сидінні та розвернулася так, щоби бути обличчям до мене.
Що не так із цим містом? Щойно я зійшла з потяга, як відчула...вона помовчала, потім продовжила:
О не звертайте на мене увагигадаю, що все це лише спека!
То що ви відчули?перепитав я, беручи її тендітну ручку в свою.
Страх. У цьому місті є щось таке, що змушує мене нервувати. Тут так безрадісно, брудно й неприємно. Тут панує дивна атмосфера боязкості. Ви також це помітили, чи це знову лише гра моєї уяви?
Тут справді безрадісно, брудно та неприємно,сказав я якомога безтурботніше.Але вам не слід боятися будь-чого...
То ви жартувалипро всіх тих зниклих дівчат?раптом спитала вона.Чи ви їх справді шукаєте?
Звісно ж, я їх шукаю. Але це не має жодного стосунку до цього містадівчата зникають у різних містах. А чому ви раптом про них згадали?
Не знаю. Думаю, я просто втомилася. Вранці зі мною все буде гаразд.
У цю мить таксі підїхало до готелю.
Це справді чудова думкависпатись,сказав я, допомагаючи їй вийти з машини.А тепермерщій у ліжко!
Я розрахувався з водієм і піднявся за нею слідом на терасу.
На терасі у кріслах-гойдалках виднілися дві розпливчасті фігури. Я помітив, як вони зиркнули на нас, але не звернув на це уваги. Пройшов через увесь хол до конторки портьє.
Доброго вечора,сказав клерк, глянувши спочатку на Мерієн, а потім на мене. На його жовтуватому обличчі читався осуд.На вас чекають два джентльмени.
Чекають на мене?перепитав я.
Він кивнув.
Вони на терасі.
Дякую,сказав я, повертаючись до Мерієн, котра стурбовано спостерігала за мною.
Піднімайтесь нагору і виспіться, як слід,промовив я.Це був чудовий вечір!
Дякую!озвалася вона.Я також отримала неабияке задоволення!
Вона повагалася, а потім попрямувала до сходів.
Я гукнув їй:
На добраніч!і повернувся до клерка.
Хто ці хлопці?запитав я, запалюючи сигарету й суворо дивлячись на нього.
Один із нихМак-Артур,сказав він байдуже.Іншого я не роздивився.
Мак-Артур! Це означає лише однедобре обмізкувавши мої слова, він вислизнув від своєї дружини і тепер готовий говорити.
Добре,сказав я.Зустрінусь із ними,і знову вийшов на терасу.
Мак-Артур, побачивши мене, звівся на ноги.
Містере Спюек?спитав обережно.Так, тепер я бачу, що це справді ви. Хочу вибачитися за...
Забудьмо,відповів я, ногою підсуваючи до себе вільне крісло-гойдалку.Якщо вам потрібна моя допомогави її отримаєте.
Інший чоловік також підвівся і тепер стояв, добре освітлений. Він був молодий, тендітний і лише на кілька дюймів нижчий за мене. Костюм мав гарного крою, але носив він його недбало. Краватка зсунулася набік і теліпалась мало не на правому вусі.
ЦеТед Еслінгер,неголосно відрекомендував свого супутника Мак-Артур.Ми обговорили з ним деякі речі і вирішили зустрітися з вами.