Всего за 49 руб. Купить полную версию
А якщо вибори виграє Еслінгер?
Ну, в Еслінгера інше бачення майбутнього міста. Думаю, при ньому багато що покращиться. Я, звісно ж, не знаю цього достеменно, бо, як для Кренвіля, він занадто лівих поглядів, але дуже щира людина.
Розкажіть мені про нього докладніше,попросив я.
Діксон відкинувся у кріслі, зчепивши долоні.
Так... дозвольте мені подумати...сказав він, нахмуривши лоба і зосереджено втупившись у стелю.Він приїхав до Кренвіля тридцять років тому. Якийсь час був помічником у похоронному бюро Морлі. Невдовзі містер Морлі помер, і Еслінгер перебрав усе у свої руки. Завжди був сумлінним, старанним працівником і багато зробив для міста. Його люблять, йому довіряють. Вам він сподобається, містере Спюек, хоча може не сподобатися його дружина.
Тут він поглянув у вікно й хитнув головою.
Дуже рішуча жінка. Мене завжди цікавило, чому містер Еслінгер із нею одружився,і додав, притишивши голос:Вона пє.
Я щось муркнув.
У них є син,продовжував розповідь Діксон.Чудовий хлопець! Вдався у батька в усьому. Розумний і тямовитий. Вивчає медицину, й гадаю, його чекає блискуче майбутнє.
Діксон знову поколупався у вусі.
Мати його просто обожнює. Це її єдиний інтересокрім пляшки, звичайно!
І він хитнув головою при вигляді маленького шматочка сірки, який йому вдалося видобути з вуха.
Чи є в нього гроші?запитав я.
Діксон стис губи.
В Еслінгера? Це залежить від того, що ви називаєте грошима. В нього невеличкий, але доволі прибутковий бізнес. Люди мруть. Насправді у Кренвілі висока смертність, бо його не можна назвати здоровим містом,він поглянув на мене з хитрою самовдоволеною посмішкою.Принаймні, не для всіх він такий.
Я вже мав нагоду це помітити,зауважив я,однак мене не так легко залякати.
Ми глянули один на одного, потім я витяг пачку сигарет «Кемел» і запропонував йому пригоститися.
Як ви гадаєте: що сталося зі зниклими дівчатами?запитав я, запалюючи сигарету.
Те, що я думаю, і те, що друкую в газетірізні речі,промовив він обережно.В мене працює один молодик, котрий висвітлює місцеві новини. Він любить сенсації. Саме він і переконав мене, що версія про серійного вбивцю збільшить тираж газети.
І Діксон вищирив у лукавій посмішці свої жовті зуби.
Він був правий, містере Спюекце справді збільшило тираж.
Але ви ж у це не вірите?
Він хитнув головою.
Особисто яні.
А яка ваша версія?
Він знову хитнув головою.
Не зважайте на те, що я думаю, містере Спюек! Вам не слід забивати собі голову версіями старої людини.
Ну ж бо, скажіть!наполягав я.Мені стане у пригоді будь-яка допомога!
Однак я бачив, що він воліє відмовчатися.
Тут слід звернути увагу на таке,сказав він.Якщо дівчат убили, то де ж їхні тіла?
Я вже думав над цим,відповів я.Може, у вас є якісь міркування?
Жодних,швидко озвався він.Вам доведеться самому це зясувати. Без сумніву, містер Вулф вам за це добре заплатив.
Так собі,зауважив я і вирішив покластися на волю випадку.
Еслінгер найняв жінку-детектива, чи не так?Після паузи я продовжив свій допит.
До того ж дуже гарненьку й милу молоду жінку,додав Діксон, і погляд у нього при цьому зробився майже масний.Вона вам сподобається. Звісно ж, у неї нема жодного досвіду таких розслідувань...
Чи вдалося їй щось розкопати?
Діксон хитнув головою й посміхнувся.
Не думаю, що хоч хтось від неї цього очікував,відповів він, роблячи наголос на «хоч хтось».
Це ж не на руку Еслінгеру, еге ж?промовив я, пильно до нього придивляючись.
Він кивнув, однак нічого не відповів.
І все-таки Еслінгер її найняв! Він же не думає, що вона побіжить радитися з суддями у кожній дрібниці? Тоді це взагалі не має сенсу.
Діксон узяв олівець і знову почав малювати свій куб.
Я можу лише висловити вам деякі свої міркування,сказав він, ніби виправдовуючись,однак ви не можете очікувати, що я зроблю усю роботу за вас.
Я відкинувся в кріслі й глибокодумно поглянув на нього. Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Я вже знав, що він не схильний розвивати свою думку, тож спробував зайти з іншого боку.
То що ви знаєте про зниклих дівчат?
Він відчинив шухляду столу і витяг звідти три фотографіїтакі, які зазвичай робить вуличний фотограф. Подав їх мені.
Запевняю вас, містере Спюек, всі дівчатазвичайні робітниці, без жодних таємниць чи особливостей.
Поглянувши на фотокартки, я цілком із ним погодився. Це були дівчата, яких щодня можна зустріти на вулицях будь-якого міста.
Чи є в них щось спільне, окрім того, що всі вониблондинки?запитав я, повертаючи йому фото.
Він відкрив було рота, щоби щось відповісти, але тут задзвонив телефон. Він зирнув на апарат чи то злякано, чи то здивовано.
Вибачте,сказав він, беручи слухавку. І обережно наблизив її до вуха.
Я знову відкинувся у кріслі, неуважно дослухаючись до розмови.
Діксон спитав:
То ви там?і вислухав відповідь.
Я міг розрізнити чийсь голос на лінії. Це був високий голос, що говорив уривчасто, однак слів я не зміг розібрати. Раптом Діксон зіщулився в кріслі.
Розумію...пробурмотів він у слухавку.Так, звісно...Звичайно!
Він мовчки щось вислухав, і я почув звук відбою. Діксон повільно поклав слухавку на важіль і втупився у промокашку. Я помітив у нього на чолі краплинки поту, яких до цього не було.
То чи є в них щось спільне, окрім того, що всі вониблондинки?повторив я по довгій паузі.
Він здригнувся, а потім поглянув на мене так, наче забув, де знаходиться.
Боюсь, я не зможу приділити вам більше часу, містере Спюек!сказав він, ховаючи погляд.Дуже приємно було з вами познайомитися!
Він підвівся і простяг мені мяку, спітнілу руку. Його обличчя було кольору оббілованої баранячої туші, і на правій скроні нервово сіпалась жилка.
Не думаю, що вам варто до мене ще заходити, містере Спюек! Ваш час надто дорогоцінний, тож я не хотів би його марнувати!
Не турбуйтеся про мій час. Я сам про нього подбаю.
Я витяг гаманець, з якого стирчала банкнота у двадцять пять доларів.
А оскільки я купую і ваш час, то й вам не слід про нього турбуватися.
Вельми розсудливо,озвався він, але тепер вже в його голосі та очах не було жодного інтересу.Втім, мені нічого вам продати. Нічогови мене розумієте, містере Спюек?
Я сховав гаманець і глибокодумно глянув на нього.
Хто вам телефонував?запитав я.
Ви його не знаєте,відповів він, незручно вмощуючись у кріслі.Вдалого дня, містере Спюек! Сподіваюсь, ви знайдете вихід самі.
Я оперся руками об стіл і нахилився до нього.
Бюся об заклад, що то був Мейсі чи Старкі,зронив я, пильно вдивляючись у нього.І впевнений, що вам наказати тримати язика за зубами. Хіба не так?
Він ще більше зіщулився і заплющив очі.
Щасливо, містере Спюек!мяко промовив він.
Бувайте!відповів я і вийшов.
Секретарка з кислим виразом обличчя провела мене поглядом.
На старого вилили відро холодної води,сказав я собі.Тепер треба буде його трохи розігріти.
Я відчував, що секретарка так і обпікає мене поглядом, однак не озирнувся. Зачинив за собою двері приймальні й повільно спустився сходами. Зловив себе на тому, що розсіяно насвистую «Похоронний марш» Шопена.
* * *
Готель «Істерн» був незграбною триповерховою будівлею з уже звичними пожежними сходами перед входом. На терасі стояло з десяток крісел-гойдалок. Я піднявся сходами і через терасу пройшов у хол. Побачив пальми у шапликах, масивні меблі з червоного дерева та бронзові плювальниці.
Клерк за конторкою схилився над книгою реєстрації гостей. Біля нього стояла дівчина. Вона була висока; золотаве волосся спадало на комір сіро-блакитної сукні з картатої тканини. На руці вона тримала легкий сірий плащ, а коло ніг її стояла валіза з наклейками різних готелів.
Я підійшов до конторки і вичекав трохи.
Клерк запитав у дівчини:
Ви бронювали номер?
Вона відповіла заперечно.
Він із сумнівом поглянув на неї, і в мене склалось враження, що він збирається їй відмовити.
А для чого замовляти номер заздалегідь?запитав я.У вас більше вільних кімнат, аніж у собаки бліх.
Він поглянув на мене холодно, але підсунув реєстраційний журнал до дівчини. Вона мигцем зирнула на мене і вписала своє прізвище. Дівчина була доволі гарненька. Мала свіжий колір обличчя та дрібні, проте правильні риси обличчя.
Портьє подав мені ключ, і я пішов до ліфта. Носильник-негр підняв валізу гості і приєднався до мене. Дівчина зайшла в ліфт услід за нами, і ми піднялися на третій поверх.
Негр відімкнув двері дівчиниякраз навпроти моїх. Перш ніж зайти в свій номер, я озирнувся на дівчину. Вона також дивилась на мене.
Дякую,промовила і мило мені посміхнулася.
Можливо, вам краще було б зупинитися деінде,зауважив я.Це препаршивий готель.
І все ж він кращий за деякі інші,відповіла вона, знову посміхнувшись та заходячи у свій номер.
Я зачинив за собою двері.
Про мою кімнату годі й розводитись. Ліжко біля вікна. Комод із білою плямою від розлитого джину та пара великих крісел. На столику поруч із ліжкомстаромодний телефонний апарат з нефарбованою металічною базою та слухавкою з прозорою целулоїдною мембраною. Відразу за шафою для одягуванна кімната.
Я зняв капелюха і присів в одне з крісел. Гуркіт трамваїв за вікном та невпинний скрегіт ліфта між поверхами вказували на те, що спокою мені тут не буде.
Запалив сигарету, вирішивши, що мені допоможе випивка. Підійшов до телефону і замовив у номер пляшку шотландського віскі з содовою. Потім знову всівся у крісло і почав розмірковувати про Вулфа, Діксона та Еслінгера. Знову прокрутивши все в голові, дійшов висновку, що неприємностей мені не уникнути. Я не надто цим переймався, бо й раніше встрявав у халепи. Але подумав, що мені слід попередити про це полковника Форсберга, бо за особливо небезпечні розслідування передбачені спеціальні надбавки.
Я вже почав було подумки складати рапорт, котрий мав намір надіслати полковникові, коли стукіт у двері перервав хід моїх думок.
Гадаючи, що це принесли моє замовлення, я, не повертаючи голови, гукнув: «Заходьте!»
Дівочий голос промовив:
Я зробила таку дурницюдесь загубила ключ від своєї валізи!
Я обернувся і підвівся з крісла.
Дівчина вже встигла зняти капелюшка і виглядала без нього ще гарнішою. Вона стояла у дверях, тримаючись за ручку, і з надією дивилася на мене.
У неї були спокусливі стегна і гарні довгі ноги.
Звідкіля ви дізналися, що я мало не з дитинства люблю зламувати замки?сказав я.Я намагався приховувати це навіть від найближчих друзів!
Вона розсміялася.
Я цього й не знала,відповіла.Просто подумала, що ви зможете щось із цим зробититому що ви такий дужий і на вигляд тямущий.
Може, зайдете?сказав я, запрошуючи її присісти в крісло.Ось-ось принесуть віскі з содовою. Моя матуся не любить, коли я пю наодинці.
Дівчина завагалася; тоді, зачинивши за собою двері, підійшла до крісла. Сіла, прикривши коліна спідницею, і звела на мене очі.
Я справді лише хотіла, щоб ви відкрили мені валізу,додала вона.
Не хвилюйтеся так за свою валізу,сказав я, знову сідаючи у крісло.Відкрию її після того, як ми чогось випємо. Я в цьому місті лише три години, а вже почуваюсь страшенно самотнім.
Справді?здивувалась вона.Ніколи б не подумала, що ви можете почуватися самотнім.
Лише в цьому місті,сказав я.Тут є щось таке, що мені не подобається. Воно недружнє. Хіба ви цього ще не помітили?
Вона хитнула головою.
Я щойно приїхала. Можливо, нам варто познайомитисячи ви проти?
Мене звати Спюек,відрекомендувався я, нахилившись до неї і насолоджуючись її виглядом.Марк Спюек. Я детектив.
Не кепкуйте з мене,серйозно сказала вона.Я надто давно в своїй професії. То що саме ви продаєте?
Я заперечно мотнув головою.
Лише мозок,відповів.За нього у Кренвілі дають багато.
І подав їй візитку.
Вона уважно її вивчила і повернула мені.
Отож, ви й справді детектив.
Вона з цікавістю оглянула мене. Дивовижно, але всі дами саме так на мене дивляться, коли дізнаються, хто я такий. Я вже до цього навіть звик.
Мене звати Мерієн Френч,продовжувала вона.Я продаю модну жіночу білизну.І скорчила гримаску.Але в такому містечку, як оце, вона розходиться не надто добре. Я відчуваю великий спротив.Дівчина підправила волосся довгими пальцями.Але я вже звикла до протидії.
Розсильний-негр приніс віскі з содовою. Глянув спочатку на мене, потімна Мерієн Френч і закотив очі. Сунувши йому чайові, я врешті випхав його геть.
Досі не зустрів у цьому місті нікого, хто міг би носити тонку білизну,сказав я, зриваючи прозору захисну плівку з віскі.Окрім вас, звісно,додав я по хвилинних роздумах.То як вам подобається це пійло?
Вона заперечно хитнула головою.
Мама мені настійливо не рекомендувала пити міцні напої з незнайомцями. Тож я випю лише содової.
Ви впевнені в цьому?
Цілком.
Я налив їй півсклянки содової, а собі нерозбавлене віскі і знову всівся у крісло.
Ну, за успіх ваших починань у цьому місті!сказав я й осушив половину своєї склянки. Віскі було хорошим, і коли воно досягло мого шлунка, я зрозумів, як сильно його потребував.
Ви тут у справах чи на відпочинку?спитала вона, витягуючи свої довгі ноги і зручно вмощуючись у кріслі.
У справах,відповів я, думаючи про те, що було би добре частіше запрошувати до себе якусь дівчину. І бажано, таку хорошу, як Мерієн Френч, а не якусь там повію, що миттю готова заплигнути до вас у ліжко.
Ви вже чули? За останній місяць у Кренвілі зникли три дівчини-блондинки! Тож мене найняли, щоб я їх відшукав.
Але ж це так просто!сказала вона.Чому ви не повідомите про них у поліцію? Ті зроблять за вас роботу, а ви отримаєте гроші. От якби хтось міг зробити мою роботу за мене! Але мушу сама її виконувати.
Я допив віскі.
Навіть і не подумав про це,зауважив я.А це непогана ідея.
У мене повно хороших ідей,сказала вона втомлено.Але від них жодної користі. Приміром, два роки тому мені спало на думку, що добре було б вийти заміж і народити кілька дітей.